Бажання жити в незалежній державі допомагало відстоювати Україну під Крутами, та в усіх боях — історик

Щороку 29 січня в Україні згадують бій, що відбувся біля залізничної станції Крути в 1918 році. Якими були його передумови, наслідки та сприйняття в історії?

Про це в етері Громадського радіо розповів Віталій Скальський, історик, кандидат історичних наук.

«У листопаді 1917 року Україна проголосила власну державу у вигляді Української Народної Республіки. Російський уряд з таким рішенням не погодився, там на той момент при владі були вже більшовики. У грудні вони спробували захопити владу в Україні зсередини, провести перевибори Української Центральної Ради. Їм це не вдалося, але у Харкові вони проголосили, що створюють свій уряд, що назвали Народний секретаріат. І в середині грудня почався наступ червоноармійців на Україну, головним напрямком був Харків-Полтава-Київ. Український уряд у своєму розпорядженні мав тільки одни гайдамацький кіш Слобідської України, що очолював Симон Петлюра. Тож він пішов захищати полтавський напрямок. Допоміжний чернігівський напрямок, де відбувся бій під Крутами, захищали юнаки київської військової школи.

Більшовики було дуже складно просуватися на полтавському напрямку. Українські війська уникали великих зіткнень, натомість розбирали колії. Тоді більшовики перекинули свої війська з полтавського напрямку на чернігівський. На початку січня стався великий бій у Бахмачі, і невдовзі розпочалося зіткнення на станції Крути. Часто говорять, що більшовики так швидко дійшли до Києва, Україну не було, кому захищати, все здали і так далі. Але давайте порахуємо: від початку грудня до кінця січня — це майже два місяці. Два місяці більшовики намагалися дійти до столиці держави, як ще не мала власної армії. Тому, мені здається, оборон України початку 1918 року була надзвичайно успішною», — говорить Скальський.

Стримувати наступ більшовиків українцям допомогли індивідуалізм та прагнення до незалежності.

«Мені здається, російська сторона як тоді, так і зараз просто не рахувалася з власною живою силою. Для них був важливий не кожен солдат, а маса, нею ж взяти. Натомість, українська сторона є індивідуалістичною, пам’ятати про кожного — дуже важливо. З цілком зрозумілих причин, Україна не могла мати переваги в чисельності вояків, але дух, бажання жити в незалежній державі, думаю, і допомагали відстоювати Україну не лише під Крутами, а в усіх боях», — вважає історик.

У СРСР бій під Крутами майже не згадувався, і робилось це в ключі тогочасної пропаганди.

«У радянські часи про цей бій, здебільшого, мовчали. Хоча, пригадую, у шкільному підручнику 70-х років з історії УРСР, він згадувався, але це була, скоріше, відповідь. В українській діаспорі активно відзначали цей день, про нього писали, видавали спогади, тощо. Тоді радянська пропаганда не могла мовчати у відповідь, інакше мала б визнати, що погоджується з українським трактуванням. В підручнику було написано, що більшовицькі радянські війська розгромили відбірні буржуазні сили. Але коли, наприклад, у 1987 році готувалася енциклопедія «Великий жовтень. Громадянська війна на Україні», то в редакції були сумніви й суперечки, чи треба включати бій під Крутами. Це все ж зробили, але то була дуже нейтральна і обтічна згадка. В національну пам’ять Крути повернулися вже з 90-х років, коли ми позбулися цього комуністичного ярма», — розповідає Скальський.

Бій під Крутами часто розглядають і як виключно трагічну подію, і як винятково позитивну.

«Навколо бою під Крутами є і цей негативістичний дискурс, і його протилежність, все у позитивних фарбах: і на чотири дні зупинили, і Берестейську мирну угоду підписали, і 500 більшовиків убили. Мені здається, історик уже може собі дозволити відійти від цієї дихотомії. Великим щастям є те, що в сучасній Україні ми можемо собі дозволити різні, а часом і протилежні оцінки однієї події. Особисто я б уникав суто позитивної чи негативної оцінки бою під Крутами, мені більше подобаються факти про нього», — говорить історик.

27 січня 1918 року було укладено Брестський мирний договір між УНР та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією.

«Я не бачу прямого зв’язку між боєм під Крутами й укладанням Берестейського мирного договору. Це був не єдиний бій тогочасної війни, подібні зіткнення відбувалися чи не на кожній залізничній станції. Ми знаємо про бій під Бахмачем, бій на станції Макошине, Часниківка. Практично скрізь українці чинили опір. Як би там не було, більшовики просунулись, але українці, відступаючи, й далі розбирали залізничну колію. Тому більшовики не могли так швидко рухатися, їм потрібно було ще кілька днів чи тижнів, аби увійти до Києва», — розповідає Скальський.

Бій під Крутами

Довідка від Інституту національної пам’яті.

29 січня 1918 року на залiзничнiй платформi в Крутах перебувало до 520 українських воїнів, юнаків і студентів, озброєних 16 кулеметами та однією гарматою. Росіяни вдесятеро переважали, мали бронепотяг та артилерію.

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко, уродженець села Дащенки з Чернігівщини. З єдиної гармати по ворогу стріляв його побратим, сотник Семен Лощенко, родом із села Іванівки на Луганщині. Завдяки вигідній позиції і героїзму українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім, під тиском ворога, українські бійці організовано відступили до ешелонів і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 хлопців – заблукали в темряві й повернулися до станції Крути, яка вже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Хлопців катували, а потім стратили.

Під Крутами загинуло, за різними оцінками, 70–100 українських оборонців. Сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського університету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Російські втрати тільки вбитими були щонайменше 300 загарбників.

Після визволення від російсько-більшовицьких окупантів, у березні 1918 року, тіла загиблих були перепоховані в Києві.

Історики та києвознавці сходяться на тому, що 25 загиблих під Крутами поховали в братській могилі на Новому Братському кладовищі на Звіринці, а Володимира Шульгина та Володимира Наумовича – в одній труні в сімейному гробівці Наумовичів на Аскольдовій могилі. Потім родина перенесла труну на Лук’янівське кладовище. Згодом майже всіх героїв поховали на Аскольдовій могилі в Києві.