Це покоління дітей ховається під подушкою від росіянців та готується з ними воювати — заступниця мера Бучі

Думка, що мусимо вижити та перемогти Путіна допомагала адаптуватися до нових реалій: Михайлина Скорик-Шкарівська про евакуацію під обстрілами та повернення у напівзруйнований дім

Ведучі

Тетяна Трощинська

Гостi

Михайлина Скорик-Шкарівська

Це покоління дітей ховається під подушкою від росіянців та готується з ними воювати — заступниця мера Бучі
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/07/hr-bereji_sebe_2022-07-09_skorik-shkarivska.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/07/hr-bereji_sebe_2022-07-09_skorik-shkarivska.mp3
Це покоління дітей ховається під подушкою від росіянців та готується з ними воювати — заступниця мера Бучі
0:00
/
0:00

Гостя — Михайлина Скорик-Шкарівська, заступниця мера Бучі, депутатка Ірпінської міської ради.

Михайлина Скорик-Шкарівська: Була надія, що Путін зібрав війська навколо кордону дійсно для навчання або точкової операції. А з іншого боку, його заяви дуже чітко свідчили про те, що йому потрібне знищення українців. Тому я розуміла, що він зайде на Київ. Про ризики знала.

24 лютого не було розуміння, з якою жорстокістю росіяни будуть воювати та знищувати саме цивільне населення. Було очікування, що це буде щось на зразок «Донецької операції», але такого як в Бучі, не було до цього ніде.

  • Росіяни всі ці 8 років готувалися до війни. Їхня мета — Україна без українців.

Читайте також: Коли російські військові зайшли в Україну, ми зіткнулися з ненормальним обличчям культури насильства — психотерапевтка


Евакуація під обстрілами

Михайлина Скорик-Шкарівська: Ми з родиною майже одразу почали думати про евакуацію. Я не в’їзна в Росію та знаю, що я є в чорних списках росіян. Залишатися в окупації було б самогубством. Коли бої були вже чутні в мене вдома, ми думали пересидіти, вичекати паузу і виїжджати. Але бої не вщухали. Це було 3 березня. В ніч з 3 на 4 березня окупанти зайшли в частину міста, де я жила. Під обстрілами ми поїхали.

  • Вчасно втекти — важливо для виживання.

Була інформація, що міномети стоять на цвинтарі, де похований мій чоловік. Я була готова до руйнувань там. Це було дуже болісно. Але якщо ти розумієш, що треба рятувати свого сина та всю свою родину, то втрата всього, що було важливим до цього, відходить на другий план.

  • Думка, що ми мусимо вижити та перемогти Путіна допомагала адаптуватися до нових реалій.

Про сина

Михайлина Скорик-Шкарівська: Я вирішила повернутися, але сама, поки без сина. І їздити до нього. Моє перше повернення було спонтанним. Бучу вже звільнили. Треба було їхати на роботу. Син образився, що я не взяла його з собою. Це величезний біль — розуміти, що він має бути в безпеці та залишати його там. І я нічого не можу з цим зробити. Наш будинок частково зруйнований. Немає вікон та дверей, заклеєні плівкою. Це не зупиняє сина, він готовий на все, аби бути зі мною.

Коли син приїхав у Бучу, він почав цікавитися всім. Просить повести його туди, де відбувалися бої, на руйнування збирати уламки. Це покоління дітей ховається під подушкою від росіянців, готується з ними воювати й абсолютно свідомо хоче жити вдома.

Я думаю про 1 вересня. Цього року ми йдемо в перший клас. Я б хотіла, щоб мій син пішов в 1 клас у Німеччині. Бо це безпечно. А він мріє піти в Ірпінську школу. Він не хоче їхати. Тут йому все подобається. Але це не те дитинство, про яке я мріяла для своєї дитини.

 

  • Як мама, я б хотіла, щоб він ходив в безпечну школу. Як мама-українка, я б хотіла, щоб це було в Україні.

«Я мушу йти воювати на Донбас, щоб росіяни не прийшли в Ірпінь»

Михайлина Скорик-Шкарівська: Могила Сергія встояла. Мій чоловік Сергій, коли йшов на фронт, сказав таку річ: «Я мушу йти воювати на Донбас, щоб росіяни не прийшли в Ірпінь». Коли росіяни прийшли в Ірпінь, я сказала йому подумки: «Дякую, що ти пішов на Донбас захищати нас тоді. Тепер ми маємо зробити це тут». Вперше в житті до мене прийшло усвідомлення, що в разі чого — я візьму в руки зброю.

Я поїхала на Донбас. Була в Станиці Луганській, Золотому, Сєвєродонецьку. Мені було важливо бути там, де був мій чоловік Сергій. Він загинув у 2014 році в боях за Іловайськ. Його підрозділ звільнив Луганську область. Дуже болісно спостерігати за втратами в Лисичанську, бо тоді його звільняв і мій чоловік. У той самий час надихає той спротив, який там є. Насправді росіянам дуже важко дається просування по Луганщині.


Читайте також: Уцілілий будинок не означає, що війна не зруйнувала життя — психологиня


«Я мрію…»

Михайлина Скорик-Шкарівська: Я мрію погуляти по Керчі, покупатися в Феодосії, піднятися на Карадаг, побувати на Ай-Петрі. Для мене Донецьк — рідний, Луганськ — складний, але мій. Я чітко розумію, що майбутнє мого сина залежить від сталості та цілісності українського кордону.

  • Україна відбудеться, коли ми повністю візьмемо під контроль весь кордон: від Криму до Чернігова. Інших варіантів немає.

Проєкт реалізований спільно з Всеукраїнською жіночою єврейською організацією «Проект Кешер» (Україна) за фінансової підтримки «Project Kesher» (США)


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS