Обговорюємо, як СРСР і сучасна Росія привласнили історію війни й побудували на цьому культ «вєлікой пабєди», чому Захід досі погано розуміє події на східному фронті та чому наслідки Другої світової продовжують впливати на Україну сьогодні.
Анастасія Багаліка: Ми сьогодні будемо говорити про Другу світову війну, про українців у Другій світовій, про нашу пам’ять і про те, чому спотворення нашої пам’яті про ту війну призвело до того, що ми себе недооцінювали й інші держави багато в чому нас недооцінювали. Тоді ми були бездержавною, несуб’єктною нацією. Як це вплинуло на наше сьогодення?
Владлен Мараєв: Я б не зовсім погодився із тим, що ми були бездержавні. Все ж таки була квазі державність у формі совєцької більшовицької України. Вона мала формальні ознаки державності і закріплене у Конституції право виходу з СРСР. Але не було при цьому прописано юридичного порядку здійснення цього права. Тому зараз історики називають цей статус України «поневолена, але державна».
Говорити про суб’єктність справді значно важче. До речі, саме під час Другої світової війни в Україні з’являється наркомат оборони і наркомат закордонних справ, тобто міністерства, які є базовими для будь-якої держави. Але це була квазі державність і суб’єктності в ній було відверто мало. Все це мало надзвичайно складний і трагічний вплив на нашу історію.
Коли ми ще навчалися в університеті і у нас були пари по Другій світовій війні, викладачі нам казали, що Друга світова є головною подією ХХ століття і що вона досі на нас впливає. Це був 2008 рік. Зараз закінчується 2025 і я можу сказати, що досі вона впливає, і дуже серйозно.
Цьогоріч минуло 80 років від завершення Другої світової, але наслідки ми відчуваємо досі. Наслідки і психологічні, і політичні. Власне, і нинішня Росія, така, яка вона є, — це теж породження того, що сталося після Другої світової війни.
Це перемога сталінського тоталітарного режиму, його легітимізація, нівелювання численних злочинів, які здійснив цей режим. Це непокараність цих злочинів. І, відповідно, повна відсутність якогось ментального пропрацювання цих злочинів наступними поколіннями, і рефлексій на цю тему у росіян.
Окрім того, на чолі Росії зараз стоять люди, народжені одразу по завершенню війни. Путін — 1952 року, Патрушев — 1951 року. Це люди, які повністю виховувалися в парадигмі совєцької перемоги. При чому не у Другій світовій війні, а у «вєлікой отєчєственной». І це значною мірою впливає на їхні дії.
Анастасія Багаліка: У нас немає проблем із вільним пам’ятанням війни. Але, мені здається, що на рівні суспільного дискурсу ми трохи не визначилися з ролями. Хто ми? Ми країна-жертва, як, наприклад, себе подає Польща? Ми країна, по якій двічі прокотився фронт, ми народ, який дуже сильно постраждав.
Водночас ми народ, який допомагав ховати і рятувати євреїв. Водночас у нас є складні внутрішні питання, пов’язані з радянською окупацією. Дуже велика кількість українців брали участь у складі Червоної армії у війні. І, прийшовши на територію європейських країн, вони теж були частиною тієї сили, яка катувала, ґвалтувала, грабувала і мародерила. То хто ми в цій війні?
Владлен Мараєв: А от усе це. Усе це — це ми. І в цьому і є правильність нашого підходу. Він у нас багатогранний, у нас палітра дуже насичена. І вона не чорно-біла, вона кольорова, складна і глибока. Росіяни ж далі йдуть за традицією совєцьких часів.
У них усе чорно-біле. Тупо, примітивно, обрубано. Таке «прокрустове ложе», в яке вони вкручують всю цю історію. Яка давно вже у них не історія насправді, а абсолютно чистий міф, на якому вони намагаються вибудовувати свою ідентичність, агресивність, прагнення до загарбництва і насильства.