Воєнкор про допуск на Херсонщину: Виходить, що ті, хто запровадив систему акредитацій та дозволів, самі в неї не вірять

Воєнний кореспондент Іван Антипенко опублікував на своїй сторінці у Facebook допис зі зверненням до президента. Йдеться про проблеми доступу журналістів до інформації у Херсонській області та сильні обмеження й відсутність довіри щодо їхньої роботи на південному напрямку. Про які саме труднощі йдеться?

Про це в етері Громадського радіо розповів, Іван Антипенко, журналіст, кореспондент Радіо Свобода.

«За попередні півтора року робота Херсонщині та півдні загалом була дуже ускладнена в плані доступів. І я почну з роботи навіть не з військовими, десь на бойових позиціях чи в умовному тилу, а з цивільними темами. В багатьох населених пунктах, куди їздить громадський транспорт, і куди може приїхати будь-хто, журналістам доступ закритий. Ти під’їжджаєш на блокпост, і, якщо ти кажеш, що ти журналіст, починаються десятки перевірок і розмов про те, що вам сюди заборонено. Це, умовно, Станіслав, Олександрівка. Очевидно, що там небезпечно, але там живуть цивільні люди. Як тоді можна не пускати журналістів, що мають акредитації та перевірки? Ми перебуваємо на зв’язку з пресслужбами, ОВА, пресофіцерами, нашу роботу можна перевірити, деякі матеріали ми погоджуємо. Журналісти це розуміють, ми хочемо не нашкодити, а відобразити дійсність. Але я не міг навіть у Херсон додому проїхати. Я провів такий експеримент: коли я не кажу, що я журналіст, то просто показую паспорт і їду додому, а коли я одного разу не знімав бронежилет, де написано «Press», то я стояв там півгодини, поки додзвонилися до пресофіцера. Протягом останнього року я спілкувався з багатьма колегами, які теж стикалися з такими проблемами з доступом», — розповідає Антипенко.

У населені пункти простіше потрапити не як журналісту, а просто сказавши, ніби їдеш до родичів.

«Я робив репортаж про козину ферму. Якби я сказав, що я журналіст, мене б не пустили. А я їхав просто до однієї родини поспілкуватися виключно про це. Я розумію, що я міг побачити там якесь переміщення чи застосування військової техніки, але хіба це обов’язково означає, що я б це знімав і публікував? Тоді виходить, що керівники, які запровадили систему акредитацій та дозволів, самі в неї не вірять. Якщо я їду за цивільною темою — я їду за цивільною темою», — говорить журналіст.

Ситуацію на Херсонщині коментують офіційні установи, також у мережі з’являється багато непрофесійних матеріалів про неї. Проте журналістам висвітлювати ситацію майже не дозволяють.

«Я спочатку говорю з пресофіцерами, з військовими, я ж не просто так придумую запит, з якою бригадою я хочу поспілкуватися. Я питаю у військових, чи реально до них приїхати, попрацювати, познімати. Була низка відповідей, що напрямок закритий. Чому це так — не пояснюють. Тема лівого берега повністю закрита, натомість ми бачимо десятки різних тіктоків, відео, які знімають і військові, і є якісь офіційні коментарі про те, що там відбувається», — каже Антипенко.

Водночас Наталія Гуменюк, керівниця об’єднаного пресцентру Оперативного командування «Південь», у коментарі Громадському радіо сказала наступне:

«Насправді, колега навіть не звертався із запитом про роботу, а запит надіслав після того як виставив свій пост. Це об’єктивна реальність і ми маємо таку фактуру. Робота журналістів організовується із урахуванням безпекової ситуації у першу чергу для місцевого населення. Треба розуміти, що в зоні безпосередньо, яка прилягає до врізу води правого берега дуже велика потужність роботи ворожої артилерії та безпілотників і місцеві мешканці самі просять про те, щоб організовувати правильний режим доступу туди сторонніх осіб, які не знаються на особливостях режиму, який сьогодні диктує ворог мешканцям тих прифронтових територій.

Насправді, тільки сьогодні у марафоні вийшов сюжет про Берислав. Така робота організовується, але у ті моменти і сегменти, коли це безпечно для населення цих прифронтових територій, щоб не наражати їх на додаткову небезпеку. Зокрема, та цифра, про яку ви говорили, понад 300 журналістських груп, які відпрацювали у нашій зоні відповідальності, свідчить про те, що робота насправді ведеться, організовується і ми сприяємо у кожному випадку, коли люди до нас звертаються, просто достатньо звернутись».