«Навіть за ідеальних умов таке може статись» — Ірина Виртосу про підтримку жінок, які втратили ненароджених дітей

За даними ВООЗ, кожна четверта вагітність завершується викиднем чи завмерлою вагітністю. Це може статись як через проблеми зі здоров’ям, так і зовнішні фактори, стреси, чи без конкретного обґрунтування взагалі. Жінкам, які втрачають ненароджену дитину важливо отримати належну підтримку, а також можливість самостійно осмислити цю ситуацію, без зайвого поспіху й порад.

Про це в етері Громадського радіо розповіла Ірина Виртосу, журналістка, співзасновниця організації «Бути», що допомагає людям у втраті.

«Я хочу наголосити, що ці цифри ВООЗ є світовими, туди включається дуже багато характеристик. Але часто це трапляється не від того, що жінка недостатньо здорова або чоловік був хворим під час запліднення. Інколи це просто трапляється, без якихось обґрунтованих, на нашу думку, причин. Навіть в ідеальній родині за ідеальних умов таке може статись. Цей момент повинен проговорюватись у суспільстві, щоб не складалось того почуття провини, що жінка «не спромоглась народити». За цією цифрою я побачила купу жінок, які не говорять про свій біль, адже мова йде про бажану вагітність, а не аборти. Тому буває, що в цьому не винен взагалі ніхто, а про це говорять доволі рідко», — каже Виртосу.

Журналістка випустила матеріал, присвячений, зокрема, підтримці лікарів у ситуації, коли жінка втрачає ненароджену дитину. Етичність та позитивна або негативна роль медиків тут буває дуже різною:

«Нещодавно нас усіх шокувало ставлення лікарів та поліцейських в Сумах до жінки з психічним порушенням, яка народжувала внаслідок фізичного насильницького втручання щодо неї. Фактично, ігнорувалися потреби жінки, лікарі ставили за мету народити здорову дитину, тримали цю жінку, і це подали як досягнення, хоча вона не хотіла народжувати за допомогою лікарів. Я знаю, як багато лікарів докладають зусилля, щоб допомогти жінкам. Є різні протоколи, є різне ставлення самих лікарів. Звісно, медпрацівники теж мають обмежений психологічний ресурс. Але коли я читала ту історію, вона видалася мені жахливою через порушення гідності жінки, яку тримали лікарі, щоб вона народила. Цього можна було б уникнути, якби була взаємодія й таке партнерське ставлення до жінки.

Тоді я дізналася історію іншої жінки, до якої було абсолютно інше ставлення з боку лікарки. Та почала розмову за протоколом, але зрозуміла, що перед нею є не просто пацієнтка, а жінка з болем, яка втрачає свою ненароджену дитину. Для лікарки це була просто чергова зміна й чергова пацієнтка, але для жінки — цілий світ, який вона втратила. Тож лікарка підійшла, взяла її за руку, сказала «Я поруч», дала їй необхідний час, і далі після анестезії з жінкою провели всі необхідні процедури. Потім вона опинилася сама в палаті, їй була важлива відсутність людей і тиша, щоб зрозуміти, що з нею трапилось. Не було проблем зі здоров’ям, які вплинули на перервану вагітність. Сама жінка пов’язувала це зі впливом війни, адже відчула напруження в тілі, що довго не могло припинитись, під час одного з масованих обстрілів. Але для неї було важливо зрозуміти, що поруч є люди, які чутливо поставились до її горя, і що вона не винна в тому, що сталося».

На опубліковану історію відгукнулось багато інших жінок з подібним досвідом. Для них виявилось важливим теж ним поділитися.

«Коли я записала й опублікувала цю історію, спершу на своїй сторінці в Facebook, багато жінок почали ділитися своїм досвідом у коментарях і навіть приватних повідомленнях. Одна з них написала, що поки народила свою третю дитину, мала вже шість викиднів чи завмерлих вагітностей. І я розумію, наскільки це сильна людина й через що вона пройшла. Часто це було і з тиском з боку лікарів, якимись прописаними медикаментами, відсутністю пояснень, поспіхом. Інколи жінці потрібна просто підтримка, час на відновлення, проживання цієї втрати, відсутність запитань «А чому ти зайвий раз не сходила, не перевірилась?» І ці зворушливі відверті розповіді читачок дали мені розуміння, що правильно було порушити цю тему, і що люди хочуть про неї говорити, хоч вона й доволі замовчувана. Але люди хочуть проговорювати цей свій біль і знімати це почуття провини», — говорить Ірина Виртосу.