Виїзний етер Громадського радіо на "Фестивалі думок"/На фото: зліва — звукорежисерка Ірина Нижник, посередині — Вікторія Василенко, справа — Руслана Брянська/Фото: Громадське радіо
У Києві відбувся десятий «Фестиваль думок» — щорічний захід, під час якого проводяться експертні дискусії актуальних для українського суспільства тем. Фестиваль заснували на Луганщині, а протягом останніх чотирьох років він перемістився до Києва.
Виконавча директорка Громадського радіо Руслана Брянська поспілкувалася під час виїзного етеру із Вікторією Василенко, директоркою програм, планування, моніторингу та комунікації GIZ в Україні.
Обговорили, зокрема, те, хто сьогодні визначає пріоритети відновлення України: держава, міжнародні партнери чи самі громади? Хто повинен мати вирішальний голос? Чи готові міжнародні донори віддати частину контролю над ресурсами та рішеннями українським організаціям і громадам?
Руслана Брянська: Ми проговорюємо тут багато важливих аспектів, які зараз відбуваються в Україні і для України. Говорили зокрема про мовлення на тимчасово окупованих територіях, як відсунути цю «залізну завісу» і мати доступ до людей, які проживають на окупованих територіях. І також одна із перших панелей, точніше перша була про відбудову України, хто диктує пріоритети. Вікторія, вітаю вас. Ви, зокрема, були на цій панелі, тому я найперше хотіла б розповісти, про що домовилася, наскільки тема відновлення України гучно починає звучати, тому що ми всі готуємося і до URC, — Ukrainian Recovery Conference, конференції з відновлення України. І так само всі наші проблеми з відбудовою, вони наскрізь звучать в українському інформаційному просторі. Що звучало сьогодні?
Вікторія Василенко: Мені панель сподобалась. По-перше, здивувало те, що вона була англомовна, але люди прийшли, і їх було досить багато, і навіть не було перекладу, і потім були навіть запитання з аудиторією. Я думаю, ми не про все поговорили, що ми хотіли підняти, які теми, але ті, які підняли, вони були дуже логічні, пов’язані між собою.
Наприклад, одна з ключових була про те, хто «має право сидіти за столом», і хто визначає пріоритети відновлення. Це багато ми охопили, і тут, в принципі, у нас думки майже у всіх співпадали, бо висновок такий, що — сидіти мають право всі, хто хочуть.
І, звичайно, про громадянське суспільство в першу чергу ішлося, бо «Фестиваль думок» — це представники громадських організацій, — тут найбільше всього представлені.
І ми, як представники урядів, — представниця уряду Естонії була, я — як представниця організації, яка імплементує проєкти за дорученням Німеччини, то ми вважаємо так, що голос громадянського суспільства має бути почутий. І я наводила приклад того, що ще два роки тому на URC громадянське суспільство було непредставлене. І це було рішення українського уряду не давати слову громадським організаціям.
І протягом останніх двох років ми над цим працювали зі свого боку, громадянське суспільство — зі свого. Ми проводили дослідження, ми комунікували результати цих досліджень, де себе громадські організації бачать у відновленні України і наскільки вони можуть впливати на прийняття рішень. Говорили про те, що вони себе там мало бачать.
І от після двох років цієї роботи, цього року, ми побачили, що вони вже там були, їх слухають, вони вже сидять за столом. А Естонія оголосила, що на наступному URC буде цілий Civil Society Forum. І це вже великий прогрес.
Друга тема була про те, чи варто говорити зараз про відновлення, коли ще багато хто перебуває у режимі виживання. Що робити людям, які повертаються на території, де вони близько знаходяться до фронту, чому вони повертаються, що з цим робити, де роль гуманітарних організацій, де роль організацій, які займаються розвитком, такі як GIZ.
І тут у нас була така дискусія між нами, дійсно, де оцей розрив, де геп, і що нам робити спільно, наскільки нам треба обмінюватися, зустрічатися і вирішувати, як заповнити оцю прірву, прогалину. Тому що ті, хто займаються розвитком, ми завжди працюємо з системами, ми працюємо з місцевим самоврядуванням, ми працюємо з установами, з інституціями, ми не працюємо напряму з людьми.
А гуманітарне реагування — це організації і люди, які працюють напряму з людьми, у яких є біда, вони в кризі, а між ними, між станом кризи і вже коли в розвиток ми йдемо, є оця прогалина.
Ми намагаємося її заповнити як GIZ, як наш проєкт Empower, який працює у прифронтових регіонах, але з того, що ми зрозуміли з дискусії, — цього недостатньо, і це треба обговорювати і вирішувати, як це заповнювати.
Естонія пообіцяла, що мені дуже сподобалось, що вони візьмуть всі попередні досвіди URC, всі обіцянки, які були зроблені у попередні роки, і будуть їх намагатися втілювати, або вони будуть лідити цей процес і, грубо кажучи, м’яко примушувати, нарешті почати втілювати те, щоб було вирішено, обговорено і прийняті якісь рішення, щоб вони почали впроваджуватись. Побачимо.
Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі