Ілюстративне фото
Команда громадської організації «Принцип» поспілкувалась з жінками, які доглядають за ветеранами, що повернулися після участі у бойових діях з пораненнями чи інвалідністю. Ці жінки вимушені долати багато труднощів та перешкод, вони потребують більшої підтримки від держави.
Про це в етері Громадського радіо розповіла Тіна Полек, кандидатка історичних наук, співзасновниця громадської організації «Центр прикладної антропології», дослідниця громадської організації «Принцип».
«Попри збільшення кількості жінок в українських збройних силах, більшість там досі мають чоловіки. Відповідно, поранення і хвороби також частіше отримують чоловіки, а лишаються вдома і потім за ними доглядають частіше жінки. Тому наглядову працю за пораненими і хворими ветеранами здійснюють переважно жінки. Їх щоденне життя сповнене величезною кількістю вимірів турботи. По-перше, це турбота про тіло близької людини, всі фізіологічні потреби, лікування, про догляд за лежачою людиною, за людиною з інвалідністю. По-друге, це турбота про емоційний стан близької людини, тому що є стрес після війни, стрес від отриманих травм. Комусь доводиться призвичаюватись до того, що на все життя доведеться лишитись людиною з інвалідністю. Підтримка в цьому дуже нелегкому процесі так само лягає на плечі жінок.
Крім того, жінки, які піклуються про ветеранів, найчастіше підтримують і решту родини. У багатьох є маленькі діти, старші родичі, що потребують догляду. Також на цих жінок лягає відповідальність за фінансовий стан родини. Більшість з них, коли починають піклуватися про важкопораненого чи хворого, втрачають свою роботу, і якимось чином цим родинам потрібно вижити на якісь кошти, що виділяються особі з інвалідністю внаслідок війни і на мізерну підтримку від держави, яку отримують піклувальниці. Тому останнє, про що вони можуть попіклуватися — це про себе. Коли ми спілкувалися з такими жінками, ми дізнавалися, що у них просто немає на це часу та можливості. Тому велике питання в тому, хто попіклується про тих, хто сьогодні піклується про ветеранів», — розповідає Полек.
Жінки, які піклуються про поранених отримують вкрай малу фінансову підтримку від держави. Вони потребують більшої матеріальної допомоги, а також можливості навчатися догляду за пораненим чи хворим.
«Ця сума прив’язана до прожиткового мінімуму, і в 2024 році — це 2 900 грн. Це та допомога, яку може отримати доглядальниця, яка не є медичним працівником і доглядає за близькою людиною. Крім того, якщо жінка десь працює, вона не має права претендувати навіть на цю допомогу, що просто жахливо. Передусім, доглядальницям ветеранів потрібна фінансова підтримка, тому що за такі маленькі гроші двоє дорослих людей, позбавлених можливості повноцінно працювати, не виживуть.
Другий важливий момент — це можливість навчання. Про це говорили майже всі наші співрозмовниці. Ніхто «за замовчуванням» не знає, як доглядати за лежачим, не вміє годувати людину через зонд без спеціального навчання. Це ми говоримо суто про фізичні аспекти. Так само багато хто запитує, як говорити так, щоб не образити близьку людину, поводитись так, щоб її не принизити. Правильний психологічний підхід також є важливим, і для нього теж потрібне навчання. І це навчання повинне бути доступним: в офлайн та онлайн-формі.
Також потібна можливість відпочинку. Коли ми аналізували досвід турботи про самих піклувальниць в інших країнах, вони мали право на відпустку. На певний час їх замінює інша людина, соціальний працівник. Адже ці люди виснажені, вони втомлені фізично, емоційно», — говорить дослідниця громадської організації «Принцип».
Багато сімей мають дітей. Часто жінки вимушені перекладати турботу про них на когось з родичів, поки самі займаються доглядом за чоловіками в лікарнях або реабілітаційних центрах.
«Коли ми говорили на цю тему з жінками, вони розповідали про величезну провину, яку вони відчувають перед своїми дітьми. Тому що майже всі вони опинилися перед вибором: чоловік або діти. Або ти їдеш до нього в лікарню, тому що там за ним не здійснюватимуть належного догляду, або ти залишаєшся з дітьми. І в критичних ситуаціях жінки частіше їхали до своїх чоловіків, а діти залишалися з бабусями, дідусями, старшими людьми, які теж не повною мірою можуть доглядати за дитиною. Дітям складно, що батько був на війні, що він повернуся хворий чи поранений. Це дуже великі зміни в сім’ї, до яких ніхто не мав можливості дитину підготувати. І тут дуже важлива була б допомога професіоналів, які спрямували б дитину і допомогли впоратися з емоціями», — пояснює Полек.