«Шкодую, що не обійняв батьків» — лист затриманого в окупованому Криму Нарімана Джеляла

«Шкодую, що не обійняв батьків» — лист затриманого в окупованому Криму Нарімана Джеляла

Арештований у Криму заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял передав листа через свого адвоката Миколу Полозова.

Громадське радіо наводить переклад листа політв’язня.

«5 вересня 2021 рік. Сьогодні неділя. Після важкої, стресової доби я в камері сімферопольського ІТТ. Нарешті вдалося лягти та витягнутися. але заснути не виходить. Хоча за останні 24 години вдалося кілька разів подрімати. Чи то світло лампи, чи то голосні розмови співробітників ІТТ, чи то думки не дають заснути. Але попереду ніч та суд з обрання запобіжного заходу.

Ілюзій нема. Я багато разів спостерігав за цим процесом ззовні. Тепер переживаю сам. Теорія та практика.

Пишу і намагаюся поїсти. Левіза, моя кохана дружина, передала надто багато їжі. Я встиг поїсти у бусику ФСБ перед відправленням. Але я не люблю залишати їжу, тому ковтаю пельмені по одному. Коли ще вийде поїсти домашню чи взагалі нормальну їжу? Намагаюся переконати себе, що з сім’єю усе буде добре. Слідчий дозволив дзвінок дружині. Сказав, що зі мною все добре, люблю її та вірю, що вона усе витримає. Дуже сумую. Вірю, що друзі допоможуть. Що треба зробити, передав через адвокатку Еміне Ханим. Усі огляди, допити та перебування в камері не особливо турбують. Я давно чекав на такий розвиток подій.

Здивувало, що мене взяли за «диверсію». Я ніколи й не думав займатися подібним. Це не мій метод. Але склалося, як склалося. Стараюся не перейматися цим.

Попереду допити, суди, одинарна камера. Дуже нагадує мою останню кімнату в університетському гуртожитку. Хоч та й була пристойнішою, але меншою. Я звик до спартанських умов, тому поки що мене не тривожить побут. Побачимо, що буде далі. Але ж інші проходили через це. І я постараюсь.

Попросив Еміне Ханим передати, що я в порядку і тримаюсь. Головне — сім’я, старі батьки. Сподіваюся, побачити їх та обійняти ще раз. Коли мене забирали, батько запитав: «Тебе посадять?». Я поклав руку йому на плече та сказав, що все буде добре. Надія, що повернуся додому, виникала та згасала кілька разів за останню добу.

Зараз шкодую, що не обійняв батьків.

Але тоді я не хотів таким прощанням їх надто тривожити. На все воля Аллаха. Лише б вони витримали».

Затримання

«Ранок суботи почався з того, що Левіза розбудила мене, сказавши, що хтось стукає. Я одразу зрозумів, що на мене чекає, але поки не хотілося вірити. Підбіг до вікна, побачив, як чоловік у балаклаві перестрибує через огорожу. Побіг до дружини. Сказав, щоб вдягалася та розбудила дітей. Сам почав вдягатися, намагався зателефонувати до Заїра Аги, але сигнала не було. Почали стукати в двері. Я відкрив вікно, попросив не вриватися і не лякати дітей. Почувши ствердну відповідь, відкрив двері. Н

На подвір’ї стояли близько 13 чоловіків. Частина у балаклавах, частина — без. Мені показали постанову про обшук у справі про вибух газопроводу в Перевальному. До цього моменту я вже знав про два обшуки та затримання. Пізніше від адвоката дізнався про 5 затримань, включно зі мною.

Мене одразу попросили видати особистий телефон та ноутбук. Гаджети дружини та дітей не чіпали. Я чинив геть не так, як варто було. Тільки зараз почав розуміти, що інтуїтивно старався якомога краще захистити сім’ю від того, що відбувається. Попри можливу шкоду собі. Тому йшов назустріч вимогам тих, хто проводили обшук. Мене тоді мало турбувала моя доля. Обшук був поверховим, чисто формальним та недовгим.

Мені сказали, що доведеться їхати з ними. На питання куди, пролунала відповідь: «У відділок». Засяяла перша надія. Ми стояли на подвір’ї, чекали на транспорт. Протокол обшуку мені не показали, не прочитали, підписати не попросили. За воротами обурювався Леммар Ага, вимагаючи дати можливість переконатися, що все в порядку.

Ескендер Ага заліз на купу ракушняка, знімав на телефон, питав, де його син Азіз, якого затримали вночі. Пізніше я бачив його в будівлі ФСБ, але поспілкуватися не вдалося.

За командою ми вийшли на вулицю, де стояв традиційний транспортер синього кольору без номерів. Мене швидко провели, посадивши на заднє сидіння між двома співробітниками. Решта місць зайняли інші люди в балаклавах — 8 людей. Ми рвонули з місця і на великій швидкості помчали до Сімферополя. Коли проїхали район Москольцо, не повернувши у бік вокзалу (там розташований відділок), кольнуло вперше».

Допит

«Вулицею Київською ми доїхали до перехрестя з вулицею Толстого. На світлофорі біля тролейбусного парку на голову мені вдягли мішок, руки скували наручниками. Ми повернули направо. Ця дорога вела і до відділку, і в ЦПЕ, і в ФСБ, подумав я. Але ми помчали далі. Надія згасла вперше. Ми їхали близько години, значну частину шляху — на великій швидкості трасою. Може в Севастополь, подумав я. Але згодом перестав сприймати час і простір.

Незабаром ми приїхали на місце. Мене, не знімаючи мішок і наручники, провели в якусь будівлю, в цокольне приміщення. Приміщення було світлим. У кімнаті перебували мінімум чотири людини. Мене посадили на стілець спиною вперед. Після чого чоловік владним голосом відразу почав звинувачувати мене в підриві газопроводу. Використовуючи гучні епітети, він почав говорити про те, що я підставив молодих хлопців. Використовуючи свій авторитет, надихнув їх на злочин і так далі.

Після нього м’яким голосом зі мною розмовляв «добрий дядько». Питав, чи не тиснуть наручники, міркував про ситуацію в Криму. Його змінював «злий». Говорив, що хлопці все розповіли, він про все в курсі, але хоче почути від мене. Погрожував, що у мене два шляхи: поганий і дуже поганий.

Мабуть, стресова ситуація, мої знання про те, що траплялося в подібних підвалах, і ще кілька причин змусили мене говорити. Простий людський страх зробив свою справу. Я багато разів думав над тим, як поводитимуся в подібній ситуації. Я знав, що це не найсильніша моя сторона. Ризикуючи щодня в публічному просторі, я хотів бути «стійким героєм» і тут, але…

Була тільки одна думка: чи справді хлопці щось розповіли? Що саме? Чи може мене «розводять». Я не боявся нашкодити собі. Одна частина мене розуміла, чим це все закінчиться. Надто часто доводилося це бачити і чути. Я не хотів нашкодити хлопцям. Почав обережно говорити, відтягуючи якомога довше. «Злий» в результаті не витримав і почав розказувати про те, що їм відомо. Ще раз нагадав, що все може піти по-поганому. І я підтвердив його інформацію, сподіваючись, що це не зашкодить хлопцям, але в той же час врятує мене від тортур або іншого застосування сили.

Скажу лише, що коли сидиш закутий з мішком на голові в оточенні відомо кого, ти кожної секунди очікуєш на удар або щось подібне.

Ба більше, мені менш усього хотілося розповідати на камеру вигадану якимось співробітником історію про мою участь в диверсії. Я вибрав свою історію. Нехай Еміне Авамілєва і журилася, що не слід було цього робити, коли до мене нарешті допустили адвокатку.

Іноді «злий» і «добрий» відходили. І я чув розмови інших про те, які, м’яко кажучи, погані кримські татари. Думаю, такими розмовами, набитими відомими татароненависницькими цитатами, мене намагалися вибити з колії. Я мовчав.

Ми чекали на фахівця-поліграфіста. За цей час мені запропонували води і поїсти. Я відмовився, зробивши пару ковтків води. Один раз десь на пів години мене змусили стояти на ногах, потім посадили.

Нарешті ми піднялися нагору в якийсь кабінет. З мене зняли мішок і наручники. У кабінеті сиділи троє: двоє здоровенних чоловіків в балаклавах і одна дівчина, яка представилася психологинею. Вона попросила повторити те, що я говорив внизу. А також запитала, чи готовий я пройти тест на поліграфі. Ближче до мене сидів здоровань, який знову нагадав про поганий та дуже поганий кінці для мене. Це був той «злий». Я тільки запитав у нього, що з хлопцями, як вони. Він сказав, що їх не чіпали, що ми ще з ними побачимося. Після цього він вийшов. Я його більше не бачив. Решта розмовляли спокійно. Я запитав про час. Було 15:30.

Ми почали тест на поліграфі. «Нудне», виснажливе заняття. Про що мене і попереджала психологиня-поліграфістка. Я дуже втомився від стресу, голоду і постійного сидіння. Боліла голова. Мені дали води і запропонували перекусити шоколадом і хлібцями. Але я не їв».

Слідчі

«Ми закінчили, коли вже стемніло. Мішок на голову одягли, наручники не одягали, вивели на вулицю і посадили в транспорт. Я слухав голоси двох.

Один сказав, що мене везуть на Франка до слідчого як свідка. Навіть сказали щось про те, що коли зі мною закінчать, то не зможуть відвезти мене додому, тож доведеться діставатися самому. Надія знову замерехтіла, хоч я і проганяв її.

У будівлі ФСБ на Франка мішок зняли і провели до слідчого Власова. Він почав допитувати мене як свідка. Мою чергову вимогу про виклик адвоката проігнорували. Через кілька хвилин мене передали слідчому Лаврову. Я повторював вже сказані раніше слова. Після допиту мене не відпустили. Надія знову згасла. Я в супроводі співробітника в балаклаві чекав то в одному кабінеті, то в іншому.

Ближче до 4-ї ранку мені влаштували очну ставку з одним із хлопців. Я встиг запитати, чи в порядку він, на що він похитав головою. Я запитав: «Били?». Він у відповідь ствердно кивнув. Завдяки очній ставці я нарешті почув, що розповіли хлопці. Наші слова багато в чому збігалися, за винятком кількох моментів.

У кабінеті з’явився слідчий Власов і попросив йти за ним. Він заявив, що затримує мене. Запитав, чи не хочу я скористатися послугами адвоката. Я відповів, що прошу про це з моменту обшуку в моєму домі. І назвав ім’я Еміне Авамілєвої. Він зателефонував їй і сказав, що доведеться почекати близько години. Мене відвели в «стакан». Там я востаннє побачив двох із затриманих хлопців. Поговорити не вдалося.

Вдалося якось скрутитися на стільцях. Поруч я побачив пачку твердого галетного печива, змусив себе згризти кілька. Бурчання в животі трохи стихло. Мені навіть вдалося заснути. Не знаю, на скільки.

Мене покликали. Повели до слідчого в кабінет, де я обійняв Еміне Ханум. Після процесуальних дій нам вдалося окремо поспілкуватися. Я коротко розповів їй все, озвучив кілька прохань, попросив передати всім, що зі мною все в порядку. Ми обговорили, що робити далі і чого можна очікувати. Вона переконала слідчого, що мені потрібно поїсти, зателефонувала моїй дружині і попросила її зібрати та передати їжу, речі.

Вдалося переконати слідчого, що продовжувати слідчі дії, а саме допитувати мене як підозрюваного не має сенсу через мою втому і погане самопочуття. Слідчий не заперечував. Відвів Еміне Ханум назовні. Повернувся з пакетами з їжею і речами.

