Настя Горпінченко
«Ми залишилися у Києві, щоб було куди повернутися»: як це — оперувати під час війни?
Автор
70 працівників та працівниць Центру кардіології та кардіохірургії у Києві працюють та живуть у медзакладі вже 33 дні — від початку повномасштабної війни. А ще кіт та пес. Їх теж перевезли сюди, бо разом не так страшно. Медики кажуть, вирішили залишитися в місті та продовжувати оперувати та лікувати, аби «було куди повернутися всім, хто поїхали».
Як це — робити операції на серці під звуки повітряних тривог? Репортаж Анастасії Горпінченко з Києва.
Перш ніж потрапити в операційну, ми з Олександрою Телегузовою, лікаркою, що мене супроводжує, маємо повністю перевдягтися. Вона розказує: вже місяць майже не виходить з лікарні, бо тут і працює і живе, як і ще 70 її колег.
«Насправді я навіть не усвідомлювала, що буде далі. Ніхто з нас не знав, що чекатиме далі, у наступну хвилину, наступний день чи наступний тиждень. Але я розуміла, що якщо почалася війна, то потрібно буде залишатися на роботі, аби надавати медичну допомогу усім тим, хто її потребує. А це і наші планові пацієнти, і поранені», — розказує вона.
У роздягальні мені видають такий же комплект, як і у лікарів, включно із маскою та шапочкою, просять продезінфікувати камеру. В операційній грає музика.
Такий плейлист, каже кардіохірург Олександр Пукас, допомагає йому заспокоїтися та сконцентруватися. Зараз він робить операцію на судинах серця. У пацієнта атеросклероз коронарних артерій. Це планове, не надто складне втручання. За дві години Олександр вийде з операційної й скаже: «З пацієнтом все в нормі, асистенти завершують операцію».
24 лютого кардіохірург вирішив: стоятиме на цьому фронті до останнього
«Люди так само хворіють, так само потребують допомоги. Якщо зараз відмовитися і закритися, сказати, що ми не допомагаємо, то це лише збільшить смертність. І не тільки від військових дій, але і від захворюваності. Мало, наприклад, серед нас справжніх воїнів. Я не бачив зброї у своєму житті взагалі. Ось на блокпості вперше побачив зброю у дівчини. Не думаю, що я буду якісним воїном на полі бою. А тут відчуваю себе максимально корисним», — розказує Олександр Пукас.
Оперувати доводилося вже і під звуки повітряних тривог, і вибухів. Особливо гучно було, коли влучили неподалік телевежі та у будинок на Лук’янівці. Проте, навіть у таких ситуаціях операції не припиняють, каже Олександр.
«Ми працюємо майже кожен день. Робочий день з 8 ранку до десь 4-6 вечора. У цей час завжди щось чутно. Але на сирени чи вибухи просто не звертаєш уваги. Виконуєш свою роботу і все», — розказує він.
Пояснює, що пацієнтів залишати не можна, адже оперують зі штучним кровообігом. А це хірургія на час.
«Оперувати нескінченно довго не можна. Серце не працює. А ішемічний час не безмежний», — пояснює кардіохірург.
Це вимагає максимальної концентрації, тож, каже лікар, не завжди навіть чує вибухи, коли оперує. Роблять у Центрі не тільки планові операції, приймають також поранених від обстрілів.
Дивом жива: історія Світлани з Ірпеня
Світлані влучив осколок у груди, коли вони з чоловіком, старенькою мамою, двома собаками та двома котами вирішили пішки вибиратися з Ірпеня. У підвалі свого будинку під постійними обстрілами вони провели 26 днів.
«Ми чекали до останнього, думали, що все закінчиться. Згодом вже горіли будинки поряд. Ми подумали, що якщо завалить наш підвал, то нас ніхто не витягне.
Ми йшли вулицею з нашими собаками, коли почався обстріл. Мене поранило під грудину. Я впала. Страшно було, що місто абсолютно пусте. Мама лягла наді мною кричить, плаче: «Допоможіть». А хто допоможе? Порожні будинки, нікого немає», — розповідає вона.
Та Світлані, як вона сама говорить, пощастило. Чоловік та кум на ковдрі дотягли її до хлопців з тероборони, ті вже допомогли евакуювати жінку спершу до волонтерів на Академмістечку, а потім до Центру кардіології та кардіохірургії на операцію. Зараз вона у стабільному стані, от тільки права рука поки не рухається.
Читайте також: 13 пацієнтів та пацієнток залишаються в Інституті раку у Києві, разом з ними — персонал з сім’ями
«Лікар каже, що нерв контужений. Треба працювати, бо рука нерухома. Ну, буду працювати. Надіюся, що все скоро закінчиться. Треба буде ставати до роботи», — каже Світлана.
Виписати її обіцяють вже завтра. Щоправда, повертатися їй поки немає куди. Чи залишилося щось від її будинку в Ірпені, вона не знає. Та і повертатися туди зараз небезпечно.
Слідкуйте за найоперативнішими оновленнями у Twitter Громадського радіо
Також підписуйтеся на наш Telegram-канал Новини від Громадського радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
