Громадське радіо
“Це не є технологією, це певний системний підхід, системна робота. Те, що я побачив в кампанії Петра Порошенка, – це був лейтмотив ефективності. Всі елементи кампанії працювали в певному симбіозі, в певній системі. Є ключові 3 елементи кампанії: це час, люди і гроші. Це класика політтехнологів”, – каже політолог.
Артем Біденко: Немає нічого складного насправді: це таке собі управління ресурсами. Людськими ресурсами, фінансовими ресурсами чи часом, як і в будь-якому бізнесі, будь-якій кампанії. Тобто, має бути команда, яка розподілена по зонах відповідальності, і сферах, і часових проміжках, і відповідає не просто, щоб галочку поставити, а відповідає мотивовано. Тобто, це робиться з такою-то метою.
Другий момент – це розподіл ресурсів, кошти, рекламні можливості, бартерні можливості, все те саме, що у звичайному підприємстві. Як це все правильно розподілити, щоб воно було ефективним.
Для прикладу: той моніторинг, яким я володію, найбільше зовнішньої реклами було у Михайла Добкіна. У півтора рази більше, ніж у Петра Порошенка. Власне, це є такий яскравий приклад продумування у політичній кампанії, а чи треба нам взагалі на це витрачати гроші. Тобто, якщо ми розуміємо, що цей кандидат в цьому регіоні викличе, як мінімум, неспокій, а у нас є вже практика масового закидання фарбою, пам’ятаємо це ще в часи Януковича, то, очевидно, краще ці гроші пустити на якийсь інший медійний канал.
Я скажу так: у кампанії Петра Порошенка на самому початку ухвалили рішення не виходити із зовнішніми носіями у Донецьку і Луганську, саме тому, щоб не викликати незгоди, навіть не просто фарби, а щоб було несприйняття політика. Це була пряма економія коштів і відсутність негативу.
На Донеччині і Луганщині Петро Порошенко використовував телебачення, оскільки воно загальноукраїнське. Загалом якщо брати покриття, то необхідна кількість людей для донесення месседжу – воно було досягнуто. І аналогічно – були локальні радіостанції, з якими працювали. Аналогічна була преса, з якою теж працювали: тобто, були або «полосні» матеріали, або матеріали інформаційні.
Є нескінченна кількість елементів соціального життя (бо ми живемо в соціумі), і вони всі взаємодіють. Почалось це все, звичайно ж, в той день, коли Петро Порошенко заліз на грейдер і почав закликати до миру. І ця подія виявила те, що в українському суспільстві (і це цікаво, тому що багато хто про це говорить, це притаманно нашому психотипу) все ж таки тяжіння до миру, до злагоди, до «моя хата скраю» в хорошому сенсі слова – що вона стоїть і я її захищаю.
Це потяг більший, ніж агресія, ніж козацька така звитяга.
І цей в тому ж стилі, тобто, «злагода, мир є найголовніше», можливо, це буде звучати дуже пафосно, але приблизно так воно сприйнялося медійно: жертвування якимись внутрішній «інсайт» – він потім почав розвиватися («інсайт» – як розуміння мотивів людей). Вже десь за місяць після 1 грудня соціологи зафіксували збільшення рейтингу Порошенка – 9-10%.
Дуже багато хто в них не вірив. Мої колеги – політологи казали: ну, звідки це можливо? Це «накручують». Я абсолютно чесно стверджував, що це є певна закономірність. І якщо буде продовження цієї комунікації персональними інтересами заради соціальних інтересів. Тобто, людина не побоялася залізти, незважаючи на якусь небезпеку, і сказати: давайте зупинимось! Це візуально виглядає як певна жертва. Можливо, жертви як такої і не було, але візуально, як рекламіст кажу, це так виглядало.
Тому вже станом на квітень ми побачили сильне зростання рейтингів, і це було питання не технології, а питання певного системного підходу до роботи з політиком. Це використання всіх медіа-каналів. Я не був у штабі Порошенка, тому якісь речі я говорю «здалеку».
Інтернет українськими політиками дуже часто помилково сприймається як рекламний інструмент.
Це є комунікаційний інструмент, інструмент спілкування між людьми. Тому коли ми використовуємо Інтернет в виборчій, політичній кампанії його треба використовувати його як елемент комунікації.
Тобто, коли люди спілкуються один з одним, доносять якусь інформацію одне до одного. Інтернет у вигляді банерної реклами – «прийди, проголосуй, бо пограєш!» – не діє взагалі. І це було помилка у 2009 році Яценюка, коли Інтернет він використовував, по суті, як «рекламу не в телевізорі». А принципово різні елементи впливу, принципово різні елементи сприйняття.
В цій кампанії дуже багато політиків почули ці слова, і Інтернет використовували більше як справді комунікативний інструмент. Інформування, де є волонтерські точки, інформування, де проходять зустрічі, пропозиція проголосувати за той чи інший пункт програми, інформування банально новин, інформування фан-клубів, вони є у багатьох політиків.
У цьому плані Інтернет спрацював. Але поки у нас Інтернет залишається способом життя все ж таки молоді, до 35 років, до того часу говорити про масову ефективність Інтернету ми не можемо.
Дуже цікавий момент – про олігархію. Кеннеді теж був «олігархом», у нього не було бізнесу, але він був з дуже багатої сім’ї, надзвичайно впливової. Мер Нью-Йорка по суті є «олігархом» у повному сенсі цього слова. Правда, він віддав управління компанією, коли став мером.
Тобто, у світі немає такої практики, що багата, людина впливова не має бути політиком. Навпаки, досвідчений, з ресурсами може бути політиком. Але громадянське суспільство має його контролювати. Поряд з якими правами так званих олігархів ми маємо дати повне право контролю громадянському суспільству.