Співробітники ФСБ, що супроводжували мене, дали мені поїсти вже в транспорті. Потім ми поїхали в ІТТ. Частину речей мені взяти не дали. Але дозволили забрати в камеру їжу, за умови, що я з’їм її до обіду. Після всіх процедур близько 21:20-21:30 я опинився в камері. Нарешті вдалося вмитися і лягти. Але сон, попри втому, не приходив. Сів писати. Не докладно, але хоч щось».

Другий день

«6 вересня 2021 року. Моя перша доба в неволі закінчилася. Ранкові перевірки. Сніданок і нові, більш спокійні думки про те, як же воно буде далі. Думаю про сім’ю, звичайно. Сильне бажання поговорити з Левізою, підбадьорити її, налаштувати на новий для неї режим.

Зі смішного. Я раніше, коли уявляв, що мене ось так посадять в камеру (а я сумнівався, що посадять), думав: «Ну, хоч висплюся!». Справа в тому, що з появою Ніал (дитині вже майже рік) ми з Левізою, як і належить батькам, не висипалися. Але де там. Спав уривками. Тільки під ранок вдалося, здається, провалитися в повноцінний сон. Зранку попередили, що сьогодні повезуть на суд. Встиг вмитися, зробити зарядку і за мною прийшли. Це був не конвой, а ФСБ. Повезли на Франка.

Помістили в той же «стакан» (камера 1х2), в якому я перебував вночі після затримання. Видно, що після мене тут нікого не тримали. Стільці стояли так само, печиво лежало так, як я його залишив. Хлібці хрусткі «Армійські». Вода.

У камері ІТТ найбільше чомусь не вистачало дзеркала. Весь час хотілося на себе подивитися. Не вистачало також розуміння часу. Ми занадто звикли звіряти своє життя з годинником, а тут… Хоча це, швидше за все, з незвички. Ще не засвоїли тутешній графік перевірок, сніданків тощо.

Цього разу мій стан і ввімкнене світло дозволили оглянути камеру («стакан»). Точніше, побачити послання тих, хто сиділи в ній до мене.

«Тут сидять незаконно затримані люди. Моя бабуся одна з них. ЛК». Цікаво, хто це? Через цей «стакан» пройшли багато кримських татар. Він же, ЛК, написав: «Ти мій єдиний сенс для того, щоб жити і продовжувати дихати (намальоване сердечко) Мати К». «Свободу політичним в’язням».

У сусідній «стакан» завели чоловіка. Познайомилися. Меліта Ага. 55 років з Бахче. Сам бахчисарайский — земляк. Взяли по наркоті. Розповів, що зробив трохи «дички» для себе, а йому «шиють» продаж. Прийшов його адвокат. Повели».

Нагадаємо, адвокат кримськотатарського активіста Нарімана Джеляла Микола Полозов оскаржив його двомісячний арешт. За словами Полозова, апеляційну скаргу направлено до так званого Верховного суду Криму через підконтрольний окупаційній владі Київський районний «суд» Сімферополя.

6 вересня «суд» в окупованому Криму арештував заступника голови Меджлісу Нарімана Джеляла. Він недавно повернувся з Києва, де брав участь в засіданнях Кримської платформи.

Європейський Союз засудив дії Росії в окупованому Криму, яка через нові обшуки та арешти вкотре порушує права кримських татар. Брюссель вимагає від окупантів негайно звільнити всіх незаконно затриманих людей.

Зокрема, вони наголосили на останньому затриманні пʼяти кримськотатарських лідерів Ельдара Одаманова, Азіза Ахтемова, Нарімана Джеляла, Шевкета Усеїнова та Асана Ахтемова та ще до 50 людей.

Уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова заявила, що в окупованому Криму нині уже 125 українців або заарештовані, або затримані, або відбувають покарання.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису

Останнi новини