Анастасія Багаліка: Отже, чому подкаст називається 1325? Ці цифри — це назва резолюції Ради безпеки ООН, що є дуже важливим документом. Тому що підкреслює важливу роль жінок у запобіганні конфліктам, миробудуванні, участі в безпекових процесах, і в цілому мотивує жінок брати участь у цих процесах більше.
Про це ми і будемо говорити в рамках цього подкасту. Про дуже різні безпекові сфери. І зараз розкажемо вам історію.
Ліза Кузьменко: 2014 рік, початок війни з Росією. Ми бачимо, як жінки в Україні стають військовими, волонтерками, рятують громади, сім’ї. Але в офіційних документах їх начебто не існує. Вони не мають доступу до посад у війську. Їхній досвід не враховується у переговорах. І згадаємо Юлію Паєвську, Тайру, яка з перших днів 2014 року була парамедикинею, доброволицею. Вона рятувала сотні життів, військових, цивільних. Але на той час офіційно жінки-доброволиці майже не мали статусу. Вони не мали військових посад, пільг і навіть визнання від держави. І в 2022 році вона потрапила в полон. І на той час вона стала таким опором, символом мужності.
Її взяли в полон росіяни в Маріуполі. Там вона була три місяці в абсолютно нелюдських умовах. Але вижила, і ця історія нам показує, що українські жінки воюють, рятують життя на рівні з чоловіками. І саме завдяки такому тиску жіночих правозахисних організацій, і на виконанні резолюції 1325 держава поступово змінює свою політику, відкриває для жінок бойові посади та надає певні соціальні гарантії, визнає їх роль у секторі безпеки.
У нас сьогодні в гостях урядова уповноважена з гендерної політики Катерина Левченко. І до неї запитання, чому важлива резолюція 1325 і як вона пов’язана з історією про Тайру?
Катерина Левченко: Тема дуже важлива і дякую Громадському радіо і «Жінкам в медіа» за те, що ви проводите таку велику інформаційну роботу про цю важливу резолюцію, яка безпосередньо пов’язана з історією Тайри і десятків тисяч інших жінок, які проходять службу в ЗСУ та інших складових сектору безпеки та оборони: Нацгвардії, ДПСУ, СБУ, Нацполіції та інших структурах.
Ви згадували і 2014 рік, початок війни Росії проти України, вже відкритої. Тому що війна, мабуть, тривала і раніше, різні війни, інформаційні, «сирні», «газові», «молочні,» яких їх тільки не було. І в 2016 році Україна прийняла перший Національний план дій 1325, вже перебуваючи в гарячій фазі цього військового конфлікту.
І після прийняття стало якраз зрозумілим, наскільки несправедливим було на той момент чинне законодавство. Яке дійсно обмежувало жінок у їхніх прагненнях, у їхніх правах захищати Україну. Коли наші захисниці були на бойових посадах, а за документами їх не було, — вони були секретарками, кухарками і іншим допоміжним персоналом, який дуже важливий, але зараз не про це… І в 2018 році, завдяки тому Національному плану дій, завдяки тиску жінок, були внесені зміни в законодавство України, які відкрили такі бойові посади для жінок.
Тобто цих змін у законодавство і в закони не було б, якщо б не було і жіночого руху України. І жінок, які об’єдналися як волонтерки, як захисниці, як потужні адвокатки. І прав людини, і прав жінок, і України.
І якщо б, до речі, не було цієї резолюції Ради безпеки ООН 1325… Саме вона запроваджує такі підходи про те, що будь-які процеси, пов’язані з миром, з урегулюванням конфліктів, з поствоєнним відновленням, вони можуть і будуть ефективними лише тоді, коли до них долучені і жінки.
Катерина Левченко: І багатьом із вас може ця фраза видаватися такою банальною, мовляв, що тут такого, «залучені жінки», чого ми про це говоримо, «куди у нас жінки в суспільстві не залучені?». Хочу сказати, що ця резолюція стосується не лише України, а всього світу, і показує якраз дані з різних країн, різних конфліктів, війн, яких по світу наразі близько 50-ти, що залученість жінок є дуже низькою до тих питань, про які ми говоримо.
І якраз Україна є одним із позитивних прикладів, які показують, наскільки суспільство може впливати на політику держави, змінювати і формувати цю політику відповідно до тих потреб, які є, і тих можливостей, які є.
Я поясню. Коли я говорю «конфлікт» або «війна», зрозуміло, що це різні терміни. Конфлікт — це міжнародний термін. Ситуація, яка є в Україні, є без сумніву війною, збройною агресією Росії проти нашої держави. Але в правовому полі частіше використовується термін «конфлікт», тому для мене це в даному випадку синонім. Не розглядайте це як небажання називати війну війною.
Я також додам про Тайру, про інших жінок, які використовують свої знання, силу, можливості, репутацію для того, щоб захищати інтереси України, щоб просувати їх, просити і привозити зброю в Україну. Це і Олександра Матвійчук, голова громадської організації «Центр громадянських свобод», яка отримала Нобелевську премію миру. Це і десятки, і сотні інших.
У 2022 році виникла дуже така фактична конфліктна ситуація між українськими жінками, жіночими організаціями і певними жіночими групами за кордоном, як у європейських країнах, так і в Латинській Америці, в інших регіонах світу.
Таке протистояння було викликано саме тим, що українські жінки, в тому числі ті, які мали покинути свої домівки, рятуючись від обстрілів, рятуючись від захоплення території або виїжджаючи з захоплених територій, дуже чітко розуміли, що єдиним способом досягнення миру є посилення України, в тому числі збройне посилення. І тому зброя для України стала спільним слоганом для всіх жіночих організацій України.
Мені не доводилось зустрічати тих, хто мав іншу позицію. І моя теза, — я також відношу себе до тих жінок, які багато роблять на міжнародному рівні, — коли я чула, що кажуть, «ну як же, нам потрібен мир, і тому для того, щоб був мир, потрібно скласти зброю, потрібно зупинити все».
Це має бути двосторонній процес, але моя відповідь завжди лунала таким чином, що якщо не буде зброї, не буде нас тут із вами, не буде, на жаль, так само, як і багатьох сьогодні журналісток, громадських активісток, наших захисниць, науковиць і інших жінок. Тобто, без зброї ми не можемо.
І тут виникла якраз дуже така серйозна розбіжність між певними групами, які вважали, вибудовували такий ряд: «мир, жінки, пацифізм».
Ліза Кузьменко: Катерина Борисовна, а хто ці групи?
Катерина Левченко: Я вам зараз не скажу назви, але зазвичай це певні громадські організації. Був лист німецьких інтелектуалів десь навесні, на початку літа 2022 року, також до Бундестага, про те, що «не потрібні поставки зброї в Україну, що нарощуючи таку кількість зброї, ми тим самим нарощуємо машину війни».
Але вони не бачили, що війна не симетрична, ми захищаємося. Знаєте, я завжди наводжу ситуацію домашнього насильства, коли провину за ті випадки насильства, які є, покладають на потерпілу особу. І кажуть, що «ти не мала провокувати».
Ми все це чули по відношенню до України. То ми «провокували» Майданом, то чимось ще іншим. Ми мали «вести себе чемно», а не бути такими самостійними і говорити про свою незалежність.
Ти «мала не лізти, куди не потрібно», і тут прямо весь наш євроінтеграційний і євроатлантичний рух. Нам казали, що ти «мала б демонструвати свою слабкість», тоді на тебе не нападуть. Бути «більш стриманою».
Дуже важливо, що якраз український жіночий рух і в Україні, і за кордоном, наша Світова федерація українських жіночих організацій дуже добре розуміють, що сила України і українського народу без сумніву в тих людях, які нас захищають, але і в тій міжнародній підтримці і політичній, і фінансовій, і військовій, без якої не витримає не лише Україна, а й світ.
Тому Україна і українські жінки внесли нові абсолютно такі підходи до певних концептів. Коли найбільша країна за розміром у світі нападає на іншу країну, це прямо такий прецедент.
Тому нам дуже важливо осмислювати ті реалії, які створюються, і базуватись у своєму осмисленні з одного боку на стандартах, сформулюваних у резолюціях 1325 і інших, а з іншого боку — на тому досвіді і тій практиці болючій, гіркій, сучасній, яку ми маємо, захищаючи Україну і демократію.
Ліза Кузьменко: Якщо повернутися до міжнародного документу, до 1325, якщо говорити простою мовою, що для вас є показником, що ця резолюція реально в Україні зараз працює?
Катерина Левченко: Є багато показників. Перший показник — це кількість жінок, які проходять службу. Це зараз близько 70 тисяч жінок. Цифра весь час динамічна, змінюється. Я базуюсь на даних, які оприлюднені пресслужбами Міноборони або посадовими особами Міноборони.
Зростає відсоток жінок в інших складових сектору безпеки та оборони. Зростає кількість дівчат у закладах вищої освіти сектору безпеки і оборони.
Ліза Кузьменко: А до 2019 року взагалі жінки не мали право отримувати?
Катерина Левченко: У військові і військово-морські ліцеї до 2019 року могли вступати тільки хлопці. Дівчатам було заборонено тоді. Це була і наша робота з Міноборони, і Національний план дій, тому що він говорив про рівність у захисті держави. Це така дуже важлива фраза, дуже важливий підхід.
Але він потім деталізується у купі документів.
І друге. Не тільки зростання кількості жінок, але й забезпечення жінок формою. Ми знаємо, які важкі бронежилети, які не пристосовані до анатомії жіночого тіла. Навіть коли вони пристосовані, вони важкі, вони не можуть бути легкими, тому що ці плити і плитоноски мають захищати.
Але ще 15 років тому про жіночу військову форму взагалі ніхто не думав і ніхто навіть не мріяв. І згадайте, навіть ще 5 років тому на парад жінок намагались вивести на високих підборах, і тільки завдяки тому, що є така взаємодія і народних депутаток, і жінок в уряді, і громадських активісток, тоді, на щастя, перевзули жінок.
І третє. Для мене індикатор того, що резолюція і План дій працює, це та велика кількість активних жінок, яких чутно в суспільстві. Народні депутатки, урядовиці, керівниці органів місцевого самоврядування місцевих громад, громадських організацій, які можуть і вміють об’єднуватися у ті часи, коли є така потреба і, відповідно, захищати інтереси.
Анастасія Багаліка: Я думаю, що ми на прикладі нашої війни не можемо сповна говорити про процес перемовин, тому що ми чудово розуміємо, що з Росією перемовини — це щось далеке від того, якими мають бути перемовини, але тим не менше. Ми згадували Юлію Паєвську, яка дуже активно бере участь у процесі лобіювання українських інтересів, і перемовин із нашими союзниками, — це теж перемовини.
Ви згадали Олександру Матвійчук, і я хочу згадати той наратив, який вона і організація «Центр громадянських свобод» нагадали у зв’язку з темою актуалізації перемовного процесу на початку цього року, коли США почали намагатися зайти на нове коло в регулюванні російсько-української війни.
І «Центр громадянських свобод» тоді нагадав, що гуманітарні процеси повернення українських дітей — це те, що має бути на столі в першу чергу як знак того, що наші опоненти, наш ворог готовий до початку справжніх перемовин. І це нагадування, і те нагадування, і ті акценти, які розставляють жінки, очільниці великих громадських організацій, ті наративи, які вони приносять, я б хотіла поговорити про них, тому що для мене особисто дуже часто так буває, що ті наративи, які дають жінки з великим репутаційним впливом — це наративи про людей і про їхню важливість.
Катерина Левченко: Так, ви абсолютно праві, тому що будь-які процеси, вони мають відбуватися заради людей, і процеси мирного врегулювання, і процеси досягнення миру, і процеси відновлення – це не тільки про кілометри, території, доріг або відбудованої інфраструктури, але це перш за все про людей.
І тут дуже важливо спочатку нагадати, що ми прагнемо сталого та справедливого миру, і що поняття «справедливий» і «сталий» по відношенню до миру не є синонімами.
Мир може бути сталим, але бути несправедливим. Сталий мир, якщо зайде велика кількість миротворців, вони будуть просто стало тримати мир на своїй зброї, як приклад, а може іншими способами.
Але цей мир не буде базуватися на принципах справедливості, і він також відповідно не буде для України тим сталим, як ми його розуміємо. І тому сьогодні величезна кількість громадських і жіночих організацій якраз об’єднуються довкола формування спільного концепту сталого та справедливого миру.
І я маю попередній документ, який скоро буде вже оприлюднений, це аналітичний бріф Участь жінок у процесі досягнення сталого та справедливого миру: виклики та рекомендації, який був підготовлений за результатами експертного обговорення на цю тему, що ми проводили.
