Ірина Славінська: Мені здається, перекладачів єднає дуже особливе мислення.
Андрій Бондар: Я називаю переклад найповільнішим способом читання. Це особливий вид читання. Мені здається, так теж можна читати книжки. А перекладачі — це істоти, які поза тими книжками, що перекладають, мало що читають. Тому можна сказати, що це і спосіб думання, і спосіб читання. Коли ти формулюєш свої думки, ти підходиш до реальності, яку ти оцінюєш вже зі своєю настановою, яка, зазвичай, формується в процесі перекладу.
Ірина Славінська: І ще цей дуже повільний вид читання — доволі глибоке занурення в текст. Бо працюючи з текстом як перекладач, переважно нема можливості перестрибувати через сторінки.
Андрій Бондар: Так. Не можна перестрибувати. Але я не знаю, наскільки справедливе твердження про глибину проникнення в текст у цьому випадку. Мені здається, є різні рівні тесту, різні рівні його розуміння. У перекладачів буває по-різному у випадку з різними авторами. Є автори, які дуже легко перекладаються, коли потрапляєш у їхній ритм. Можна умовно поділити авторів на авторів типу «Моцарт» і авторів типу «Бетховен».
Авторів типу «Моцарт» перекладати легко. Якщо писалося легко, ти падаєш на один ритм з цим текстом, письменником, і сам переймаєшся. З якогось місця ти розумієш, що цей автор суголосний твоїм ритмом. У мене таке переживання виникло у випадку з «Трансл-Атлантиком» Вітольда Ґомбровича. Свій переклад Ґомбровича я зробив 14-15 років тому. І тоді було навпаки. «Фердидурке» я вже перекладав як текст-«Бетховен», а «Транс-Атлантик» був «Моцарт». Можливо, я пройшов певну еволюцію.
Авторів типу «Моцарт» перекладати легко. Якщо писалося легко, ти падаєш на один ритм з цим текстом, письменником, і сам переймаєшся.
Зараз мені трапився текст, я часами ловлю себе на думці, що це знов «Моцарт». Попри те, що в тексті дуже багато різного роду насильства, фізичного і духовного. Але сам текст побудований так, що це дуже гарна стилізація під мову. Є такий польський прозаїк Яцек Денель, він написав дуже гарну книжку, яку я зараз перекладаю «Matka Makryna». Можливо, цей моцартівський спосіб перекладу зараз мене рятує від побутових негараздів, які я переживаю.
Ірина Славінська: А ці письменники-«Бетховени» — це хто?
Андрій Бондар: Можуть бути різні письменники. Можуть бути письменники, які зазвичай вважаються досить простими і зрозумілими. Насправді, в них є тематична і змістовна важкість. Наприклад, мені треба було колись дуже швидко перекласти книгу. Вона була невелика. Але мені довелося дуже швидко перекласти дуже важкий в моральному плані текст, від якого я потім кілька місяців не міг опритомніти. Це був текст про війну в колишній Югославії, в околиці Сараєво. Це був абсолютно простий текст. Автор навіть інколи уникав складнопідрядних речень. Там, де їх можна було вжити, він працював рубаними фразами. І ці прості фрази давалися дуже важко. Тут не йдеться про синтаксичну простоту побудови тексту. Крім тексту є якісь певні речі, які створюють цілу атмосферу.
Ірина Славінська: Якщо говорити про роботу перекладача, я часто мислю її через метафору скла у вікні. Крізь це скло можна побачити сад, а можна — скло. Ця метафора допомагає мені розуміти свою перекладацьку роботу як роботу людини, що залишається максимально невидимою, працюючи з текстом. Щоб читачі мали можливість прочитати текст письменника чи письменниці, а не текст перекладача. Наскільки ідея про прозорість перекладацької праці близька для тебе?
Андрій Бондар: Близька. Я мислю досить подібно. Мені здається, що радянська школа перекладу є школою, яка плекає зовсім інший підхід до тексту, вважає за можливе втручатися в текст, змінювати його, іноді досить радикально. Я мовчу, що є такі випадки, коли викидалися шматки тексту, які не стосувалися сюжету. А ще — віддаленість радянських людей, в тому числі, перекладачів, від світу, реалії якого вони перекладали. В цих текстах вони залишали багато своїх фантазій.
Зараз дуже благодатна пора для перекладача.
Зараз можна запитати, є Інтернет, спеціалізована література, форуми, де спілкуються перекладачі. Навіть є можливість написати автору.
Ірина Славінська: Про що ти питаєш авторів?
Андрій Бондар: Зазвичай трапляється так, що я впираюся чолом у стіну, коли не можу зрозуміти якоїсь речі. А автор мені потім пояснює, що це його неологізм, якій він вигадав спеціально для цієї ситуації. Наприклад, Зємовіт Щерек, дві книжки якого я перекладав «Сімку» і «Прийде Мордор і нас з’їсть», дуже любить цитувати, наприклад, в «Мордорі» він вживає часом метафори зі світу римо-католицької західнохристиянської традиції з богослужінь. Або з якихось речей, які паралельно не існують в нашій східнохристиянській традиції. Вони звучать по-новому в іншому контексті, і ти не розумієш, де коріння.
Мені здається, великим викликом для перекладача є не стільки перекласти все правильно, як знати, де тебе чекають пастки. Щоб потім зупинитися на цьому місці і його ретельно дослідити. Часто люди перекладають і не розуміють, де розкладені ці пастки. Я не скажу, що мені все завжди вдається, що я безгрішний як перекладач. Як кожна людина я помиляюсь, іноді мені потім гірко. Але я спостерігаю, ніби від перекладача в Україні чекають суперменства. В кожного є проколи. А люди, які працюють багато і часто, як я, без проколів не можуть. Бо темп шалений. Іноді б посидів більше, може, тобі б і відкрилася помилка.
Великим викликом для перекладача є не стільки перекласти все правильно, як знати, де тебе чекають пастки.
Ірина Славінська: Якщо говорити про темні місця, які потребують роз’яснення, я також не можу не пригадати про міркування Умберто Еко, що переклад — не тільки і не так слів, як культур. В Умберто Еко є прекрасна праця «Сказати майже те ж саме» — він так говорить про перекладацьку працю.
Андрій Бондар: Я не вірю, що можна перекласти з культури на культуру. З тих культур, з яких я перекладав (а вони не віддалені від нас), культури неможливо перекласти. І навіть неможливо перекласти нашою мовою культуру так званих «ЛНР» і «ДНР». Це реальності, які живуть в інших режимах, в інших ритмах, в усьому іншому.
Часто говорять приклад китайської, японської культур. Об’єктивно існує сакура — і її неможливо перекласти як «вишня». Саке ти не перекладеш як «підігріта низькоградусна горілка». Ти перекладеш «саке», бо ці речі не перекладаються.
Переклади з культури на культуру плекалися в українській класичній школі перекладу. Є дуже хрестоматійний приклад про те, як Микола Лукаш перекладав галісійські пісні Лорки. І переклав їх дуже дивною мовою. Юрій Тарнавський, учасник Нью-Йоркської групи, дорікав йому в цій неадекватності. Не можуть в галісійській поезії з’явитися бандури і галушки. Культура — це те, що треба передати мовою. Але від того, якою буде мова, залежатиме, як ти покажеш цю культуру.
Ірина Славінська: Наскільки ти бачиш можливості для пояснення темних моментів у роботі перекладача. Існують такі інструменти, як примітки. Або всередині речень ти можеш додати два зайві слова, зробити примітку та пояснити якісь моменти. Як ти з цим працюєш?
Андрій Бондар: Абсолютно позитивно до цього ставлюся. У мене іноді бувають книжки, де доводиться робити 200-300 приміток. Навіть художні. Я вважаю, що книжка втрачає все своє значення, коли ти не поясниш читачеві контекстуальних речей.
У сімці Щерека все зав’язано на польській історій. Не пояснити якихось речей неможливо. Все розсипається, якщо ти не поясниш. Наприклад, головний герой заходить в темне приміщення, де його зустрічають привиди польських королів. І кожен говорить своє. І все, що говорить, пов’язано з його діяльністю. І ти не можеш не пояснити, що цей король такий-то був тоді-то і зробив те-то.
Є школа, яка нічого не пояснює, де треба пояснити. А є школа ретельного підходу. Примітки вкінці книжки я страшенно любив читати навіть окремо. Є шведський письменник, який написав цілий роман в примітках. І за освітою він, здається, перекладач.
Є специфічні тексти. Розкажу про «Matka Makryna» Денеля. Там би теж годилося робити багато приміток. Вже в польському тексті вони б годилися, але їх нема. А я перекладаю і мені кортить це зробити. У нього ніби на реальній основі абсолютна фантазія. І там не важить, що стоїть за конкретними персонажами. Будь-яка примітка історичного плану втрачає будь-який сенс.
Ірина Славінська: Які стосунки у тебе, як у сучасного українського перекладача, із школою українського перекладу?
Андрій Бондар: Я ціную українських перекладачів. Я дивлюся на Олексу Логвиненка, Євгена Поповича, Ольгу Сенюк, Олександра Мокровольського, Степана Масляка, також є Анатоль Перепадя, Борис Тен, Андрій Содомора, Микола Лукаш. Кожен з них не є суперменом, в кожного траплялися свої проколи. Недавно була історія про нині покійного Олексу Логвиненка. Люди почали оцінювати переклад «The Catcher in the Rye» 1984 року з точки зору сучасної української мови. Мені завжди в таких випадках кортить захистити перекладача. Я розумію, в яких умовах перекладався цей роман. Я розумію, що у 1984 році неможливо було знайти всіх відповідників, адже Селінджер використовував сленг. У таких випадках я кажу, що є тексти, які мусить перекласти кожне покоління. «Фауста» перекладає кожне польське покоління перекладачів. Або поезію Рільке.
Мова не стоїть на місці. Вона навіть за останні 16 років дуже змінилася. Можна скільки завгодно критикувати перекладачів-класиків, але їм треба подякувати. Вони відіграли роль письменників, вони дозволяли собі різні розкоші, забави з мовою. Їм треба подякувати за те, що вони зберегли українську мову.
Ірина Славінська: Якою є сучасна українська мова, якою користуються сучасні українські перекладачі? Також неоднорідна?
Андрій Бондар: Звичайно. Текст диктує, яку мову ти будеш використовувати. Це тонке питання, питання смаку, настанови перекладача. Треба пам’ятати, що ти мусиш перекласти текст адекватно. Щоб він був зрозумілий для читача. А наскільки він буде гарний і досконалий, це така справа. В кожному разі ти опиняєшся в ситуації, коли мусиш певного дня здати текст у видавництво. Ти обмежений в часі. Ти не можеш дозволити посидіти з текстом не два місяці, а півроку. Бо тобі банально не буде за що прожити.