Юрій Андрухович: «Я бажав би полякам Майдану»

Ірина Славінська: Нещодавно вам вручили медаль, пов’язану з іменем великого класика Гете. За що вам її дали?

Юрій Андрухович: Я, на жаль, не прихопив офіційний текст формулювання, там все сформульоване доволі складним варіантом німецької. Але в кількох словах: за багатолітню працю щодо культурних зв’язків України і Німеччини, поширення німецької і німецькомовної культури у світі, переклади.

Насправді, відзнака не є суто літературною. Іноді її отримують люди, які не мають жодного стосунку до літератури або мають такий, що є читачами. Іноді отримують політики, представники інших мистецтв. Йдеться про гуманітарний зміст і контекст, що особа здійснила і над чим працює далі.

Ірина Славінська: Коли ви погоджувалися на нагороду (якщо у вас була така можливість), чим ви мотивували, про що думали?

Юрій Андрухович: Медалі і ордени я зневажаю. Коли це грошова премія, тоді, ніби, сумнівів особливих нема  — брати і все. Натомість якесь металеве чи позолочене брязкальце – це щось, що відсилає нас до якихось пракультур, архаїки.

Але це був винятковий випадок, коли я з вдячністю прийняв і медаль, бо за нею — ім’я одного з великих класиків. Для мене, безумовних фаворитів у літературі усіх часів і народів. Автора, якого я сам ще тільки мрію перекладати, який створив цілий ряд знакових для мене речей.

Ірина Славінська: Фауст чи Мефістофель?

Юрій Андрухович: І Фауст, і Мефістофель. І багато романтичних балад, які у школі я знав напам’ять. Нас змушували вивчати і співати у хорі «Вільшаного царя». І його роман про молодого Вертера – це програмова річ, яка на десятиліття створила певний тренд самогубств і розчулення, сентименталізму в західноєвропейській культурі.

Постать велетенська. Крім усього іншого, Йоганн Вольфганг фон Гете цікавий ще тим, що він великий науковець. Не просто чиновник від науки, а справді ботанік, дослідник лісу. Можливо празасновник екологічних підходів. Талановитий ловелас. І надзвичайний дотепник. Все разом це створює неймовірно багатий образ. Дуже цілісна і сильна постать.

Ірина Славінська: На будь-якому нагородженні передбачене слово від лауреата. Про що ви говорили перед публікою у день нагородження?

Юрій Андрухович: Я звернувся до одного зі своїх невеличких есеїв 2004, якщо не помиляюсь: «О умляут». Це такий екскурс у мої шкільні роки, коли цей герой і добродій з’являється персонажем наших шкільних уроків. Вчителі німецької мови змушують нас тренувати правильну вимову умляутів — голосних, яких у наших слов’янських мовах нема. Тому вони даються нам з великими труднощами.

Ми по сто разів підряд повторюємо на уроках: Гьоте-Гьоте, щоб це правильно звучало. І це текст про те, як поезія залишається поруч з нами, як вона змінює реальність. Ми про це навіть не здогадуємось. Коли в шкільні роки я укладав якийсь свій гербарій, не здогадувався, що це частково наді мною жартує той самий ботанік, академік Гете, який досліджував зокрема і таке феноменальне дерево як гінкго.

Їх росте чимало і в наших краях, але вони мусили опинитися тут десь із заходу. Бо виявляється до Німеччини десь у 16 сторіччі завезли з Китаю перше насіння. І це один із центральних віршів Гете. Він коротесенький – всього три строфи, але це єдиний його твір, який я колись переклав. Я завершив свій виступ у Веймарі саме своїм перекладом. Мені було важливо, щоб у залі веймарського палацу, яка чула виступи багатьма мовами, твір Гете прозвучав українською мовою.

Ірина Славінська: Романтизм як літературна доба дуже насичений і політично. Якщо говорити про постать Гете, медаль Гете, нагородження в Німеччині, як все це може спрацювати в контексті сучасних українсько-німецьких чи українсько-європейських стосунків?

Юрій Андрухович: В цій справі є кілька шарів. Мабуть, найнижчий з них той, що є  можливість для лауреата цієї медалі того ж дня побачити з міністром закордонних справ Німеччини. Медаль присуджує Гете-Інститут, але це офіційна державна нагорода ФРН. Я, знаючи про те, що у мене з’явиться шанс сказати щось панові Штайнмайєру, підготував кілька доволі різких тез. Але його цікавило, що я про умляути говорив у своєму виступі. Я приблизно так само йому коментував свій виступ, як щойно вам. Політичного сенсу на цьому рівні фактично немає.

Але мабуть є на якомусь вищому. Це нагорода, яка мусить мати в собі і політичну складову. Навіть глянувши на моїх колег, які водночас зі мною стали лауреатами. Один з них — феноменальний нігерійський фотограф Акінбоде Акінбіі, який вже чверть століття живе в Берліні. Це унікальний фотограф-урбаніст. Той, хто створив цілу галерею образів мегаполісів Африки.

Ще один лауреат — Давід Лордкіпанідзе, президент Національного історичного музею Грузії. Грузинський історик, археолог, саме він наприкінці 90-х рр. відкрив рештки гоміноїда — ще один вид одного з наших предків.

Грузія, Нігерія, Україна і кожен з трьох лауреатів обов’язково висловлюється політично. Чи творами, чи в своїх інтерв’ю, публічних дискусіях. Це стає надбанням громадськості, приковує до себе багато уваги, коли це подається ще і в контексті такої відзнаки.

