Фото з Facebook Беати Куркуль
«Коли говорять, що я українська художниця, у цьому не те, щоб доля правди, це — є правда. Тому що у Литві мене знають як медика. Я була медсестрою. Те, що я стала художницею, це заслуга саме України. Тому що, як художниця, я сформувалася в Україні», — каже Беата Куркуль.
Ми зустрічаємося у центрі Києва, біля Театру ляльок. В обох щільні графіки, тож це місце стало оптимальним для зустрічі. У нас є дещо спільне — я журналістка і часто розповідаю про прикордонників, вона — пише про них картини.
Беату Куркуль часто називають українською художницею литовського походження. Її це не зачіпає. Натомість вона додає, що є полькою, яка народилася у Литві і має Литовське громадянство.
У кожної із нас своя мотивація. Для мене після 2014 року прикордонники стали прикладом незламності — тримати бій потрібно до останнього і не зраджувати своїм переконанням, які б «золоті гори» не обіцяли зрадники. Мотивація Беати інша.
Перше, що намалювала Беата, присвячене прикордонникам, був шарж на прапорщика Романа з пункту пропуску «Красна Талівка». Намалювала вона її на коробці з коліматором — це оптичний прилад, що використовується для створення пучка паралельних променів при лабораторних дослідженнях зорових труб і кутомірних приладів. Простіше — приціл. А перша і серйозна картина, говорить Беата, з’явилася після її візиту до шпиталю прикордонників у Києві, куди доставили поранених після штурму Луганського прикордонного загону.
«З’явилася потреба виплеснути це все. Намалювати те, що я бачу. Справа у тому, що десь починаючи з кримських подій, почала малювати на ці теми. Почалось із того, що я намалювала блакитне небо, жовте поле і «втикнула» туди фігуру бійця. І раптово у блозі знайомі друзі росіяни якось дуже неоднозначно на це відреагували. Тобто, там же нічого не було. І вони з таким негативом. А я ж істота не особливо добра, подивилась, думаю, ладно, ще ж треба щось тут паличкою поколупати. І давай колупати», — ділиться Беата.
Ідей було багато і, що примітно, каже Беата, не було відкату, тобто після малювання вона не відчувала себе «вичавленою ганчіркою».
До війни Беата жодного разу не була на Сході України. Вперше вона приїхала до Маріуполя із виставкою, яку організували представники Донецького прикордонного загону та Маріупольського загону морської охорони.
«Офіцер-вихователь Донецького прикордонного загону питає мене: «Що ти хочеш побачити, що тобі показати?: Я кажу: «Ну давай на лінію вже». Він каже: «А чого ж не можна?» Каска, бронежилет — і погнали. Це був перший візит. Скажу так: Маріуполь багато хто проклинає, а мені він сподобався. Він мені сподобався тоді, коли ми були у серпні, він мені дико сподобався у 2017 році у травні. Щось у ньому таке є. Затишне. Так, воно десь обшарпане. Але місто тепле. Просте, але тепле», — згадує жінка.
У 2015 році серед підопічних Беати та її чоловіка Миколи Авдєєва з’явилися бійці окремої бойової прикордонної комендатури «Скеля». Тоді ж вони дізналися про селище Сартана. Бійці часто надсилали фото, з яких Беата дізналася, як виглядає комендатура та село.
«Враження було дуже дивне, коли потрапили до зони бойових дій, коли на нас наділи каски, бронежилети, провели інструктаж — з асфальту не сходити, йти слід у слід за офіцером. Самі Сартана-Павлополь — це ями «їжаки», сліди від куль на стінах. Ти розумієш, що будь-якої миті може початися обстріл. Одна частина мозку говорить «небезпечно», а інша — спокійна, немов удав. Не було страху, не було розгубленості, не було відчуття якоїсь іншої планети. Була, я б сказала, спокійна діловитість: ми сюди приїхали, нас сюди пустили, отже, мені треба працювати як художнику — по максимуму дивитись, запам’ятовувати, зчитувати, дивитись на цих людей, заглядати їм в очі», — говорить вона.
