Фестиваль «Коло ветеранів»/Фото: Михайло Тюнькін/Громадське радіо
Ветерани, ветеранки та чинні військові є великою та невід’ємною складовою сучасного українського суспільства, бізнесу, культурного життя.
Ще у травні цього року Мінветеранів повідомляло, що кількість людей із зареєстрованим статусом ветерана сягає 1,2 млн. Переважна частина — учасники та учасниці російсько-української війни з 2014 року. Бойові дії тривають, а отже кількість демобілізованих військових зростатиме і надалі.
Саме тому цивільному населенню важливо досягати порозуміння з ветеранами, забезпечувати для них сприятливі умови, можливості рухатись далі та розвиватися в мирному світі, — вважають, зокрема, Герой України Віталій Литвин та ветеранка Валерія «Нава» Суботіна. Вони також зауважують, що життя кожної людини, яка була або є військовим, не починається в момент долучення до лав ЗСУ та не закінчується демобілізацією.
Реабілітацією та реінтеграцією ветеранів займаються громадські організації, благодійні фонди, державні програми. З цією метою організовують різні заходи, зокрема перший всеукраїнський фестиваль ветеранської культури «Коло ветеранів», що відбувся цього вересня в Києві.
Одне з актуальних питань українського суспільства, що потребує вирішення, — розмежування між цивільними та військовими або ветеранами. Подекуди ця проблема постає в оптиці російської пропаганди та інформаційних впливів, але подекуди є цілком реальною. Тим не менш, сприйняття людей у формі цивільними не є статичним та постійно змінюється, вважає Віталій Литвин, майор, службовець Національної гвардії, Герой України.
Ще в 2014 році Віталій Литвин долучився до добровольчого батальйону, а відтоді, як сам каже, встиг побувати в усіх формах військовослужбовця: був резервістом, мобілізованим, ветераном, після чого знову став військовослужбовцем. У червні 2022 року Віталій Литвин отримав звання Героя України та орден «Золота зірка».
На думку військового, ставлення українського суспільства до армії змінюється протягом всього періоду незалежності, а надто з 2014 року. Він стверджує, що такі заходи, як перший всеукраїнський фестиваль ветеранської культури теж стануть рушієм змін у напрямку консолідації та порозуміння між цивільним населенням і ветеранами та військовослужбовцями.
«Ми розуміємо, що до 2014 року наше військо систематично руйнувалося. Ніхто не хотів доєднуватися до лав Збройних сил через низьку заробітну плату й державу, яка не реалізовувала соціальні пільги. Під час російської агресії 2014 року, окупації Криму та частин Донецької і Луганської областей з’явилися добровольці, це важливий «стовп» української нації. Також я не хочу применшити заслуги тих військових формувань, які вже існували. Вони зрозуміли, що у нас є ворог, з якими потрібно боротися.
Читайте також: У містах України мовчанням вшанували пам’ять загиблих захисників і захисниць (ФОТО)
Росія постійно проводить інформаційні атаки на українське суспільство. Військовослужбовців стравлюють з працівниками ТЦК та СП, їх — з цивільними. Ветерани — це такі ж люди, громадяни України, які долучилися до війська та звільнилися, на жаль, переважно через інвалідність», — каже Віталій Литвин.
Майор зазначає, що для об’єднання суспільства важливо відвідувати заходи, на яких можна познайомитися та поспілкуватися з військовими й ветеранами, поставити їм запитання. Така нагода є не лише на спеціалізованих фестивалях, на кшталт «Кола ветеранів», але й на багатьох інших. Як приклад Віталій Литвин наводить «Книжковий арсенал», де українські захисники презентували власні книжки.
«Ми не маємо соромитися ветеранів, військової форми, тому що наша країна вся у війні. Воює не одна верства населення, а всі. У мене в підрозділі були люди різні за фахом, люди, у яких троє дітей, які могли «відкосити» від армії, люди, у яких достатньо коштів. Я зустрічав багато письменників, акторів, активних діячів, політиків, які долучаються до війська. Головне підтримувати, не соромитися військових та ветеранів і просто дивитися в очі. Якщо у вас є запитання, їх потрібно ставити й обговорювати в суспільстві», – міркує військовий.
Віталій Литвин пояснює, що бійці на лінії зіткнення можуть відчути підтримку передусім через допомогу, яка надходить у підрозділ. Також службовці користуються інтернетом, соцмережами, тому медіа варто висвітлювати підтримку від цивільного населення, зауважує Віталій Литвин:
«Потрібна підтримка, тими ж донатами. Коли я беру участь у «Єдиному марафоні», ми там завжди збираємо гроші, і мені приємно розуміти, що люди, які дивляться нас, потім донатять на військо. Дуже банальна фраза про те, що маленьких донатів не існує — це дійсно так. Якщо тисяча людей передасть по 10 грн, то вже можна купити батарею для «мавіка», або з кількох таких зборів залучити кошти на РЕБ якогось підрозділа».
Майор говорить, що працювати над реінтеграцією ветеранів мають і державні органи. Міністерства оборони, ветеранів та внутрішніх справ повинні забезпечувати надання житла, функціонування соціальних програм, мають вирішувати проблеми реабілітаційних центрів, вважає військовий.
Очевидно, що життя ветеранів після участі в бойових діях не складається лише з реабілітацій та бюрократичних тяганин. Вони працюють, повертаються до тих видів діяльності, якими займались до служби, або освоюють нові. Деякі ветерани створюють власні бізнеси.
Підтримка таких підприємств та компаній — один з головних видів діяльності Українського ветеранського фонду. Як розповідає його виконавча директорка та ветеранка Юлія Кіріллова, за 2,5 роки діяльності фонд підтримав понад 850 ветеранських бізнесів на загальну суму 430 млн грн.
«Наші ветерани і ветеранки, військові не лише захищають країну на передовій, а й посилюють її економічно. За нашими останніми підрахунками, ветерани й ветеранки, яким ми надали фінансову підтримку, створили 731 робоче місце без урахування сезонних працівників. У нас є доволі різні бізнеси: видавництва, різного роду майстерні, виготовлення сирів, бджільництво», — розповідає Юлія Кіріллова.
З деякими із цих бізнесів вдалося познайомитись на фестивалі «Коло ветеранів».
Андрій Несмачний — ветеран і знову чинний військовослужбовець, а також засновник військової майстерні Bat-art. Андрій воював на Сході України з 2014 до 2018 року, а після кількарічного перебування в статусі ветерана повернувся до армії з початком повномасштабного вторгнення. У 2019-му разом з побратимом почали свою творчу справу.
«Моя діяльність раніше ніяк із цим не була пов’язана, та й руки в мене все життя «з одного місця». Не знаю, чому ця ідея так розрослася, спонтанно так вийшло. Ми з моїм побратимом винайняли невелике приміщення, де плели трохи браслети, трохи «язиками». З часом до нас долучалися люди, ми розросталися, купували обладнання. Починалось усе з восьми квадратних метрів, а зараз у нас 600 квадратних метрів, і ще стільки ж «на підході», і все це забито обладнанням».
У майстерні плетуть браслети з використанням гільз, створюють скляні вироби з вплавленими кулями, виготовляють ножі, гравіюють та фрезерують дерево, а протягом місяця планують запустити виробництво посуду з кераміки.
Як розповідає Андрій Несмачний, зараз в майстерні працюють 14 людей, 11 з яких є чинними військовослужбовцями та учасниками бойових дій. До повномасштабного вторгнення всі зароблені кошти віддавали на лікування бійців, поранених під час АТО й ООС.
«Зараз трохи переформатували свою модель, тому що попередня — класна, але не життєздатна. Тож 50% доходів йде на бойові потреби, і 50% залишається в майстерні на розвиток: закупівлю обладнання, втілення проєктів. Ми стараємося робити свої вироби якомога якіснішими, але для нас не менш важливо, що вони мають душу», — розповідає засновник.
Інший ветеранський бізнес належить В’ячеславу. Після поранення чоловік виграв грант на фінансування своєї справи від Українського ветеранського фонду, відкрив бізнес та вже рік виробляє FPV-дрони різних типів, що потрібні як для цивільних потреб, так і для використання Збройними силами.
В’ячеслав був поранений у першій половині 2022 року. За його словами, тоді FPV-дрони у війську майже не використовували. Проте зараз ситуація дуже змінилась.
«Сьогодні вони є основним засобом ураження для наших Збройних сил. Я розумію, що робототехніка, дрони — це майбутнє цивільного життя та наше майбутнє в цій війні, яку ми ведемо з російським окупантом», — говорить розробник.
Як розповідає В’ячеслав, його FPV-дрони можуть нести вагу до трьох кілограмів до цілі, скидати вибухову частину та повертатися. Частина з них оснащена тепловізорною камерою, частина — звичайною денною, також використовуються різні частоти для керування. Засновник бізнесу пояснює, що безпілотник з певними характеристиками обирають відповідно до потреб кожного підрозділу та замовника.
Залучені ветерани й чинні військові також до видавництва «Крила». Як розповідає його засновник Василь Лабайчук, видавництво зосереджене на літературі, що має формувати світогляд. Серед найбільш популярних позицій — праці Степана Бандери, «Московство» Павла Штепи, «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського.
«Крила» заснували п’ять років тому. Наразі видавництво має понад 30 найменувань книжок, ще 20 перебувають на стадії підготовки або друку. Загалом видано вже 50 тисяч примірників, а наступного року ці результати планують подвоїти, говорить Василь.
В той же час, ми не можемо цілком ігнорувати важкий і травматичний досвід, який має більшість ветеранів. Важливо розуміти, яких тем і запитань доречно торкатися під час розмови, а яких ні. Військові та ветерани обирають різні шляхи, що допомагають певним чином відрефлексувати складні події та емоції, один з них — література, як поезія, так і проза.
Про написання книжок як спосіб поділитися власним досвідом розповіла Валерія «Нава» Суботіна під час публічної дискусії на фестивалі «Коло ветеранів». У 2015-2016 роках та від початку повномасштабного вторгнення вона служила в пресслужбі полку «Азов». Після перебування в облозі на заводі «Азовсталь» у Маріуполі «Нава» потрапила в російський полон. Там вона пробула майже рік: з травня 2022 року до квітня 2023-го. Про свій досвід Валерія Суботіна розповіла у книжках «Полон» та «Азовсталь. Сталева пресслужба».
«Я не могла й досі не можу знайти свого психолога, з яким мені було б більш-менш комфортно працювати. Дуже часто мені некомфортно обговорювати свій досвід, але можливість писати, викласти всі свої думки на папері для мене неймовірно цінна, це свобода говорити», — розповідає Валерія Суботіна.
За її словами, спершу вона думала, що написання книги виявиться доволі легким, оскільки розповідь складається лише з опису реальних подій та емоцій.
«Але я зіткнулася з думкою «А що, як мене, мої дії не зрозуміють? Що, як говорити про те, що з тобою робили росіяни, — це соромно, і про це треба мовчати?». Проте я подумала, що потрібно розповідати правду світу, і тільки так ми можемо продовжувати нашу боротьбу. А соромно має бути нелюдам, які знущаються над військовополоненими. Це відчуття свободи, коли ти говориш правду про свої почуття, не думаючи, як це сприймуть, дійсно ретравматизувало те, що я відчувала, що я пережила. Це зробило мене вільнішою, спокійнішою», — пояснює Валерія Суботіна.
Також «Нава» сподівається, що завдяки її книзі, рідні та інші люди краще розумітимуть військових, які були у полоні, краще усвідомлюватимуть, про що можна запитувати, а про що не варто, як відгукуватись на певні реакції ветеранів щодо подій навколо.
Валерія Суботіна пояснює, що розмови, інтерв’ю часто є дуже важкими для ветеранів та людей, які пройшли полон.
«Ти не просто розповідаєш якусь історію, ти розповідаєш щось настільки травматичне й неприємне, що не хотів би, щоб про тебе взагалі знали. Мені хочеться, щоб про мене говорили як про ту «азовку», яка прийшла в 2015-му, яка була веселою, творчою, напевно сильнішою. Такий вигляд для мене приємніший, ніж жінки, яка пройшла полон. Мені не хочеться про це говорити, але я постійно думаю, що маю», — каже «Нава».
Вона говорить, що хотіла б бачити ветеранів у всіх сферах цивільного життя. Адже частина людей забуває, зауважує Валерія, що ветерани та військові — це вчорашні звичайні хлопці та дівчата, які зробили вибір піти у військо та захищати свою країну.
У травні 2023 року тогочасна очільниця Міністерства у справах ветеранів Юлія Лапутіна заявляла, що у майбутньому ветерани становитимуть понад 10% від населення України, а частка людей, залучених до ветеранських послуг, буде приблизно такою ж.
Тема взаєморозуміння цивільних з ветеранами та військовими не є простою. Її аналіз веде не лише до підтримки, але й розгляду мобілізації та демобілізації, що є глобальними й складними питаннями. Навіть якщо не торкатися їх, потрібно багато чого зробити і запровадити. Потрібно будувати інклюзивне середовище можливостей і комфорту на всіх рівнях — психологічному, фізичному, професійному. Ймовірно, деякі фундаментальні трансформації вже відбуваються.
На тому ж «Колі ветеранів» у розмові з військовими діти говорили про однаково позитивне та вдячне ставлення до всіх ветеранів, зокрема тих, які мають ампутації. А це може свідчити про формування тепер і в подальшій перспективі нового та природного сприйняття різних людей навколо.
Михайло Тюнькін/Громадське радіо/Київ