Ірина Славінська: І з трьох країн, які фігурують, дві мають досвід війни з Росією.

Юрій Андрухович: Абсолютно точно. З паном Лордкіпанідзе ми мали багато спільних тем. І під час спілкування з публікою ми теж знаходили багато розуміння. І між нами було багато взаєморозуміння.

Ірина Славінська: Що запитувала публіка, що історик з Грузії і письменник з України мали що сказати спільного?

Юрій Андрухович: Було питання відносно того, що ми у наших країнах називаємо європейською перспективою, оскільки ні Україна, ні Грузія зі свого порядку денного ЄС не усуває. Було запитання від громадян ЄС, чи не вважаємо ми, що в цій ситуації, коли з ЄС відбуваються настільки неприємні складні речі, що нам краще відмовитися від цього загалі, зміцнювати нашу державу.

Інше запитання було в тому ж ключі. Тільки спрямоване на те, що самі люди думають у нас: що переважає у суспільстві: бажання творити окрему, але сильну, національну державу чи потяг до ЄС. Мене втішило те, що ніхто не запитував про потяг до митного союзу і об’єднання з Росією.

Ми якось так одностайно відповіли, що шлях до міцної і демократичної сучасної національної  держави на наш погляд і лежить у є європейській перспективі. і Україна, і Грузія в тій ситуації, коли тут суперечності нема. Може її відчуває сьогоднішня Німеччина, може відчувала Великобританія, коли проголосувала за вихід. Україна, як і Грузія, відчуває це по-іншому. Мабуть, ми відчуваємо те, що потрібно на сьогодні нам, а не Великобританії.

Ірина Славінська: Якщо продовжувати тему українських стосунків з ЄС, Україна – це схід (і схід чого), або захід (і захід чого)?

Юрій Андрухович: Я схильний говорити, що ми просто посередині світу. Ми — пуп землі. Думаю, це якась видно дуже атракційна річ, думати про свою територію як про щось таке, що лежить поміж заходом і сходом. Коли ви десь у Варшаві, Відні, Берліні, — чуєте, що це місто поміж заходом і сходом. У Львові чи в Києві — знову поміж заходом і сходом.

Мені навіть здається, що китайці стверджують, що їхня країна лежить поміж заходом і сходом. Насправді, усі відмовляються бути сходом і заходом як таким. Кожному хочеться бути межею. Може, це не якась аж така універсальна ознака, але мені здається, у цьому є підсвідомий потяг до власної унікальності.

Ірина Славінська: Якщо говорити про українсько-польські стосунки, тепер не найпростіший період: є рішення Сейму про геноцид поляків, не надто успішні переговори поміж чиновників, які займаються історією. Можливо, заняття літературою, перекладом це те, що може бути інструментом у цій діяльності?

Юрій Андрухович: Ситуація непроста. Перекладати, безумовно, треба. Товаришувати треба, треба продовжувати спільні мистецькі акції. Все це було протягом фактично двох десятиліть. Але на сьогодні у Польщі при владі надзвичайно специфічна політична сила. Яка доволі радикально змінила настрої суспільства за неповний рік правління у цій країні. Цю реальність також треба враховувати. З’явилося дуже неприємне напруження в стосунках між нами. Ми, митці, також це відчуваємо. Зупинятися ми не маємо права, але мусимо пам’ятати, що без зміни влади у Польщі якісних змін на краще теж не буде.

Я бажав би їм там Майдану. Якщо влада буде так затискати країну, як вона це робить, як у нас намагався робити Янукович свого часу, може, тим вони і скінчать.

Ірина Славінська: Як у таких умовах працюють мистецькі кооперації на кшталт ваших проектів з «Карбідо», проекту «Антонич удома»?

Юрій Андрухович: Фактично це тепер зіткнулося з неймовірними труднощами. Не дають фінансування. Треба звикати до того, що в нас не буде державної польської підтримки. Можемо й надалі розраховувати на підтримку польських партнерів, але це не будуть державні інституції.

Ірина Славінська: А з чим це пов’язано?

Юрій Андрухович: Всюди змінилося керівництво. Волюнтаристським шляхом звільнено попередніх керівників, призначено своїх за партійною ознакою. Це така монополія з партійним диктатом і тіньовим диктатором, який має тільки статус депутата в парламенті.

Ірина Славінська: Чи у цьому контексті траплялися випадки спроб цензури?

Юрій Андрухович: На кожному кроці. Особлива пильність до театру. Це така внутрішньопольська справа. Там на сьогодні вже заблоковано театральні проекти, які навколо цієї пристрасті і т.д.

Ірина Славінська: Проект «Антонич удома» очевидно розвивається?

Юрій Андрухович: Ми востаннє зіграли його на дуже цікавому фестивалі у липні цього року у польських лісах недалеко від Олштина. Ми зіграли «Антонич удома» у специфічних умовах: колишня стодола на сільському дворі, яка на сьогодні є дуже цікавою грінпісівською галереєю. Там довелося відмовитися від відео (простір не дозволяє демонструвати відео проекцію), ми обмежилися музикою, словом і жестикуляцією. Це було дуже успішно, усі присутні дякували та просили показувати ще.

Ірина Славінська: До Києва Антонич прибуде?

Юрій Андрухович: Маємо велику надію, що зможемо показати його у Києві і, можливо, навесні наступного року. Сподіваюся, що під час наступного «Книжкового Арсеналу» ми нарешті його покажемо киянам.