Асоціація жінок-юристок України, ЮРФЕМ, Український жіночий фонд, я — як урядова уповноважена, — це ми робили 24 червня цього року.
Те, що я можу вам вже сказати, що розуміння того, що стале і справедливе, є не одне і те саме. І для нас було дуже важливо закласти ті базові речі, на яких ми потім будемо рухатись далі. І от в тому числі те, що це не одне і те ж саме, і що ми відносимо до поняття справедливого миру. І якраз перелік наповнення цього поняття є певною відповіддю на ваше питання, пані Анастасія, що жінки привносять в ті перемовини і яким чином почувати це.
Ліза Кузьменко: А якщо на таких простих прикладах, що жінки приносять в ці перемовини?
Катерина Левченко: А що можуть принести, давайте так. Людей, інтереси. Це про те, що говорила Настя раніше. Наприклад, нам дуже важливо, щоб ми не забули про ті злочини воєнні, які скоює Російська Федерація. І це є «червоні лінії» для української держави. Тобто покарання за воєнні злочини. Воєнні злочинці не можуть бути амністовані.
А це те, до речі, чого б дуже хотіла Російська Федерація. І я думаю, що це те, на що можуть закривати очі певні посередники. Міжнародні посередники. Для української держави, для президента, для Міністерства закордонних справ, для уряду.
І в тому числі, коли ми говоримо про воєнні злочини, ми не забуваємо про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Не забуваємо, тому що воно входить, на щастя, вже в перелік воєнних злочинів. І це також завдяки резолюції ООН 1325.
Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» ухвалена Радою Безпеки ООН 31 жовтня 2000 року, та резолюції Ради Безпеки ООН 1820, 1888, 1889, 1960, 2106, 2122, 2242, 2467, 2493, які разом формують порядок денний «Жінки, мир, безпека».
Резолюція 1325 є однією із найбільш важливих резолюцій РБ ООН у сфері політики безпеки. Цей документ наголошує на важливій ролі жінок у запобіганні і врегулюванні конфліктів та в розбудові миру, а також закликає держави-члени забезпечити більш активну участь жінок на всіх рівнях прийняття рішень в національних, регіональних і міжнародних інститутах, у механізмах запобігання, управління та вирішення конфліктів. Резолюція стала інституційною рамкою для інтеграції жінок до безпекового сектору.
Основні положення резолюції визначають особливу важливість врахування потреб жінок та дівчат у конфліктних ситуаціях та особливу вразливість жінок перед негативними наслідками конфліктів.
Рада Безпеки закликає держави-члени ООН активно залучати жінок до прийняття рішень на всіх рівнях в рамках національних, регіональних та міжнародних інститутів та механізмів запобігання, регулювання та вирішення конфліктів.
Держави-члени ООН закликають включати гендерний компонент в польові операції, зокрема активніше залучати жінок у складі військових та поліцейських сил.
Перший Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 „Жінки, мир, безпека” на період до 2020 року затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.02.2016 № 113-р (у редакції розпорядження Кабінету Міністрів України від 05.09.2018 № 637-р). Україна стала першою країною в світі, де документ було прийнято в умовах збройного конфлікту.
28 жовтня 2020 року Уряд України прийняв рішення про затвердження Національного плану дій з виконання резолюції на період до 2025 року, розроблений Мінсоцполітики у співпраці з центральними та місцевими органами виконавчої влади, міжнародними партнерами та 18 громадськими організаціями.
Цей План набув нової якості, орієнтованої на результат, консолідував зусилля 56-ти органів державної влади на національному та місцевому рівнях, органів місцевого самоврядування, міжнародних та громадських організацій, сфокусувавши увагу на 17-ти основних цільових групах жінок і чоловіків.
Документ включає конкретні кроки, покликані створити умови для забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у подоланні конфліктів, встановленні миру, процесах відновлення, протидії безпековим викликам, системній протидії насильству за ознакою статі та насильству, пов’язаному з конфліктом.
Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі
Спільний проєкт Громадського радіо та ГО «Жінки в медіа». Виготовлення подкасту стало можливим завдяки підтримці Уряду Королівства Нідерландів у межах проєкту «Жінки. Мир. Безпека: місцеві потреби – місцеві рішення», який реалізує Український Жіночий Фонд.
Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете: