«Журналістику мої батьки не вважали роботою, бачили мене економісткою», — пригадує Ольга Грицик і ділиться одним із перших телевізійних досвідів: «Коли я вперше на телебаченні була на практиці, то начитала сюжетний текст таким голосом, що мене не узнала мама, бо коли читала, я боялася і не володіла голосом, він був дуже писклявим».
Чому треба вчитися, як потрібно ставитися до себе?
«Телебачення і телевізійне ведення є роботою, коли ти мусиш постійно вчитися. Я віддивляюся свої випуски, і досі мені некомфортно це не дивитися, бо тут щось не те сказала, тут не той жест, тут не той погляд, коли з`явиться відчуття залюбленості в себе — ти перестаєш бути цікавою», — розповідає телеведуча.
Торкаємося також питань цензури, а також, диктату смаків аудиторії: «Балансувати доводиться, все наше життя — мистецтво компромісів. В нашому випуску ми доволі вільні в своїх діях, інше, на що нам доводиться орієнтуватися — наша цільова аудиторія».
Згадуємо теледикторів радянської доби: «В радянські часи на телебаченні працювали диктори, універсальні солдати, котрі проголошували тексти, але вони все одне давали посил для глядача. Для мене нереально читати чужий текст, мені, якщо я не міняю суті, все одне важливо складати слова під себе, під свою інтонацію».
Програма «Чайник» виходить за підтримки доброчинців з платформи «Спільнокошт».
0