Фото: Мирослава Ребедюк, Громадське радіо
Поблизу входу у будівлю сервісного центру МВС № 8041 зібралося чимало військових Національної гвардії України, які приїхали отримати поновлені водійські посвідчення. Вони вітаються одне з одним та посміхаються. 24 серпня 2024 року хлопці повернулися з російського полону.
Усі повернуті під час того 55-го обміну — військовослужбовці-строковики, зокрема й ті, які потрапили у неволю росіян ще у перші місяці повномасштабної війни. Як зазначали у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, серед інших вдалося визволити девʼятьох незаконно засуджених оборонців, військових моряків, трьох прикордонників, а також 82 оборонці Маріуполя. З них півсотні боронили Азовсталь.
Нацгвардійці ще проходять реабілітацію, адже мають проблеми зі здоров’ям після жахливих умов у полоні, голоду і катування.
Серед відвідувачів сервісного центру їх можна впізнати зокрема за надписами на одязі «Free Mariupol defenders» (Свободу захисникам Маріуполя), «2 years in captivity» (2 роки у полоні). Деякі звільнені військовослужбовці були готові поділитися своїми історіями, але не усі.
Сергій Тиняков розповідає, що він має лише категорію «С», і планує зробити «B», бо не встиг через початок війни. Плани, які він будував після закінчення строкової служби — не склалися.
«Я родом з Харківської області, село Олексіївка. Мене викликали на строкову службу у 18 років. Я прийшов сам у військкомат, мені повістку не вручали. Там пробув 13 місяців і не вистачило 3 місяці до кінця служби. Якраз на мій день народження, 24 лютого, почалося повномасштабне вторгнення. Тоді мені виповнилося 20 років», — розповідає Сергій.
Спочатку він не вірив у те, що почалася війна. Потім вони з побратимами поїхали на позиції та зайняли оборону Маріуполя, згодом хлопець потрапив на завод Ілліча. Там знаходився у госпіталі та допомагав пораненим. Виносив, приносив поранених і загиблих. Каже, «усякого жаху там побачив».
12 квітня 2022 року надійшла команда здаватися в російський полон.
«Не віриться, що я вже вдома. Думаю, що зараз ще хтось розбудить і є якийсь маленький страх, що це сон. Але приходить думка, що це правда, все закінчилося і я на свободі. В полоні важко було. І голод був, і били. Було все, як і зі всіма. Було морально важко, я сам себе накручував, але згадував рідних і мені це допомагало триматися в полоні», — згадує Сергій.
Рідним військового повідомили про його повернення вже запізно, та й живуть вони далеко від місця, куди привезли українських полонених. Тому Сергій набрав родину сам.
«Дуже трагічним був перший дзвінок. Я ледве-ледве сказав перші слова своїй сестрі, що я вдома. Потім вона до мене приїхала і було все чудово»
Сергій радіє, що вже вдома і вірить, що у нього вийде втілити всі поставлені цілі на майбутнє.
«Хотів усім нашим хлопцям сказати: “вірте, ніколи не здавайтесь в усьому”. Мені зараз 22 роки. Все попереду, треба триматися, вірити. Ставити цілі та виконувати їх. Є мета — не бачу перешкод», — наголошує хлопець.
Працівники центру намагаються обслуговувати звільнених з полону військовослужбовців максимально швидко, щоб Нацгвардійці не переживали додаткових стресів.
Як пояснює головна спеціалістка зі звʼязків з громадськістю регіонального сервісного центру МВС Дарина Будько, — процедура видачі, обміну або відновлення водійського посвідчення є стандартною. Для цього необхідно надати: паспорт, ідентифікаційний код і довідку про місце реєстрації.
«Деякі хлопці після звільнення одразу відновили водійські посвідчення через Дію і вже отримали їх Укрпоштою. Якщо немає якихось необхідних документів, потрібно спочатку відновити документи», — каже Будько.
Нацгвардієць Олексій Пономарьов родом з Дружківки, Донецької області. У 2021 році він також пішов на строкову службу, а коли почалася війна, тримав оборону на «Азовсталі». Просидівши стільки часу в російському полоні, хлопець не вірив, що їде на обмін, а коли побачив український прапор, був шокований.
Наразі Олексій проходить реабілітацію в Києві, а незабаром їде в санаторій на Закарпаття. Потім хоче звільнитися, перевестися в поліцію. Каже, що відновлюється та звикає до життя.
«Коли нас взяли в кільце на Азовсталі, коли всі були там, було складно з їжею, водою. По поверхні не ходили, по тунелях старалися. Тому що часто були артобстріли, корабельні. З літаків та з мінометів стріляли. На початку війни в нас все було добре: були боєприпаси і ми могли нормальну відповідь дати. А потім все закінчилось», — розповідає воїн.
Спершу, як зазначає Олексій, після повернення йому було дещо незручно. Бо всюди нові обличчя. Адже в полоні постійно бачив одних і тих самих людей. Полонені ізольовані від правдивої інформації. Росіяни говорили, що «нашої країни вже не буде, Зеленський начебто розвалить країну і так далі». Але він вірив в Україну.
Кирило Рабчук потрапив у полон, коли йому було 21 і пробув там 830 днів. Крім того, він був у колонії в Оленівці.
Зараз військовий лікується в Інституті пульмонології, бо після полону має проблеми зі здоровʼям, із легенями. Каже, що загалом почувається нормально і хоче скоріше поїхати додому. Захоплюється ставленням лікарів до нього, йому приносять багато речей: одяг, гаджети. Додає, що навіть набрав вагу, якщо порівнювати з тим, що було після повернення і зараз.
«Коли нас зустрічали, було дуже приємно. Ми вийшли з автобуса, а там прапори, браслетики жовто-блакитні, гімн почали співати. Чесно кажучи, я не вірив, що це вже станеться. Прямо був радий, але не сприймав спершу. Спочатку поїхали в Чернігів, нас там перевдягали, годували, приводили в порядок перед тим, як їхати в Київ і впродовж дороги нам люди постійно махали, сигналили. Багато людей постійно щось приносили», — зазначає хлопець.
У полоні Кирило домовився з товаришами: кого першого обміняють, той контактуватиме з сім’ями тих побратимів, які ще в полоні. Військовослужбовець запам’ятав усі номери телефонів рідних і виконав свою обіцянку.
«Перший час було важко повірити в те, що вже вдома. 2 роки сидиш і думаєш, що може щось прилетіти. Відношення було таке собі. А тут все спокійно, куди захотів — туди пішов. Телефон навіть коли взяв в руки, я був вражений. Ніби цеглу взяв в руки. Одразу згадав номер телефону, подзвонив рідним, бо я ці номери повторяв як «Отче наш» кожен вечір»
Згадуючи про умови життя в колонії, додає, що одна з найбільших проблем там — це хвороби легень, зокрема і туберкульоз:
«Взимку вони вікна відкривають. У камері холодно, сидиш, трусишся, тулишся один до одного. Кажуть, що туберкульоз — це хвороба бідних. А там немає ні вітамінів, нічого. Тому коли мене обміняли і дали яблучко, це був вибух емоцій», — розповідає Кирило.
«Нам це просто так піднесли, що полон буде під Червоним Хрестом, і я думав, що от і все, закінчилось. Маріуполь пережив — все, буду вдома скоро, треба потерпіти пару місяців. Навіть ту Оленівку пережив, де бараки взривалися, “касетки” прилітали. Здається, що вже все пережив. І вже сидиш в камері, і нічого наче не може з тобою бути», — каже військовий.
Згадуючи про те, як воїни проявили себе під час боїв за «Азовсталь», додає, що «наші хлопці» показали себе з кращої сторони під час оборони:
«Там не було різниці, чи це строковик, азовець, морпіх чи прикордонник. Бо кажуть: “та, строковик, йому там замість автомата — мітлу дають”. Може, воно й так, але в Маріуполі все було “класно”. Мені за хлопців не соромно».
Звільнений військовослужбовець Юрій Поліщук отримав водійське посвідчення і вже квапиться йти до своїх побратимів. Лише встигає розповісти, що родом він з міста Чуднів Житомирської області. Нацгвардієць каже, що з того часу, як його повернули з полону, він вже пройшов лікарів, набрав вагу та ходить в спортивний зал.
Поновив водійське посвідчення швидко та зручно. Як зазначає Юрій: «нам допомогли, все зробили, головне було тут зʼявитися». А після відпочинку хоче поїхати додому:
«У планах — вивчитись. За кордон хочу зʼїздити, побачити, як там. Зайнятися собою. В полоні помінялося бачення на світ. Хочеться пожити для себе, завести сімʼю», — підсумовує воїн.