“В мене була потреба продовжити діалог із російською поезією. Він про те, що ми не знаємо, яку форму, уніформу, погони, кашкети натягає на себе зло. Так, колись воно було у німецькій формі, а зараз — це «зелені чоловічки» без форми в камуфляжі, або навіть і в формі — під Іловайськом”: говорить Ігор Померанцев. Також у програмі звучить прем’єрне читання добірки нових віршів і перекладів українською, що їх підготувала Діана Клочко.
Ірина Славінська: Я знаю, що ваші нові тексти про війну. Як поет, як ви себе відчуваєте із темою війни?
Ігор Померанцев: Я відчуваю себе зніяковіло, бо мені завжди думалося, що моє покоління все-таки більш щасливе, що ми не будемо брати участь чи бачити на власні очі війну. Ми бачили репресії, був Афган, але це було далеко, була Чечня, то вже дуже тепло. Але я не думав, що моє покоління у прямому сенсі побачить війну. Я часто буваю у Харкові, я бачу наслідки війни. Це черги людей, яких називають переселенцями. Це такий термін, що ми називаємо евфемізм. Біженці. А чому їх називають переселенцями?
Ірина Славінська: Це внутрішньо переміщені особи.
Ігор Померанцев: Так. А все ж таки — це біженці. Якби був міжнародний статус біженця, була б і інша міжнародна допомога. Це все пов’язано. Ми зараз з харківськими колегами, режисером Стародубцевою робимо фільм «Ампутація». Це дуже важка тема. Бо це не метафора. Ми знімаємо людей, які втратили кінцівки. Домінують там ветерани війни, але є і інші. Це молоді люди.
Десь на третій день зйомок для тебе стає нормою, що біля тебе люди, які постраждали фізично. Коли думаєш про все це і бачиш це, розмовляєш з цими людьми, розумієш, що «ампутація» стала ключовим словом країни.
Біженці, про яких я згадував, — це люди, яким відрізали дім, пам’ять про дім. Крим, Донбас — це теж ампутація. Хоч один капітан без ноги сказав мені: «Ні. Ампутація — це назавжди, а Крим, Донецьк — не назавжди. Це не ампутація».
Зйомки проходять в атмосфері людського горя, плачу. Я не думав, що у житті я буду дивитися в очі війні. І я навіть написав вірші. Цикл віршів «Ампута…». Ось одна з поезій:
Настанет новый лучший век,
Исчезнут очевидцы.
Мученья маленьких калек
Не смогут позабыться.
Борис Пастернак (1941 г.)
В Харькове на столе в протезной мастерской
грудой лежали культеприёмные гильзы,
дополнительные гильзы со шнуровкой,
искусственные стопы, акриловые бёдра,
тазобедренные шарниры
и одинокий детский протез,
короткий, как японское трёхстишие.
Ірина Славінська: У текстах, які прозвучали, мене вразив рефрен образу німців, про що ця паралель з Другою світовою?
Ігор Померанцев: У кожного вірша є свій епіграф. Це видатні російські вірші про війну. І відомо, хто був ворогом на цій війні. Вся драматургія цього циклу будується на антитезі: російські видатні вірші видатних поетів про війну, а в мене візія іншої війни. Коли ворогами виступають не німці. Ми знаємо, хто.
Тут мої рефлексії чи мої свідоцтва. Це діалог з російською поезією. Я — російський поет. І в мене була потреба продовжити цей діалог. Він про те, що ми не знаємо, яку форму, уніформу, погони, кашкети натягає на себе зло. Так, колись воно було у німецькій формі, а зараз — «зелені чоловічки» без форми в камуфляжі, або і в формі — під Іловайськом.
Це мої роздуми про природу зла і про те що ми ніколи не повинні думати, що ми вже знаємо його обличчя. Воно завжди буде змінюватися. Готуйся чи не готуйся, але коли ти його побачиш, не впізнаєш. Воно вже буде нове. І це у природі зла.
Ірина Славінська: Використання класичної російської поезії у епіграфах текстів — це теж своєрідний жест.
Ігор Померанцев: Я просто нагадую. Кожного року (і зараз) в Коктебелі проходить фестиваль поезії. Там виступають російські поети, які приїжджають з Росії. Серед них є люди ліберальні. Я побачив об’яву в Фейсбук-пості одного з московських поетів. Я не бажаю скандалів, я не люблю гасла. Я просто написав «Коллеги, и у вас нет никаких сомнений? Кошки не скребут душу?» І мені так сміливо відповіли: «Коктебель принадлежит Волошину». Це ганьба поезії так думати. Бідний Волошин. Думаю, йому б не сподобалася ця фраза.
Так. Це моя розмова з російською поезією. Бо я — російський поет. Пишу російською мовою. Але я відчуваю щось інше. Я бачу, хто зараз виступає в ролі німців, про яких написано стільки віршів поетів-фронтовиків. І це дуже добрі вірші. Але бачимо з перспективи часу, як змінюється текст і контекст. І в цьому контексті тексти видатних поетів: Твардовського, Тарковського, Пастернака викликають відчуття гіркоти.
Ірина Славінська: Чи можна читати Ахматову, Бродського, Пастернака після початку анексії Криму, окупації Донбасу?
Ігор Померанцев: Ви майже цитуєте Теодора Адорно, який писав, що чи можна писати вірші після Освенціму. Завжди можна писати вірші. Я навіть підозрюю, що в Освенцімі, серед тих, хто стояв у черзі до камери згорання, були поети, губи яких щось промовляли. Якщо б ми могли перекладати з мови диму, може б ми почули геніальні вірші про життя і смерть.
Це риторичні питання. Бачите. Я теж прочитав. Але трохи по-іншому. Хотів сказати, що зло вибирає. Воно дуже розумне, хитре. Зараз читаєш ці видатні, дуже добре вірші, але асоціації вже інші. Не з німцями.
Ірина Славінська: Поезія — це зброя чи протез?
Ігор Померанцев: Ми не на вокзалі. Нема міста, куди вона прибуває. Це потяг емоційний, інтелектуальний і мовний. Поезія не має прагматичної цілі і міста прибуття. Я багато років працюю на радіо. Для мене поезія і радіо — побратими. Вони народжуються з повітря. У Пастернака є навіть є цикл віршів «Воздушные пути».
Я не знаю, де саме народжується поезія. Але я знаю шлях поезії. Це людське горло. І те, що ми промовляємо на радіо, теж продукт нашого горла. Тому десь у небесних сферах поезія і радіо можуть зустрітися. Тому питання: «Поезіє, чому ти не криця» — то для мене риторичне питання.