Гостя — психотерапевтка, керівниця Одеського відділення Центру здоров’я та розвитку «Коло сім’ї» Анна Кочуренко.
— Існують базові психологічні потреби — це потреби, які нам мали б задовольнити в нашому дитинстві. Це потреба безумовного кохання. Коли нас, маленьких, люблять, бо люблять. А не тому, що ми народилися «о, хлопчик!», чи в нас блакитні очі. Безумовне прийняття — коли нас приймають, якими б ми не були.
Потреба в безпеці — коли ми відчуваємо себе безпечно у стосунках із дорослими, що нас не будуть наказувати. Потреба в автономії — коли нам дозволяють робити те, що цікаво нам.
І також здорові кордони: коли нам з дитинства показують, що можна, а що — ні.
Якщо ми не задовольнили ці потреби. Наприклад, коли дівчинка відчуває, що її люблять за оцінки, то потім вона все життя починає так жити, щоб її любили. Вона створює свою родину, але її потреби лишились не заповненими, і вона намагається їх заповнити за рахунок партнера. Тобто люди зі схожими coping стратегіями знаходять один одного і починають жити.
Приклад: достатньо інфантильний чоловік, пасивний у житті, тоді його ідеальна партнерка — яка все це робить, і ще й повчає його, володарює.
Маркер такої пари: коли людина не може функціонувати, якщо поруч немає партнера.
Схема самопожертви дійсно дуже розвинута в жінок старшого покоління. Зараз йде тенденція все-таки про те, що так не треба. І в схеми самопожертви є зворотня сторона.
Суспільство каже: «Давай, жертвуй своїми зацікавленнями, життям», а потім ці жінки починають виставляти рахунок. За те, що вони зробили. І ми маємо маму, яка 40-літньому сину каже: «А маму ти на кого проміняв?». Потім чоловіки і діти мають розплачуватися за те, під чим вони не підписувалися.
Ми у таких випадах на психотерапії багато говоримо про те, що це був не до кінця усвідомлений вибір, а продиктований суспільством. Тоді це допомагало жінці відчувати себе більш значимою.
У мене є для пар вправа — написати список «за що я люблю свого партнера». Вони приходять і починають обурюватися: «Що за завдання ви дали, як я можу сказати, за що я його люблю? Я ж його просто так люблю!».
Якщо перевести сварки на мову прив’язаності: це «Я боюсь, що я для тебе неважлива», «Мені страшно, що ти можеш від мене відвернутись».
Але такі слова я не скажу, я буду казати всілякі грубощі. Ми посваримося. Він буде кричати. Я зрозумію, що його хвилює моя істерика, значить не все втрачено. І ми будемо обійматися, схлипувати і все таке.
Ми завжди на психотерапії запитуємо: а ви можете інакше? Чи сварки — єдиний варіант подьоргати один одного, відчути, що ви разом?
Є в мене пара, яка боїться говорити про складне, щоб «не зруйнувати те, що у нас є». Я їм кажу: «Ви дійсно думаєте, що 30 років, скільки ви всього будували, скільки дітей виростили, і що, все це можна зруйнувати одним неправильним словом?».
Приклад претензії: «Ніколи не було такого, щоб ти спитав мене, чи я втомилася, чи хочу готувати цю вечерю після 10-годинного робочого дня».
Наприклад, сказати: «Я себе відчуваю дуже втомленою, побитою після 10 годин роботи. І коли вдома немає чого їсти. Я відчуваю себе засмученою, бо я голодна, переживаю, що моя родина голодна. Мені було б легше, якби ми готували вечерю разом. Або у якісь дні замовляємо доставку. Я б дуже хотіла почути, що я хороша мама».
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS