Тетяна Трощинська: Наскільки у вас була така внутрішня готовність, що велика війна буде, і вона буде страшніша і довша, ніж ми думаємо?
Леся Ганжа: Я була більш скептично налаштована щодо широкомасштабного втручання. Мені здавалося, такого не може бути.
У нас був все таки досвід війни на Донбасі, і я, як журналістка, досить багато їздила на лінію фронту, писала репортажі про людей, які там живуть, мої місця були Станиця Луганська, Авдіївка і Красногорівка. І мені здавалося, що якщо війна можлива, то вона можлива тільки за тим сценарієм, який я знаю. Бо інших сценаріїв війни я не вивчала.
24 лютого я визирнула у вікно, — я живу на Оболоні, — у мене з вікна видно Вишгород, — я подумала, що їхній наступ буде з нашого боку, і відчула, що фактично на мій дім насувається ворог. І що треба щось робити з цим.
Тетяна Трощинська: У багато кого є цей момент: взятися за зброю і захищати дім. Але може бути момент: і взяти дитину, у кого менша, і речі, і їхати. І це може бути.
Леся Ганжа: Ми всі різні, і кожна людина знає, що їй треба робити. Просто моїй дитині вже 25 років, тому ми з нею удвох зібралися, пішли у військкомат, там нас перенаправили на Оболонську ТРО, ми там пів дня простояли в черзі, зустріли багато знайомих, добре «потусили», але автоматів нам не вистачило.
Тетяна Трощинська: Я тут зізнаюсь і вам, і нашим слухачам та слухачкам, для мене це така болюча тема, я в той момент, коли відчула, що хочу взяти автомати, я все ж подумала, що я не вмію стріляти.
Леся Ганжа: Я теж не вмію. У мене був досвід у житті, коли мені треба було сісти за кермо чи ще опанувати якусь спеціальність. І я знаю: поки ти не сядеш за кермо, ти не поїдеш. Поки не візьмеш в руки автомат — ти не будеш стріляти. Ти береш автомат і розумієш, що це та річ, яка вишколюється роками, але опанувати ази ти можеш. Командири говорять, що сучасні війни не ведуться за допомогою стрілецької зброї.
Правило, яке тобі говорить командир, — ти стріляєш не у ворога, а в напрямку ворога. Тобі його треба подавити вогнем. Тому я думаю, що ми з цим впораємося.
Читайте також: «рф стирає Маріуполь з лиця Землі разом з людьми»: житель, якому вдалося виїхати
Завдання тероборони — охороняти об’єкти інфраструктури. В Ірпені ми, наприклад, охороняли місток на Бучу. Побут достатньо важкий. Ми жили в підвалі, в цьому підвалі хлопці зробили «буржуйку», тому там було досить затишно.
Пил лежав на всьому: на одязі, на касках, а для того, щоб він не забивався в автомати, то правило було таке — магазини не знімаються, а на дуло натягували, хто що. Хлопці часто натягували презервативи або гумові рукавички. Я спочатку думала, що це жарт, але ні, це не жарт , бо інакше твій автомат покривається рівномірним шаром пилу.
Тетяна Трощинська: Ви підписали контракт, прийняли рішення, на якомусь моменті було відчуття, що «я там, де треба»?
Леся Ганжа: Ці терзання не закінчуються з моментом підписання контракту. Кожен день у мене було відчуття, що я проміняла свободу на автомат. Мені часто здавалося, що потрапивши в армію, я не є аж такою ефективною, тому що у мене не вистачає кваліфікації. Я не є сапером, я не є медиком. Я займаюся спортом, але я не є атлетом, мені багато що робити вкрай важко.
Поки тебе не відправляють на передову, у тебе абсолютне відчуття, що ти охороняєш сам себе, місце своєї дислокації. Ти думаєш: «Чи цього я хотіла? Чи точно це є точкою докладання моїх зусиль, чи в цьому я є корисною?»
Я дуже цивільна людина насправді. Тобі треба зловити той дзен, що ти військовий, що ти дієш за наказом, у твоєму сидінні треба знайти сенс
Зараз в армію прийшла велика кількість цивільних людей. І в цих цивільних є великий життєвий досвід, менеджерський досвід. І ми можемо перенести будь-які труднощі й випробування. Але досить важко переносимо те, що називається неефективністю системи прийняття рішень.
Побічним ефектом від такої великої цивільних людей в армії буде й те, що буде змінюватись сама українська армія.
Тетяна Трощинська: Я тут мушу запитати про ті важливі речі, які були в кожного і в кожної з нас до 24 лютого, — те, чим ми жили. Ви великий шматок своєї роботи присвятили питанням гендерної рівності. Це важливо нині?
Леся Ганжа: Я багато про це думаю. У багатьох чоловіків, і у батальйоні, зокрема, постає питання: а нащо ви сюди прийшли? У декого немає таких запитань, і це вже прогрес. А нащо вам це треба? А ти кажеш: а нащо тобі це треба? І чоловік одразу: ну, я — Україну захищати.
І ти кажеш: і я Україну захищати, я така ж громадянка, як і ти. І багато хто замислюється і погоджується.
Такий яскравий приклад: це нам подарували — принесли з штабу, як було сказано, — плакат з цицьками. Там 5 правил поводження зі зброєю, які чомусь ілюструються жінкою з силіконовим розкішним бюстом.
Читайте також: «Це не остаточна перемога» — Зеленський про «боротьбу за Київ»
Реакція: ха-ха-ха, яке прикольне! І чоловіки дивляться на присутніх в кімнаті жінок. Я кажу: ні, це не прикольно, це сексизм об’єктивація. Хтось таки: ну давайте в туалеті повісимо. Або тут на стінку. І тут виходить один хлопець, який взяв цей плакат, розірвав його і викинув у смітник. І сказав: тут є жінки, ось Леся є, ось Еля, ми не повинні цього робити.
Були жінки з волонтерок, які говорили: та цей плакат так нам усім подобається, у нас так багато замовлень на нього, а що в ньому такого?
Тобто, ми говоримо про певний рівень культури суспільства, який відбивається і в армії. Ми знаємо дуже багато людей, які сексисти не з переконань, а просто від недоліку виховання.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS