Ана Море
Я накладав джгути, ЗСУ привозили поранених, а за стінкою прилітали снаряди: історія 16-річного науковця із Маріуполя
Автор
1x
Прослухати
--:--
--:--
Микита Мудрий — 16-річний науковець із Маріуполя. Хлопець досліджує інформаційні технології, а його проєкт із кібербезпеки цьогоріч отримав срібну нагороду однієї з найбільших виставок технологій та інновацій у Південно-Східній Азії «Malaysia Technology Expo».
Про свої 50 днів під обстрілами та евакуацію він розповів Малій академії наук.
27 лютого з хлопцем перервався зв’язок. 14 квітня від Микити надійшло повідомлення: «Я вибрався».
Маріуполь і досвід Микити Мудрого
«24 лютого був обстріл Західного району, як і у 2015 році. Ми з родиною не боялися — думали, що все мине, як і того разу… 26 лютого прилетіло у школу навпроти нашого будинку, метрів за 200, дуже сильно. Та перший тиждень ми продовжували думати, що все це швидко закінчиться і ЗСУ розіб’ють орків, але реальність виявилась іншою», — розповідає хлопець.
Микита каже, що був морально готовий до бойових дій. Потрібно було піклуватися про маму та бабусю, бо тато працював.
«Мені запам’яталося повідомлення на телебаченні про загрозу артобстрілу в Маріуполі — час від часу в місті чи на околицях прилітало всі 8 років, але я ніколи не бачив такого повідомлення. А ще ніколи доти не чув сирену. Ми були впевнені, що все швидко закінчиться. Хто взагалі міг припустити, що в XXI столітті можливий геноцид?», — розказує він.
Квартира його родини на краю міста. Після прильоту поруч вони перебралися глибше. Будинок Микити дуже сильно постраждав.
«Але і на новому місці спокійно було недовго. У будівлю, до якої ми перебралися, прилетів снаряд. Пізніше поруч із будинком впав другий снаряд, який, на щастя, не розірвався. Третій упав десь недалеко — так, що аж гупнуло під будинком і вилетіли всі вікна.
Тато тоді був на роботі в лікарні вже п’ятий день поспіль, і ми не мали з ним зв’язку. Тобто він не знав, що з нами, а ми не знали, як там він. Ми швидко зібрали мінімум речей, переважно їжу, і пішли з цього будинку до лікарні, яка була навпроти. До неї зовсім недалеко, але дістатися було непросто, бо моя бабуся погано ходить. У цій лікарні ми розташувалися біля опорної стіни, а десь за півтори години туди прибіг батько. Він приїхав шукати нас у квартиру, а там усе розбомблене.
Картина була дійсно жахлива: все розбите, нічого не вціліло. Він бігав там і кричав «де мої?», а тоді вирішив перевірити, чи ми, бува, не в лікарні, й увірвався до приймального відділення. Коли він знайшов нас, а ми побачили його, це був такий момент, як у кіно. Я ніколи цього не забуду», — розказує Микита.
Читайте також: «Нам немає куди повертатися» — мама п’ятьох дітей із Маріуполя
Далі родина постійно переміщалася зі сховища у сховище.
«Єдиним джерелом новин стали люди, яких привозили до лікарні. Ми були всі разом у хірургічному відділенні. Це перша міська лікарня.
Я допомагав чим міг: надавав першу допомогу, накладав джгути. У мене не стояло питання, робити це чи ні. Уяви собі: за стінкою щось приземляється, ЗСУ постійно привозять поранених, крики, стогони, дикий адреналін. Ми робили все, що могли. Я багато побачив там: постійний наплив поранених, хворі в агонії, дуже багато дітей, у яких батьки загинули, сльози… Були ще молитви та звуки падіння снарядів. Можна ми зараз не будемо про це? У мене все наново перед очима…», — згадує 16-річний хлопець.
Слухайте також: Маріуполь, Лисичанськ, Костянтинівка на початку XX ст. виглядали як малі європейські містечка — документаліст
Не було світло, води, не вистачало їжі
У лікарні не було світла, майже не було води, не вистачало їжі. У підвалі було сиро та дуже холодно. Лікарня стоїть поруч із трьома заводами, розповідає Микита.
«Наші обороняли з тих заводів — орки відповідали. Ми фактично були під постійним вогнем, але все одно не розуміли загальної ситуації. Просто був момент, коли ми побачили в лікарні росіян.
І найбільший треш почався, коли вже вели стрілецькі бої. Просто за вікном хтось постійно стріляє, і ти не знаєш хто і в кого. Потім почали лупити з мінометів по вікнах. Літак іще літав — зазвичай уночі. Найбільше мене лякав оцей звук, коли летить снаряд, а ти не знаєш куди. Три секунди перед вибухом страшніші за сам вибух.
А ще складно нічого не знати. Немає зв’язку — взагалі жодного. Хтось приходив і казав: «Два-три дні, і все закінчиться». І ти чекаєш. А потім знову: «Два-три дні». Це виснажує неймовірно», — каже він.
Виїзд із Маріуполя
5 квітня в лікарню прийшли російські загарбники з білими пов’язками на руках і сказали, що за 5 хвилин почнеться евакуація. Насправді ж евакуація відбулася наступного дня. Доїхати під обстрілами вдалося до Сартани — 20 хв від Маріуполя.
«Зв’язку там теж не було, зате був хліб, а ще автолавка якась. Продукти можна було купити з машини, але їх все одно всім не вистачало. Треба було прийти о 6:00 ранку, щоб тобі на руці написали номер черги. Водій автолавки казав, що готовий приїжджати частіше, але йому не дозволяють. Я вважаю, що це один із виявів геноциду. Приниження людей», — розказує хлопець.
Родині вдалося знайти перевізника, який погодився вивезти їх до Бердянська.
«Він добре спілкувався з орками на блокпостах: шуткував, давав їм цигарки. На в’їзді в місто взагалі стояли буряти. Саме в Бердянську ми побачили на фотографіях наші вщент розвалені будинки, і я усвідомив, що відбулося в моєму місті насправді. Зрозумів, що нам більше немає куди повертатися. Дізнався, що багато моїх знайомих загинули або зникли. Вперше за 7 років я заплакав. Коли прилітає до тебе, здається, що це тільки тут, — не усвідомлюєш, що твоє місто розбомблене повністю, що масштаб катастрофи настільки великий», — каже Микита.
Зараз Микита з усією сім’єю живе у маленькому містечку під Варшавою. Цьогоріч він закінчує 11 клас.
Читайте більше про Микиту тут.
Слухайте також: «Наш дім — це не «русский мир», наш дім — це Україна» — історія дівчини з Донецька про війну, що триває 8 років
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
