Я ніколи не хизувався своїм прізвищем — Остап Ступка

Говоримо із українським актором театру, кіно та дубляжу Остапом Ступкою. З 1988 року він актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Остап Ступка: Ніхто мене не спонукав бути актором. Але закладання любові до мистецтва і заняття в театральних студіях, театр, опера, балет — це батьки. Це все відбувається на підсвідомому рівні завдяки батькам. Ти малий це все як губка вбираєш.

  • Я ніколи не хизувався своїм прізвищем. Я розумів, що можуть бути розмови за моєю спиною, і вони були, звичайно. Але звертати увагу на кожний шепіт за спиною — немає сенсу. В акторській професії не може бути протеже. Замість мене на сцену не виходив батько, я сам виходив на сцену.

Я намагаюся бути універсальним. Акторська професія — постійне відкриття для себе чогось нового. Кожна роль починається з чистого аркушу паперу. Ми зараз працюємо над дуже цікавою п’єсою, буде прем’єра 28, 30 квітня на камерній сцені. Ми і Станіславського згадуємо, і Брехта. Матеріал вимагає нестандартного підходу до втілення.

Навчаючись, ти читаєш свою роль, і перетворюєшся автоматично на немовля, яке ще не вміє ходити, і йому треба навчитися ходити, бо все починається спочатку. Усе, що ти зіграв до того — одна справа. А тепер ти мусиш зіграти це, і як це зіграти — ти абсолютно не знаєш. Починаєш спілкуватися з режисером, якісь проби робити, фантазувати, можливо, в неправильну сторону. Чим більше таких речей ти робиш, то зайве все одно відпаде і залишиться зерно. Вчимося ми все життя.

Найбільш знакова, особлива роль: цікава була п’єса «Розбитий глек». Дуже цікава драматургія, цікаве режисерське рішення, цікава подача, дуже яскраво все вийшло.

Натхнення — це, напевно, музика, хороше кіно, хороша книжка, хороша компанія, подорожі, відвідування інших театрів, театрів інших країн.

  • У житті творчих людей алкоголь нікуди не дівається. Але треба з розумом до цього підходити, тому що дійсно багато талановитих людей, які могли б стати талановитими акторами, пішли з життя через це. Алкоголь — момент втечі від реальності, повного розслаблення від напруження. Я люблю червоне сухе вино або ром. Але треба знати міру.

Це правда, що ми ніколи не поїдемо до Голлівуду. По-перше, мовний бар’єр, чути акцент, бо ти ж не народився там. Ми вчимося. Хоча в нас і актори є, і оператори є, і техніки. А режисерів менше. Нам потрібна сильна режисерська школа. В кого вчитися в Києві? В Карпенка (Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого — ред.) в людини, яка 25 років не знімала кіно, і вона мені буде розповідати щось про кіно? Всі їдуть в Лодзь, бо близько, і Поланський закінчив. Ще в Нью-Йорк, або в Де Ніро є школа. Але це все гроші. В Карпенка все одно дешевше.

Нам, українцям, треба більше спільних проєктів з європейськими державами робити. В Україні завжди чомусь подобається те, що за межами.

У нас немає такого поняття, як виховання зірок.

  • Українцям треба розвиватися, ставати більш освіченими, прагнути до цивілізаційних моментів і об’єднуватись. Бо нічого не буде.

Повну розмову слухайте в аудіофайлі