Ветерани під час занять бугуртним спортом/Фото: Аліна Білоголова
Українська система ветеранської політики досі спирається на законодавство 1993 року, яке передбачає пільги та виплати за статусом. Але не враховує індивідуальних потреб ветеранів і ветеранок. Через це частина державних гарантій залишається лише на папері. А люди після звільнення зі служби змушені самостійно шукати медичну, соціальну та житлову підтримку.
Про це в етері Громадського радіо розповіла Марія Клюс, експертка Департаменту ветеранської політики правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип».
За словами експертки, основна проблема полягає в тому, що чинна система підтримки формувалася в інших історичних умовах. І не розрахована на значне збільшення кількості людей із бойовим досвідом. Ветеранська політика досі значною мірою побудована навколо формального статусу людини та переліку пільг. А не її конкретних потреб на різних етапах життя.
«Основна проблема, з якої виникає багато інших, полягає в тому, що чинне ветеранське законодавство формувалося в зовсім інших історичних умовах. І значною мірою зберігає застарілу логіку підтримки. Наш основний профільний закон про статус ветеранів війни ухвалили у 1993 році. Тобто він створювався з огляду на війни минулого століття, а ветеранів уявляли зовсім іншою категорією людей. Тоді закладали логіку, за якою людина отримує ветеранський статус. А до нього прив’язують певні пільги, компенсації та виплати. Але така система не розрахована на ситуацію, коли кількість ветеранів щороку суттєво збільшується.
Після початку війни, а особливо після повномасштабного вторгнення, кількість людей із бойовим досвідом значно зросла. Надалі їх буде ще більше, відповідно, збільшуватимуться витрати та потреби в державній підтримці. Проте нинішня система не враховує, якої саме допомоги потребує конкретний ветеран чи ветеранка. Як ці потреби змінюються залежно від етапу життя людини», — пояснила Марія Клюс.
За її словами, через таку модель виникає розрив між формально закріпленими правами та реальною можливістю отримати допомогу. Частина гарантій існує в законодавстві, однак механізми їх реалізації не забезпечують належної підтримки.
Марія Клюс розповіла, що правозахисний центр «Принцип» спільно з громадськими організаціями «Юридична сотня», «Ветеран Хаб» і «Платформа Рестарт» пропонує змінити саму основу державної ветеранської політики. Замість універсального набору пільг для всіх людей із відповідним статусом у центрі системи має бути добробут ветерана або ветеранки.
«Ми визначили сфери, які цей добробут має охоплювати. Це психічне й фізичне здоров’я, матеріальне становище та фінансова безпека. житло, робота, освіта, сімейні й соціальні стосунки, юридична безпека та інші складові життя. Відповідно, ми ставимо питання не лише про те, яка пільга має бути в людини. А про те, які потреби виникли внаслідок її ветеранського досвіду та яка конкретна підтримка може ці потреби задовольнити. Логіка така: людина має певний досвід, цей досвід впливає на неї, вплив формує конкретні потреби. Рішення держави мають бути спрямовані на їх задоволення», — зазначила експертка.
Вона наголосила, що потреби людини залежать також від її життєвих обставин. Наприклад, ветеран може одночасно бути внутрішньо переміщеною особою, мати інвалідність або тимчасово не мати змоги працювати. Крім того, частина людей із ветеранським статусом продовжує військову службу, а інші лише починають адаптуватися до цивільного життя.
«Держава має бачити різні статуси й різні стани людини, адже вони можуть поєднуватися та формувати специфічні потреби. Людина може бути ветераном і водночас внутрішньо переміщеною особою, може мати інвалідність або бути тимчасово непрацездатною. Зараз держава часто не бачить цих обставин у сукупності. У різних системах одна й та сама людина, яка одночасно є ветераном і ВПО, може фактично обліковуватися як дві різні людини. Ми намагаємося змінити цей підхід, щоб державна політика враховувала всі обставини та реальні потреби конкретної людини», — пояснила Клюс.
За її словами, організації вже підготували концепцію державної ветеранської політики, напрацювання до стратегії до 2030 року. А також оновлені концепції щодо ветеранів і членів їхніх сімей. Крім того, розробили цільові моделі підтримки з конкретними пропозиціями щодо змін у законодавстві та механізмах надання допомоги.
Окремо вона звернула увагу на необхідність враховувати потреби людей із тяжкими пораненнями та захворюваннями. Яким потрібні тривале відновлення, постійний догляд і комплексна підтримка. Також нове законодавство має визначити сім’ї ветеранів як окремих отримувачів допомоги.
«Дуже важливо, щоб нове законодавство бачило сім’ї ветеранів і ветеранок. На подальше життя людини, її рішення про те, де вона житиме і як відновлюватиметься, дуже сильно впливає сім’я. Але сім’ї ветеранів зараз фактично не визначені в законодавстві як окремі отримувачі підтримки. Держава не бачить їхніх власних потреб і не розуміє, якої допомоги вони потребують. Тому зараз найважливіше закласти правильну законодавчу рамку, а вже на її основі розробляти конкретні механізми реалізації», — зазначила Марія Клюс.
За словами Марії Клюс, перехід від військової служби до цивільного життя — один із найскладніших етапів, коли ветерани особливо потребують державної допомоги. Цей процес не завершується в день звільнення зі служби, а може тривати від кількох місяців до трьох років.
У цей час людина може завершувати лікування, відновлювати здоров’я, налагоджувати сімейні стосунки, шукати житло. Повертатися до роботи або опановувати нову професію. Тому, наголошує експертка, підтримка має починатися ще до звільнення зі служби.
«Перехідний період, який настає після переходу від військової служби до цивільного життя. Один із тих етапів, коли ветерани й ветеранки найбільше потребують державної підтримки. Якщо допомогу надати вчасно, люди зможуть надалі самостійно підтримувати себе, якщо матимуть достатньо можливостей відновитися на цьому початковому етапі.
За даними різних досліджень, цей період може тривати від кількох місяців до трьох років. Саме тоді держава має зосередити найбільше ресурсів і створити для ветеранів можливості, щоб вони могли пройти цей шлях поступово та відновитися.
Це може бути час для завершення лікування, відновлення здоров’я, розв’язання адміністративних питань, пошуку нового житла. Повернення до цивільної роботи або опанування нової професії. Мета підтримки — допомогти людині відновитися й створити умови для налагодження життя в цивільному середовищі», — пояснила Клюс.
Вона підкреслила, що підготовка до цивільного життя має починатися ще під час служби. Людину потрібно заздалегідь поінформувати про доступні програми, допомогти оформити документи, визначити її потреби та спланувати подальший маршрут отримання послуг.
«Організований перехід має починатися ще до звільнення зі служби. Людину потрібно поінформувати про подальший шлях і доступні форми підтримки, допомогти підготувати необхідні документи. Визначити особливі потреби, які можуть виникнути після звільнення, та спланувати подальші кроки.
У момент звільнення людина не повинна просто отримати документи на руки й залишитися сам на сам із системою. Має відбуватися передавання інформації та даних між установами, повинні бути визначені відповідальні органи й фахівці, які супроводжуватимуть ветерана. Після звільнення підтримка має продовжуватися, коли людина повертається до цивільного середовища й отримує медичні, соціальні та інші послуги. Тут важливі індивідуальний супровід і чітке визначення того, хто відповідає за організацію переходу», — наголосила експертка.
За її словами, нині військові частини, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, лікарні, органи соціального захисту й органи місцевого самоврядування часто працюють окремо одне від одного. Через відсутність узгодженої системи установи можуть не знати, що людина звільняється зі служби та повертається до конкретної громади.
«Зараз військові частини роблять щось своє, ТЦК та СП — своє, лікарні — своє, органи соціального захисту — своє, громади також намагаються щось робити. Але всі ці суб’єкти не з’єднані між собою і часто навіть не знають, коли ветеран звільняється зі служби та повертається додому.
У невеликих громадах керівники іноді самостійно дізнаються про повернення ветерана й намагаються допомогти. Але у великих містах може бути ситуація, коли ніхто навіть не знає, що людина повертається, де вона житиме та яка допомога їй буде потрібна. А ці потреби необхідно передбачати заздалегідь, щоб людина не залишилася без необхідної підтримки саме тоді, коли вона найбільше її потребує», — зазначила Клюс.
Експертка наголошує, що замість створення паралельних систем виключно для ветеранів держава має адаптувати наявні медичні, соціальні та житлові послуги до потреб людей із бойовим досвідом. Для цього необхідно розуміти, скільки ветеранів проживає в кожній громаді, якої допомоги вони потребують і які ресурси слід передбачити в місцевих бюджетах.
«Наша логіка полягає в тому, що потрібно максимально підготувати загальні системи послуг, доступні всім громадянам. Щоб вони враховували специфіку ветеранського досвіду. Ми не пропонуємо створювати паралельні системи, які працюватимуть виключно для ветеранів.
Якщо вже існують загальні системи медицини, соціальних послуг і житлової підтримки на рівні громад, потрібно допомогти їм ідентифікувати ветеранів. Розуміти їхні потреби та враховувати їх під час планування бюджетів і безпосереднього надання послуг.
Це важливо як на рівні конкретної людини, так і на рівні держави та громади. Потрібно знати, скільки людей потребують певних послуг і які ресурси необхідно передбачити для їх забезпечення», — пояснила Марія Клюс.
Водночас, за її словами, громади часто не мають повної інформації навіть про кількість ветеранів, які фактично проживають на їхній території. Людина може бути зареєстрована в одній громаді, але після служби повернутися до іншої. Навіть коли кількість ветеранів відома, органи місцевого самоврядування не завжди розуміють, хто потребує реабілітації, соціального догляду, доступного транспорту чи житла.
«Потрібно знати, скільки людей потребують постійного догляду, чи мають вони доступ до медичних фахівців. Чи є в них житло та яка допомога потрібна їхнім родинам. Без цих даних громади не можуть повноцінно планувати, які послуги розвивати, в якому обсязі та скількох людей ними потрібно забезпечити.
Державна політика має ґрунтуватися на оцінці даних. Але зараз їх не вистачає, оскільки інформацію не збирають і не аналізують системно. Ми не можемо просто вгадувати, які програми будуть потрібні великій кількості людей. Потрібно заздалегідь визначати потреби, щоб державні програми відповідали реальній ситуації», — наголосила експертка.
Як приклад вона навела медичну систему, у якій лікар не завжди може визначити, що пацієнт є ветераном, якщо той самостійно про це не повідомить. Через це держава не має повної картини щодо захворювань і станів, із якими найчастіше стикаються люди після військової служби.
«Якщо ветерани не ідентифікуються в загальній медичній системі, ми не можемо бачити, з якими захворюваннями вони найчастіше звертаються після служби.
Як тоді планувати комплексні й адресні програми підтримки, якщо ми не маємо необхідних даних? Фактично система не може належним чином реагувати на потреби, яких вона не бачить», — пояснила Клюс.
Окремим напрямом роботи правозахисників є підтримка ветеранів із тяжкими пораненнями, які потребують тривалого або постійного догляду. За словами експертки, саме в таких випадках особливо помітно, наскільки важливо узгодити роботу медичних, соціальних та інших служб.
Після завершення лікування людина може потребувати спеціальних засобів догляду, адаптованого житла, регулярної допомоги медичних працівників і постійного супроводу. Однак відповідальність за організацію такого догляду нерідко лягає на родину.
«Зараз це завдання дуже часто лягає на дружин ветеранів. Вони постійно доглядають за своїми чоловіками й через це не можуть працювати. Ми розуміємо, яке фінансове навантаження це створює для сім’ї. Пенсії чи інших виплат може бути недостатньо, щоб забезпечити всі потреби людини, особливо коли догляд потрібен цілодобово.
Крім того, після тривалого періоду догляду дружині може бути складно повернутися до роботи й власного цивільного життя. Тому потрібно розглядати потреби не лише самого ветерана, а й людини, яка забезпечує йому догляд», — розповіла експертка.
За її словами, система підтримки має особливо враховувати людей із найскладнішими потребами. Щоб після виписки з лікарні вони не залишалися без допомоги.
«Не може бути так, що ветерана виписують із лікарні фактично в нікуди. А його дружина самостійно з’ясовує, куди його перевезти, як організувати догляд і як забезпечити йому гідне життя. А що робити людям, у яких немає дружини чи інших близьких, здатних постійно доглядати за ними? У таких випадках ризик залишитися без належної підтримки ще вищий.
Нам потрібна загальна система, яка працюватиме для всіх, але водночас матиме особливий фокус на людях із додатковими потребами. Необхідно бачити, де саме виникають розриви між установами, і не допускати, щоб люди залишалися сам на сам зі своїми проблемами», — наголосила Марія Клюс.
За словами експертки, робота над змінами вже триває, зокрема у співпраці з Міністерством у справах ветеранів. Водночас навіть після ухвалення нового профільного закону знадобиться час на розроблення підзаконних актів. Інтеграцію цифрових систем та впровадження нових механізмів.
«Окреме завдання — інтеграція цифрових систем. Це також неможливо зробити за один місяць чи навіть за кілька місяців. Усі ці довгострокові процеси потрібно починати вже зараз. Щоб за кілька років ми нарешті могли отримати систему, яка працюватиме узгоджено й відповідатиме реальним потребам ветеранів та їхніх сімей», — підсумувала Клюс.