Декларація про державний суверенітет України
34 роки тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Як вдалося цього досягнути, та яке значення ця подія мала для майбутнього України, в етері Громадського радіо розповів Тарас Стецьків, громадський та політичний діяч, народним депутатом п’ятьох скликань, учасник трьох революцій.
«Я переконаний, що ухвалення Декларації, Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності, до того обрання Верховної Ради й створення Народного руху України — це були етапи унезалежнення України від Росії. І війна, яку ми зараз переживаємо, — це вирішальний етап формування нас як державної нації. Всі ці події мали спільну рису: ми самим фактом ухвалення Декларації про державний суверенітет та голосування за незалежність лише зробили перші кроки. Всі наступні 34 роки — це етапи боротьби України за незалежність», — говорить Стецьків.
Він називає Декларацію про державний суверенітет України першим вагомим успіхом національно-демократичних сил, обраних до Верховної Ради у 1990 році. За словами громадського діяча, вибори до парламенту в березні 1990 року принесли перемогу національно-демократичним силам лише на Заході країни та в Києві. Їх представництво у Верховній Раді складало 125 осіб із 450. Монопольну більшість мали комуністи, їх було понад 300.
«В такій ситуації сподіватися на ухвалення державницького документу було вкрай складно. Однак обставини нам сприяли, оскільки напередодні Росія прийняла свою декларацію про державний суверенітет. А в Україні, одразуу після першого засідання парламенту, яке відбулося 15 травня, сталося розшарування в комуністичному таборі.
Коли ми почали розглядати Декларацію, Івашко, тодішній голова Верховної Ради України, втік до Москви. Комуністів це деморалізувало, і там одразу утворилася неформальна група на чолі з Іваном Плющем, яку пізніше назвали «суверенкомуністами», до якої тяжів і Кравчук. Решта були «імперкомуністами». І була значна частина директорів, які не належали ні до демократичного табору, ні до комуністичного».
За словами Стецьківа, саме це дало можливість працювати над Декларацією з кінця червня до 16 липня. На його думку, коли документ поставили на голосування, його доля вже була вирішена. Головною була більш ніж двотижнева робота над Декларацією, що не припинялася навіть на вихідних.
«Ми билися за кожне слово і за кожну кому. Кожен пункт був предметом найгострішої суперечки, і нам вдалося. За підтримки вулиці, яка весь час тиснула на Верховну Раду. У Києві та багатьох західноукраїнських містах проходили регулярні мітинги. І комбінованим шляхом, відшукавши союзників серед комуністів, які через рік голосували за незалежність, нам вдалося відстояти кожну статтю».
Громадський діяч стверджує, що ухвалення Декларації про державний суверенітет України мало вирішальне значення для проголошення незалежності. Документ вказував на елементи, що є ознаками незалежної держави, хоча Україна на той момент ще перебувала у складі СРСР.
«Цей документ показав, що демократична меншість може досягати результату, якщо вона згуртована. Засідання Верховної Ради транслювалися на всю Україну. Все населення, особливо Центральної та Східної України, яке тоді було нейтрально або навіть негативно налаштоване до незалежності України, слухало цю сесію з ранку до вечора. Звісно, це виховувало населення, «розвертало» його. Ця двотижнева дискусія з дев’ятої ранку до шостої вечора, а іноді й довше, справляла величезний агітаційний, пропагандистський вплив на суспільство, схиляючи його до ухвалення незалежності».