У серпні 2014 року група бойовиків-диверсантів увірвалася на пункт пропуску «Красна Талівка», загинули чотири прикордонника.
«Женя Пікус, офіцер, Дмитро Арнаут, Слава Фірсов. Олег Сороченко — зовсім молодий хлопчик, не встиг зі своєю дівчинкою розписатися. Бачу, у чоловіка витягується обличчя. Він слухає, слухає. Кладу слухавку і говорить — у нас двохсоті. На той момент ми вже перейняли цю термінологію військових. Приходимо з кафе, я сідаю за комп’ютер, пишу роботу «Небесний кордон» — прикордонник із собакою на фоні вечірнього неба і на одній хмаринці видно чотирьох фігур, що світяться. Це була перша робота, яку я малювала у сльозах», — зізнається художниця.
Пізніше у Беати з’явиться ще одна картина, присвячена цим подіям. На ній маленька дівчинка стоїть у прикордонному береті на тлі синього неба.
«Коли загинули ці хлопці, поет, бард В’ячеслав Купрієнко написав пісню «Олеженька», присвячену загиблому Олегу Сороченку. Ця картина малювалася, як ілюстрація до приспіву цієї пісні. Я тоді не знала, хто народиться, я не знала, що у дівчини Олега народиться донька», — каже вона.
Друга важка картина була присвячена загиблому співробітнику СБУ, із яким, як виявилося згодом, Беата навіть має спільне фото.
«Повертаюсь пізно вночі з Харкова. Щось змушує заглянути у Facebook. А там знайомий боєць з «Альфи» пише: «Беато, загинув мій брат». До першої ми переписуємося. Він питає: «Ви можете його намалювати?» Реально важко було малювати, бо йшов сильний фон від цього бійця, а через пару днів я дізналася, що я знала цього загиблого бійця. У чому біда, трагедія, співробітників СБУ та «Альфи»? Так, вони серед нас, так вони можуть бути у нас у друзях в ФБ, але вони не під своїми іменами — вони під ніками. Ви можете з ними спілкуватися, а потім людина перестане говорити. І не дізнаєшся, що з ним стало. І ось цей мій друг скидає фото, де я стою з цим хлопцем, його братом загиблим. Я пам’ятаю це фото. Ми гуляли у Софіївському парку. Підходить дівчина і говорить: «Ви Беата?» Я кажу: Так. А вона: «Я вас не впізнала, а чоловік впізнав». Підходить хлопець. Ми робимо це фото. А потім виявляється, що це його брат. Складно було малювати, бо воно по-живому, можна сказати», — розповідає жінка.
Із тих прикордонників, яким ми запропонували поговорити про творчість Беати і про ті картини, на яких вони зображені, погодився лише один — Ярослав Войціцький. Решта, як говорить Беата, з обережністю ставляться до журналістів.
«Найгероїчніші, ті, які робили найбільше, з них цю інформацію потрібно кліщами витягати. Офіцери можуть більше спілкуватися. Рядові починають думати: «Ой, щось не так скажу, потім прийдуть, стануть бухтіти». Просто не люблять. Вони не люблять камер. Вони намагаються у камери не потрапляти. Що стосується інтерв’ю, то, принаймні у 2014-2015 роках, по-моєму, у них по службі було розпорядження, що без згоди з командиром загону, під наглядом пресофіцера, не можна давати інтерв’ю ЗМІ», — каже вона.
Ярослав Войціцький служив у Мостиському прикордонному загоні, який у 2014 році виконував завдання в окремій бойовій прикордонній комендатурі «Скеля». Спочатку з Беатою познайомився його командир — подружжя всіляко допомагало бійцям. Згодом роззнайомилися з іншими військовими.
У 2015 році, після «Скелі» Ярослав повернувся до Мостиського загону, там закінчив службу. Особисто вони познайомилася із Беатою, коли він повернувся додому. Каже, картина, на якій Беата зобразила його, зроблена з фотографії, командир попросив Беату намалювати Ярослава.
«Цю фотографію зробив один із моїх співслужбовців. А вона вже малювала з цієї фотографії. 2D графіка, якщо я не помиляюся. Вона вийшла на мене через мого командира. Світлина зроблена на блок-посту «Гнутове» у березні 2014 року. Це була спонтанна фотографія під час нашого перебування у «секреті». Це, знаєте, є блокпост і на ньому виставляються «секрети» для того, щоб не було прориву ДРГ та сторонніх осіб», — розповідає боєць.
За словами Ярослава, картини Беати мотивують прикордонників, бо кожен, кого вона відобразила у своїх картинах — є прикладом для побратимів, і їхні дії надихають інших. Я ж переповідаю слова Беати, що після втрати контролю над ділянкою кордону у 2014 році, на адресу прикордонників лунали дуже критичні слова, тож вони з чоловіком і вирішили допомагати саме їм, наскільки буде можливо.
«Оскільки мої знайомі обороняли Луганський прикордонний загін і останні виходили із цього загону під час обстрілу, який вівся із житлових будинків. Це була дуже критична ситуація. Хлопці дійсно трималися до кінця, в тому числі і нинішній голова державної прикордонної служби, який на той час був керівником Луганського прикордонного загону. Хлопці показали себе з кращого боку, зробили максимально, що могли», — згадує він.
Нині Ярослав Войціцький працює у Судовишнянській територіальній громаді, опікується питаннями спорту та патріотичного виховання. Разом із побратимами вони створили спілку ветеранів і продовжували допомагати тим, хто залишився на фронті, обладнанням та формою.
Є у Беати картина, яку вона перемальовувала рази зо три. На ній прикордонник Харківського прикордонного загону Євген Гладков тримає на руках свою маленьку доньку. Таким чином художниця вирішила підбадьорити чоловіка, коли він дістав поранення на «Красній Талівці». Чоловік попросив, аби Беата підписала картину так, що це «Женя і Даша».
«Те, що ця робота стане настільки популярною, що вона настільки «зайде» не тільки прикордонникам, але й цивільним, стало несподіванкою для нас усіх. Женя перший місяць взагалі бухтів та шипів: «Ось на цьому ресурсі взяли цю роботу, візьми поглянь. Вони ще й лозунг якийсь причепили». А там насправді симпатичний мотиватор був. Я кажу: «Друг мій, змирись з тим, що це інтернет. Це картинка, на ній написано «Даша і Женя», значить все — її ніхто не «упре». А те, що з неї роблять мотиватори, означає, що людям сподобалося, що вона їх надихає», — ділиться художниця.
«Женя і Даша»
Нині цю картину можна побачити на одній із будівель Могилів-Подільського загону, в академії прикордонників у Хмельницькому. Одного разу прикордонники розмістили цю картину на білборді за 500 метрів позицій сепаратистів, також її можна було побачити біля опорного пункту «Сталінград». Картина настільки сподобалася росіянам, що вони її запозичили для свого журналу. Звісно, без гонорару для авторки.
«Періодично, завдяки механізмам Google, я влаштовую рейди і дивлюсь, де можуть «вспливати» роботи. Під час одного з таких рейдів, коли у Google заливається картинка і пошуковик знаходить, де і на яких ресурсах її використали, «випливає»: російська бібліотека, Далекий Схід, журнальчик «Слово і…чогось ще» педагогічного чи патріотичного виховання. У мене так око смик-смик. Я думаю, та ладно, фотожабу зробили. Починаю перевіряти. Беру фото обгортки, починаю перевіряти фото обгортки. Мені видає ще кілька ресурсів. Так, це районні бібліотеки. Тобто, ці бовдури навіть не прибрали кокарду. Там кокарда нашого прикордонника», — каже жінка.
Випадки, коли картини Беати Куркуль використовували з комерційною метою, непоодинокі. Художниця, зауважує, не проти, якщо зображення беруть з метою виховання, якщо волонтери використовують для плакатів та листівок.
«Юридично — це моя власність. Морально-етично… Більшість цих робіт малювалася з іншими людьми, бійцями. За їхніми матеріалами, на основі їхніх думок. За їхньої допомоги, врешті-решт. Там, де військова специфіка, у мене завжди є консультанти. Щонайменше, один. Як правило, може бути троє, четверо, п’ятеро людей. Ці люди мені допомагають. І, знову ж таки, портрети цих людей. Уявіть, хтось візьме ваші портрети, і почне заробляти на них гроші. Ну, це некрасиво. Я сама вважаю, що не маю морального права ставити це на потік, робити принти, заробляти на цьому», — впевнена Беата Куркуль.
Одного разу Беата зробила виняток і дозволила деякі її роботи загальної тематики друкувати і продавати одній невеликій компанії на Житомирщині за умови, що частина виручки йтиме на допомогу добровольцям. А, оскільки батько хлопця, який організував цей бізнес, теж доброволець, то угоди вони суворо дотримуються.
Нещодавно Беата виявила, що пару її робіт одна компанія взяла як картини для вишивки бісером. Після розмови із менеджеркою зійшлись на тому, що вони одноразово допоможуть волонтерам.
«Переказ був зроблений медикам ASAPівцям. І, як мені сказали: «Щоб ти знала, як вчасно прийшли ці гроші!» Вони на той момент ремонтували свою машину», — говорить жінка.
Все це неприємно, але не йде у жодне порівняння із тим, що відчула художниця, коли побачила свої портрети живих прикордонників на пам’ятнику загиблим воїнам АТО/ООС.
«Наприкінці дня я сиділа і блимала очима з відкритим ротом», — каже вона.
Світлину з пам’ятником Беаті скинула подруга-волонтерка зі Швейцарії. Одразу загуглила і знайшла інформацію і про відкриття пам’ятника. Як виявилося, картинку знайшли в інтернеті, сподобалася і, не поцікавившись історією картини, автори з благими намірами надрукували картину на пам’ятнику.
«У підсумку, все закінчилось тим, що вони виправили цей портрет. Я сама взяла їхнє фото, зробила по ньому овер, намалювала, що потрібно змінити, як виправити. Це вже моя безпосередня робота. Я зробила їм так, щоб ці обличчя не впізнавались. Ну, хоча б, щоб не було прямої асоціації. Вони привезли художника, який загравіював. Усе. Усі щасливі», — додає Беата.
А починалося все у 2004 році — під Новий рік. Беата вперше приїхала в Україну — до свого майбутнього чоловіка. Вони познайомились на пару років раніше — на форумі фанатів «Зоряних війн».
«Багато років ми спілкувалися у рамках однієї багатонаціональної компанії, де були й українці, і росіяни, і балтійці, і, здається, інші іноземці — емігранти з Радянського Союзу. І ось оце, як то кажуть, «кубло», варилося у власному соку, спілкувались. У якийсь момент всі вирішили, що було б круто з’їхатися і подивитися одне на одного наживо. Обрали Київ, як найзручніше для всіх місце, адже іноземцям сюди було зручно доїхати. Та й українська, скажімо так, складова цієї фантомної тусовки була однією із найчисельніших», — згадує вона.
У 2007 році чоловік Беати зробив їй пропозицію. Як вона жартома уточнює — руки, серця, та своєї кішки. У 2008 році був так званий тестовий місяць спільного проживання. Після нього обидва впевнилися, що, так, хочуть бути разом.
«Ми сіли, взяли папірця і написали плюси обох країн. І, відповідно до цього аналізу, виявилось, що краще, аби я переїхала до України, оскільки простіша адаптація — відсутність мовного бар’єру, як такого (тоді Київ досить багато говорив російською). Із початком війни все більше української, що теж дуже круто. Саму українську я розуміла відсотків на 50 за рахунок її схожості з польською», — каже Беата.
Знайти роботу у Києві виявилося нескладно. Але в Україні Беата вирішила дистанціюватися від медицини. У 2007-му вона зізналась собі, що має синдром вигорання. Тоді ж Беата згадала, що у дитинстві ходила до художньої школи.
«Моя вже колишня подруга, росіянка, подарувала мені свій старенький планшет, підручники, я самотужки вивчила Photoshop. Почала спілкуватися на художніх форумах, малювати, малювати і малювати. Було так: вдень я працюю, а вночі або частину ночі я малюю. Така радість тривала близько пів року. Тож, коли я приїхала в Україну, у мене вже було портфоліо, якого вистачило аби моє резюме розглянули. Мене взяли на посаду концепт-художника у молоду компанію, у них на рахунку тоді була лише одна гра. І відтоді я у розробці ігор», — додає жінка.
Нині Беата Куркуль — арт-директорка, щоправда, в іншій фірмі. Каже, почувається чудово.
«Важко залишатися осторонь, коли Майдан відбувався, у центрі, де перетинаються основні транспортні артерії, метро. І, все-таки, у Києві чимало ініціативної, швидкої на підйом молоді. Тому, так, минуло кілька місяців і тут вже реально роздратувалися всі. Увесь початок Майдану я, як громадянка іншої країни, спостерігала, аналізувала. Але, коли у нас стопорнули метро і почали перекривати мости, із новин (телебачення ми давно не дивимось — всі новини читаємо в інтернеті), коли влада пише якісь дикі пояснення, то ми тоді вже зрозуміли: хлопці, щось ви загралися, щось тут вже не те», — згадує вона.
Багато колег Беати одразу вийшли на Майдан, хтось був у Самообороні. Якось і її чоловік надіслав повідомлення: «Я після роботи — на Майдан».
«Кажу, добре, але обережніше. Ось це усе. Пішов на Майдан. Увечері повертається, пропахлий димом, з каскою та бронежилитом. Я на нього дивлюся круглими очима і кажу: «Так що?» А він на мене дивиться і говорить: «А як ти думаєш, тягати бетонні блоки під димом і пострілами «Беркуту» без бронежилету, як комфортно?» Кажу: Не знаю. Ось так».
Питаю Беату, чи пов’язували вони з чоловіком Майдан із подіями у Криму. І роблю невелику ремарку про мою Луганську область — у нашому журналістському колективі зв’язок помітили не всі, або ж не хотіли помічати.
«А ми пов’язували. Справа у тому, що у мене на той момент вже давно був блог на російському сегменті — крапка ру. Чим цей блогоресурс примітний? Там багато молоді і молоді-неформалів: анімешніки, готи і так далі. Плюс — фанатські тусовки. Ми всі одне з одним багато і довго дружимо. І обмін інформацією все одно був. І ще наприкінці 2013 року, у грудні, я помітила, що тон спілкування російських тоді ще друзів, коли йшлося про Майдан, змінився. Це був перший дзвіночок. А потім інші друзі-росіяни, які старші, розумніші, які одразу відсікали пропагандистські настрої, вони сказали: «У нас накручують людей! У нас іде дезінформація. Готуйтеся, бо ні до чого хорошого це не призведе». Також у цій мережі були знайомі з Криму. І вони теж розповідали. Хтось за — «Росія, Росія, прийди!» А хтось — ні. Так, ми дуже швидко зрозуміли, що це частини однієї головоломки», — зазначає вона.
Беату знають і як художницю, і як волонтерку. Хоча, за її словами, волонтер у їхній родині — чоловік. Вона ж свого часу вирішила, що може йому допомагати у логістичних питаннях.
«Той момент, коли він пішов із головою у волонтерство, я успішно пропустила, тому що я була зайнята розбірками з російськими друзями. Ми з’ясовували, хто у нас фашисти, де говорять правду, а де — ні. Якоїсь миті помічаю, що збільшилася кількість вечірніх дзвінків. Чоловік постійно на телефоні, що на нього категорично не схоже — він терпіти не може говорити телефоном. Я чую імена, які до того ніколи не чула. Я його питаю: «А це хто?» А він говорить, що це підполковник із адміністрації Держприкордонслужби. Я круглими очима знову на нього дивлюся: «Якого біса?» А він каже: «Ми працюємо разом». І тут до Беати доходить: «О, вдома завівся маленький волонтер», — згадує вона.
Чоловік розповів, що вони скидувалися грошима аби вивезти із Криму українських військових. Згодом вирішив, що об’єднуватися із кимось не будуть, а допомагатимуть цілеспрямовано якомусь одному підрозділу.
«Останню крапку він поставив, коли у Facebook була дискусія, яка переросла у дуже палку дискусію, з використанням нецензурної лексики, де говорили, що такі сякі прикордонники, кордон здали, КАМАЗи пропускали», — додає вона.
Кажу Беаті, що у нас, у Луганську, навпаки після штурму Луганську прикордонного загону, люди зрозуміли, що прикордонники не якісь беззубі, які не можуть чинити опір. Їх почали поважати. На що Беата говорить, що і вони із чоловіком все це добре розуміли, адже на той момент вони вже надали першу посильну допомогу і були частково у курсі того, що роблять охоронці кордону.
«Він просто говорить: «Так, тепер ми допомагаємо тільки прикордонникам!» На них фокус. Якщо хтось ще звернеться, звісно, ми допоможемо. Але, зараз у нас в фокусі прикордонники», — каже жінка.
Спочатку волонтерив чоловік, Беата трохи допомагала. Але потім вони стали допомагати Донецькому прикордонному загону.
«Тут я вже бачу, що мій дорогоцінний «зашивається». Я кажу: «Давай якось поділимо. У тебе на роботі треш, ти не можеш собі дозволити постійно бути у Facebook. А я — можу. Я можу зібрати інформацію, опрацювати ці заяви. Я можу щось «пробити» по своїй лінії». Якось був запит з Біловодська — медицина. Все, список отримала. Далі я з цим списком працювала. Добігти до пошти, забрати, відправити, переговорити, уточнити, ось це потихеньку тягла на себе я.
Наостанок питаю Беату, чи сильно змінилося її коло спілкування. Адже серед знайомих було багато росіян. Каже, «відпали» майже всі. Це не трагедія, але неприємно, адже з багатьма із них вона була знайома років 10. На всі закиди щодо жахів, які, за словами цих друзів, відбувалися в Україні, Беата пропонувала приїхати в Україну та побачити все на власні очі.
«Одна наша, із тих багатьох, хто не відпав, жінка, кандидат географічних наук, москвичка, проте дуже специфічна, у 2014 році сказала: «Я приїду, я хочу все на власні очі побачити». Приїхала, зупинилась у спільних друзів. Спільні друзі потерли руки і сказали: «Ну, що? Поїхали до Львова?» Вони її привели до Криївки та оголосили: «Чуваки, ми вам справжнього москаля привели!» Москвичка поїхала у дикому захваті. Сподобалось. Ще одна знайома сибірячка, лікарка, теж приїхала у 2014 році. Теж сказала: «Хочу своїми очима все подивитись». Ми працюємо, вона гуляє містом. Увечері питаю її: «Як тобі Київ?» А вона каже: «Я особливо не дивилась. Я пішла на Фролівську до волонтерів і працювала там», — ділиться Беата.
«Відпали» переважно люди зрілого віку, з вищою освітою, аналітичним складом мислення, які побачили світ і добре розуміють, що насправді відбувається.
«У тих росіян, з якими ми спілкувалися, ще з моменту розпаду Радянського Союзу був цей пунктик, ностальгія по сильній державі. Вони ностальгували по часам Радянського Союзу, тобто держави, яку «боялись і поважали». Ось ці два слова «боялись і поважали». І це нікуди не ділось. Тож, коли прийшов Путін, почав показувати «Кузькіну мать», природно, що вони за нього. Це комплекс меншовартості, який з’явився після розпаду СРСР. Це був гачок, на який їх спіймали. Так, вони розуміють, що неправильно все робиться, але, як сказала моя знайома: «Нам дуже вас шкода, але Путін у нас один і він державу відновлює». Тут залишається лише стиснути плечима і сказати: «Хлопці, якщо прийдете до нас зі зброєю, зустріч буде відповідна», — впевнена жінка.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS