Дуже підтримувало те, що моя прабабуся вистояла в окупованому Києві і навіть турбувалася про доньку — Анна Ленчовська

Психологиня про досвід проживання повномасштабної війни у Києві

Ведучі

Тетяна Трощинська

Гостi

Анна Ленчовська

Дуже підтримувало те, що моя прабабуся вистояла в окупованому Києві і навіть турбувалася про доньку — Анна Ленчовська
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/05/hr-4020_2021-05-14_lenchovska.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/05/hr-4020_2021-05-14_lenchovska.mp3
Дуже підтримувало те, що моя прабабуся вистояла в окупованому Києві і навіть турбувалася про доньку — Анна Ленчовська
0:00
/
0:00

Говоримо з Анною Ленчовською — психологинею, виконавчою директоркою Освітнього Центру «Простір толерантності», тренеркою з викладання теми конфліктів і війни у школі.

«Моя прабабуся вистояла в окупованому Києві»

Анна Ленчовська: Коли я була маленькою, моя бабуся була ще жива. Вона померла, коли мені було 7 років. Я завжди знала, що вона була у Німеччині на примусових роботах. Знала, що вона завжди хотіла повернутися в Київ, дуже хотіла до своєї мами.

Але коли вона повернулася, свою маму вона так і не зустріла. В їхньому дачному красивому будинку на Польовому провулку, це були всі зручності, після Другої світової війни жили інші люди. Їй потрібні були сили навіть для того, щоб просто почати жити у будинку де, вона жила до війни. Але маму вона не зустріла.

Вони поляки, тож на цвинтарі тато польською спеціально написав: «Сільвія Ленчовська і Броніслава Ленчовська» [бабуся і прабабуся Анни — ред.]. Біля Броніслави була дата народження і знак запитання: «1943 — ?». Бо невідомо, коли вона померла. 

А буквально 3 роки тому тато перебирав архіви й знайшов листи. Я шалено раділа. Це 5 листів, які Броніслава писала з окупованого Києва. І їй на той момент було десь 43-44 роки, а мені зараз 41. 

У цих листах я для себе бачу силу життя. Перші 70 днів [війни] я на це спиралася. Я постійно ходила в пуховику з рюкзаком, у який поклала ці листи. 

Там вона зазвичай писала побутові речі. Писала, як тривожиться. що її донька не отримує листів. Я зараз розумію, що це пов’язано з цензурою: була перлюстрація листів лише з Радянського Союзу. 

В одному з листів написано: «Я тобі надсилаю шматочок мила і хусточку». Надсилає з окупованого Києва своїй доньці в Німеччину!

У нас є сімейна легенда, що вона з якимось польським ксьондзом пішла потім на захід і там зникла. Але сама ідея того, що вона вистояла в окупації, навіть підтримувала свою доньку, мені дуже додавала сил.


Слухайте також: Мама в окупації садить картоплю і чекає на ЗСУ, — каже собі, що вони продовжують жити — Олена Кулигіна


«Зараз, буває, з’являється імпульс до усмішки, а потім ніби «гільйотина» — сама себе зупиняєш»

Я пам’ятаю, коли знову відкрилося «Soul Cafe» (кав’ярня у Києві — ред.), єдине, що там можна було взяти, — це капучино. Я тоді сиділа на своєму улюбленому місці біля вікна, усе ще була в у цьому пуховику. Він дуже теплий, це така річ — для бомбосховищ. У сумку було напхано і турнікет, і документи, і так далі. На вулиці тоді помітила одну жінку. Вона була на підборах, в зеленому костюмі з орнаментом, з зачіскою, в неї було коротке пальто. 

Я на неї дивлюся і думаю: так цікаво, ми ж обидві у Києві вибрали залишитися. Я роблю свою роботу на освітньому фронті, вона своє щось робить. Але моя робота не вимагає від мене бути у напіввійськовому одязі. І, власне, у той момент мені захотілося одягати інші речі. 

Зараз, буває, з’являється імпульс до усмішки, а потім ніби «гільйотина» — сама себе зупиняєш. Але ми повинні взяти до уваги, що це довга дистанція. Для того, щоб витримати на довгій дистанції, нам потрібні психологічні ресурси. 

Нормальна реакція — бути напруженою, бути в сильній апатії. У мене бувають періоди, які я називаю «яма», коли я дуже виснажена і нічого не можу робити. 

А коли осмикуємо себе, то це теж ніби сирена, яка починає звучати в голові. І це теж недобре. Якщо прямо зараз ми йдемо на прогулянку, і на цій прогулянці є гарні квіти, то важливо змогти ними милуватись, а не смикати себе.

Дуже допомагає писати або малювати. Мені особисто дуже допомагає малювати, я відвідую групу підтримки. У мене є кілька малюнків з люттю, вони дуже страшні. Я навіть вішала їх на дверях своєї квартири, поки сусіди не приїхали. 


Слухайте також: Моїй дитині вже 25, тому ми разом зібралися і пішли у військкомат — журналістка, яка вступила до тероборони


 

«Дуже важливо, коли люди не намагаються натягнути свій досвід на нашу ситуацію»

Більшість колег, які працювали в постконфліктних суспільствах сказали, що ми в цьому взагалі нічого не розуміємо. Але, мовляв, ми дуже сміливі й відчайдушні. 

А от колега з Руанди допоміг. І з Нідерландів. Вони просто запитували, що мені треба. Як каже наша психотерапевтка: «Мирний бомбленого не зрозуміє». Це я відчула дуже сильно: дуже тяжко зрозуміти нас тим, хто не знають, що таке бути під бомбами, бути під обстрілами.

Дуже допомагають колеги, які уважно листуються, перечікують період втоми, не ставлять питань про те, що почитали чи подивились у новинах. Вони одразу сказали, що хочуть дієво підтримати.

Дуже важливо, коли люди не намагаються натягнути свій досвід на нашу ситуацію. 

Одного разу наші нідерландські колеги запросили боснійських вчителів [на семінар — ред.], які у 3-5 років пережили війну. Вони ділилися дитячими спогадами. Це було корисно.

Але одна з них почала говорити, що все одно все мине. Почала казати: «Колись хтось переможе. І це буде, як було у нас. Ми були братніми народами, ми були сусідами. І у вас так само». Це дуже сильно мене вразило! Бо у нас не так само! Така допомога була зовсім не потрібна. Це мене дегуманізує, забирає мою можливість бути тут, в осадженому Києві, у своєму досвіді…


Слухайте також: «Ангели летіли над Києвом» — 81-річна колишня бранка Освенцима розповіла, чому не залишила Україну під час війни


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS