Мама мене теж народила в 40. І має можливість бачити внука з різницею у 80 років. І це дуже цінно і для неї, і для мого сина, який цього року вже пішов до школи.
Неможливо не зачепити сумніви, і вони є, вони присутні. Ти починаєш моніторити себе, своє здоров’я і тут відкривається неймовірна річ: виявляється, твоє здоров’я не таке і погане. Коли здаєш аналізи, то розумієш, що в принципі і в космос можна летіти. Ми просто не завжди собі довіряємо.
Ми маємо право робити ті речі, які раніше нам здавалися жахом у цьому віці. У мене є приклад своєї мами. На жаль, я прекрасно пам’ятаю, як мене запитували, ким вона мені доводиться, і мені було не зовсім комфортно.
Ви знаєте, у нас був такий період, коли нашому сину було 5 років, він почав непокоїтись про наше здоров’я. Не знаю, може, мультик якийсь посприяв. Він почав говорити, що він виросте, стане лікарем, винайде еліксир молодості і «прописав» нам пігулки від старості. Потім мені він їх відмінив. Потім сказав, що тато теж вже може не пити пігулки від старості, але ми будемо робити зарядку.
Якщо говорити про ту ідею, яку б я хотіла вкласти в сина, то я б його хотіла виховати такою чутливою людиною, те, чого раніше не робили. Знаєте, не такого «мужика», а чоловіка, який не буде уникати взаємодії з емоціями, коли він буде розуміти, що відчувають інші люди.
Мій син Ілля роздумує про життя і смерть, про мораль, про мою роботу, він дає мені поради. От нещодавно каже: «Мамо, я зрозумів, чому діти плачуть. Вони не можуть примиритись з тим, що вже сталось». Цим він описав цілу теорію Гордона Ньюфелда про «сльози марності».
Коли я народила старшу дочку, я була ще зовсім юна. Я і для дочки була хорошою мамою — я була відповідальна, я робила все, що необхідно, це було інакше, але це було теж класно.
Недавно мене запитали, чи я караю дитину. І я не змогла придумати, за що його можна покарати. Або я інакше почала ставитись до розбитих чашок чи пролитого на килим чаю.
У сучасних сім’ях є таке відчуття, що батько має допомагати мамі виховувати дитину. Я взагалі не розумію слова «допомагати». І він мені не допомагає, він точно так займається дитиною. Це не допомога мені, це його взаємини з власною дитиною. У мене чоловік виконує важливу батьківську роль з сином, і саме тому мені не вдається фруструватись, що я — «погана мати». Я в принципі не дуже люблю цю формулу — «погана мати», від неї іноді навіть віє таким апломбом: «Я погана мати? Доведіть мені, що це не так!». Від цього треба йти. Є навіть такий психологічний зворот: «Достатньо хороша мати». Кожній дитині достатньо хороша мама буде різна.
Приходить розуміння пріоритетів: що є дійсно важливим, а що неважливо. От мені здається, що найважливішою є безпека. І безпека не полягає в тому, що ми стежимо за дитиною, а в тому, що ми навчимо дитину бути у безпеці: встановлювати свої кордони, вміти просити про допомогу, вміти просити про ласку і любов, підходити обнімати маму, коли цього хочеться, не боятись виявляти почуття. Оце і є ті маркери, які визначають материнський спокій.
Інколи дочка мені каже: «От скажи мені як психолог!» я відповідаю: «Я не можу тобі сказати як психолог, я мама, і все одно буду нею залишатись. І якщо я відчуваю щось як мама не так, як мала відчувати як психолог, то мама переможе».