Алевтина Кахідзе
«Намальоване неможливо описати словами», — каже Алевтина Кахідзе та додає, що подібне можна спостерігати з текстами, адже є речі, які можна лише написати.
«Я малюю та пишу про війну з позицій найпростішої людини. Образом цієї простої людини є моя мама. Я її описую та називаю як Клубніку Андріївну, і вона набула образ людини мудрої, котра здатна пережити цю ситуацію чесно та відважно. Мама мій герой цієї війни», — говорить художниця про свій досвід говоріння та писання про війну. «Художники працюють з уявою, а уява пов’язана з пам’яттю. Все, що мені розповідає мама — це моя уява, що ґрунтується на моїх спогадах про місце, про яке говорить мама», — каже Алевтина Кахідзе та додає, що спогади будувати їй дозволяють асоціації та уламки спогадів, деталі на кшталт кольору столика та лавочки біля могилки дідуся та бабусі.
«Мама уявляє собі закінчення війни як конструйований образ з радянських фільмів, де люди вийшли з окопів із білими прапорами та почали обійматися. Ця метафора така сильна, що в мене не виникає думки пояснити їй сконструйованість цього міфу», — говорить художниця і додає, що в Києві їй бракує мрій про мир: «Мої друзі не мріють про мир і не уявляють, як ми будемо жити без війни». Алевтина Кахідзе говорить про те, що пишається ремарками знайомих про ці роботи: «Мої знайомі кажуть, що я заселила для них Донбас» , — олюднення, за словами художниці, спрацьовує, бо до війни ці люди не мали зв’язків із цим регіоном, в їхній уяві там не був присутній образ звичайної людини з апріорі проукраїнськими поглядами, не готової включатися до політичної реальності.
«В Жданівці люди намагаються виглядати так, ніби живуть у мирі, відстоювати свою ідентичність мирної людини. Це героїзм», — вважає Алевтина Кахідзе.