Фото Євгена Бражка, «Ветерани будують»
Від Києва до Попасної — 13 годин потягом. Від самої Попасної до першого блокпосту на лінії фронту можна дійти пішки. У 2014 році місто було окуповане проросійськими бойовиками. До початку 2015 року навіть після визволення його обстрілювали з «Градів».
Сьогодні тут на перший погляд може видатися спокійно. Але вечорами і ночами дуже добре чути, як бойовики стріляють у бік українських військових.
У Попасній у таких умовах — вже не під окупацією, але поруч із війною — живуть до 20 тисяч людей. У липні ж сюди, на Схід, повернулася команда ветеранів, яка вирішила допомогти місцевим облаштувати своє місто. За кілька днів на волонтерському таборі «Ветерани будують» у занедбаному парку з’явився скейт-майданчик для молоді.
Ідея належить Михайлові Білянському. Він три з половиною роки воював у батальйоні «Айдар», але після демобілізації зловив себе на тому, що його постійно тягне повернутися на Схід — у місця, де він служив, особливо у містечко Щастя. Так він поїхав на волонтерський табір «Будуємо Україну разом» — у прифронтову Станицю Луганську, що неподалік.
«Приїхавши туди, я побачив, що кожен третій там — ветеран, що багато хто повертається туди щось будувати, щось робити. Тоді в мене виникла ідея — зробити «БУР» для ветеранів. Щоби це був захід, на який могли би зібратися тільки учасники бойових дій у своєму колі, щоби там був психотерапевт, з яким вони могли би поговорити за потреби», — розповідає Михайло.
Він написав про це пост у Facebook і відгукнулося дуже багато людей. Проте організувати такий табір саме в межах руху «Будуємо Україну разом» не вийшло, і чоловік вирішив здійснити свою ініціативу окремо. Зібрав команду, і за півроку вони підготували табір. Активістів підтримав ПРООН, який закупив скейт-обладнання, і посольство Литви, яке профінансувало проведення самого табору. Також команда запустила кампанію на Спільнокошті.
«Я вважаю, що вона дуже успішна, бо за 20 днів ми отримали внески від 50 жертводавців, зібрали всю необхідну суму — і це при тому, що ми на той момент ще навіть нічого не зробили. Грубо кажучи, ми просто написали, що в нас є крута ідея, і ми хочемо її втілити. І люди були готові жертвувати на це гроші», — додає він.
Поки ми розмовляємо, навколо бігають і веселяться діти. Вони з першого дня прийшли допомагати будувати скейт-майданчик, встигли здружитися з учасниками табору і зараз, навіть після закінчення «робочого дня», нікуди не йдуть — катаються поруч на самокатах і скейтах.
«Ми попали в точку з потребою молоді. Скейтинг — це олімпійський вид спорту з 2020 року, дуже сучасний вид спорту, що об’єднує людей. Ми поширили інформацію у місцевих ЗМІ — закликали приходити допомагати будувати скейт-парк. І діти відгукнулися, бо їм це зайшло, це для них близьке. За весь час їх було, певно, більше 30. І вони реально пахали, вичистили тут усе. Наш проєкт — ще й про те, що ми їм показали: можна прибрати сміття у себе під ногами, а під сміттям уже лежить золото. Оцей танцмайданчик, який ми обладнали для скейтів, був неймовірно загиджений, весь у смітті, у листі. Ми зібрали вже третю купу сміття. Більшість місцевих навіть не підозрювали, що тут щось таке є. Тут люди повз нас ходять на пляж, озираються, знімають окуляри і дивуються — вони не знали, що тут колись було щось побудоване. А ми це разом із дітьми розчистили і зробили таку от круту місцину», — каже Михайло.
Один з малих будівничих табору розповідає мені, звідки дізнався про нього і що тут встиг зробити.
«Мене звати Гліб, ми тут будуємо скейтпарк. Зараз ми відпочиваємо, а в інші дні все зачищали, винесли дуже багато сміття. На другий день прийшов господар із собакою, її звати Зірка. Я ще вчуся кататися, але вже так нормально вмію. Ще не падав ані разу. Тут я подружився із Богданом, Давідом, Льохою і Сергієм. І ще Серьогою — бо тут двоє Сергіїв, я з обома подружився. Іще з Дімою і Яріком», — каже Гліб.
Михайло тим часом розповідає, що сам також хотів займатися скейтингом ще з дитинства. Але тоді зробити цього не вийшло.
«Я з дитинства хотів кататися на скейті. Але я виростав у невеликому селищі Луганської області. Пам’ятаю, якось ми з мамою ішли по ринку, бачу — скейтборд продається, прошу маму його купити, страшенно хочу. А вона каже — тобі все одно немає, де на ньому кататися. Дороги погані, асфальт поганий, скейтпарку немає. Це якби ми жили в місті, де все це є, то я би тобі купила. А так — навіщо, тільки лежати буде. Так я 20 років думав про скейтинг — поки не збудував скейтпарк», — згадує чоловік.
Тепер Михайло таки вчиться кататися — жартує, що вже може їздити по прямій. Є в команді і досвідчений лонгбордист — Іван Парамонов, який навчає усіх новачків. Він сам не військовий, і друзі думали, який вигадати йому позивний для табору — зрештою обрали псевдо «Лонгер».
Максим Романюк у команді — фінансовий менеджер, раніше разом з Іваном Парамоновим також працював у «Будуємо Україну разом». З Михайлом Білянським вони познайомилися у Станиці Луганській. Комунікаційний менеджер проєкту — Євген Бражко, активіст із Покровська та очільник громадської організації «Штука». Максим описує, що вже встигли зробити учасники табору:
«Тут між бетонними плитами скрізь поросла трава — ми її вичистили, навколо самого майданчика було багато сміття, яке ми також прибрали. Залатали дірки у бетонних плитах і відремонтували невеличку сцену з дахом, де можна буде сидіти — там ми з палет змайстрували лави», — ділиться Максим Романюк.
За його словами, на те, що проєкт виявився настільки популярним серед місцевих, вплинуло кілька факторів.
«По-перше, у Попасній на диво дуже багато молоді. Я справді був здивований — ще коли ми за тиждень до початку табору приїхали, аби все підготувати, бачили їх скрізь. Очевидно, що у місті, де живе 15 тисяч людей, не дуже є чим себе зайняти, тож наша ідея «зайшла». Також нас підтримало місцеве ЗМІ, а ще зараз канікули, тож у дітей і молоді є час прийти сюди. Окрім цього, ми пообіцяли подарувати скейти усім, хто прийде і активно візьме участь. Так і вийшло — багато молоді, немає школи, немає чим зайнятись, і ще й будуть круті подарунки, які можна буде застосувати одразу після своєї роботи — і це створило такий місцевий інформаційний бум», — зазначає він.
Час від часу разом із дітьми приходять на майданчик їхні батьки. Чи й просто люди, які гуляють парком і помічають, що тут щось відбувається. Усім їм ветерани пояснюють ідею табору і запрошують приходити на його відкриття — за кілька днів, у суботу.
Михайло з приємністю згадує спілкування з дітьми із прифронтових містечок ще з часів своєї служби. Про цих дітлахів у нього є купа різних історій. Назагал вони були більш відкритими. Дорослі навпаки — часто ставилися з обережністю чи навіть недовірою, пояснює він.
«Я би спілкування з місцевими розділив на дорослих і дітей. Такий підхід і до цього проєкту. Діти нас обожнювали, завжди підбігали до нас, ми з ними спілкувалися, давали їй згущонку ящиками, катали їх на бронетехніці. Дорослі навпаки — ставилися з обреженістю, часто боялися, говорили дітям не спілкуватися з нами.
Якось у Щасті бойовики почали крити зі 120-х мінометів госпіталь, що у центрі міста. Посеред білого дня. А це через дві вулиці від мене. Я думаю — снаряд сюди на долетить, але осколком може добить, заходжу в магазин. А там продавчині, видно, налякані, одна питає — » а по ком стреляют?«. Я кажу — ви ж чуєте, по лікарні. Вона — а, да-да. І далі — «а хто стріляє?». Я такий — ну, ви ж чуєте по свисту, звідки прилітає. Вона знову — «ну да, логічно. А це не можуть стрілять зі Щастинської ТЕС?». Мовляв, чи це не можуть наші військові стріляти, які взагалі з іншого боку. Тоді поширювали ці фейки — що ми нібито стріляємо по своїх, по місту. Ця продавчиня дійсно щиро нічого не розуміла. Це не те, що вона була впевнена, ніби це ми самі стріляємо по своїх. Вона радше чула якісь чутки, і довіряла їм більше«, — розповідає Михайло.
Розпитую, чому, на його думку, його та інших ветеранів тягне повернутися на Схід. І загалом — про його воєнний досвід, про який хлопець говорить енергійно і з наснагою.
«Колись іще до війни я дивився документальний фільм про афганців. І от як ви мене питаєте — я думав про це ж. Чому воїни-афганці хочуть повернутися назад до Афганістану? Мене це тоді дуже вразило. Але війна — це не тільки страждання, це і життя. На війні ти зустрічаєш справжніх побратимів. Це — підтримка, спілкування на одній хвилі. Ви підтримуєте одне одного, навіть коли сваритесь. Це почуття — просто неймовірне», — розповідає він.
Про повернення до донбаських міст говорить іще один учасник табору — також айдарівець, побратим Михайла, Стас на позивний «Циган».
«Тут люди пережили дуже важкі часи. Думали, до них прийде «руській мір», а прийшли бандити. Місцеві почали ставитися до нас по-іншому. Приїжджаючи сюди, ти відчуваєш цю енергетику — що люди тобі вдячні, раді. Вони не підійдуть і не скажуть цього прямо, але дивляться на тебе вже інакше. Ми для них хоч і маленькі, але герої.
Тому так, мене сюди тягне. Хочу побувати і в Щасті — там дислокувався наш батальйон. І в Луганську, і в Луганському аеропорту, і в Лутугино, і в Георгіївці, вибить бойовиків до самого кордону, до Новосвітлівки. Від самої Новосвітлівки, правда, вже нічого не залишилося — стерли з лиця землі. Хочу звільнити ті землі, щоб і там люди змогли відчути ці емоції», — впевнений Стас.
Після демобілізації Михайло помітив у себе ознаки посттравматичного стресового розладу. Він наголошує: кожен випадок ПТСР, зокрема і у військових, індивідуальний. Розповідає, як це було у нього:
«Я помітив дві речі, навіть три. Мене засмучувало те, про що люди сперечались і сварились. На кшталт „хтось неправильно порізав буханку хліба“, якісь такі дрібниці. Ще одне сталося абсолютно раптово, ніби от поставили мені штамп у військовому квитку про демобілізацію — і відразу почалися нічні кошмари. Кожної ночі снилися жахіття, я прокидався, не міг заснути, мене кидало в холодний піт. І також з’явився якийсь необґрунтований страх, особливо коли я приїжджав до батьків — мені просто чомусь було страшно там знаходитись», — зазначає Михайло.
Михайлові тоді допомогло навчання у Київській школі економіки. Там якраз відкрилася програма для учасників бойових дій, і він вивчав підприємництво. Тоді ж одразу і припинилися кошмари, з часом минулися й інші симптоми.
На таборі у Попасній є професійний психотерапевт, з яким кожен за потреби може поговорити. Валерій Чоботар, окрім того, що є таким фахівцем для побратимів, бере в таборі участь і як ветеран. Бо саме після того, як сам воював на Донбасі, він пішов вчитися на психотерапевта.
«Коли Донецький аеропорт був уже майже зруйнований, а Піски дуже сильно обстрілювали, я розумів, що в мені відбуваються якісь зміни — від безсилля, коли ти розумієш, що зовсім поруч гинуть люди, чуєш це, усвідомлюєш, але ніяк не можеш на це вплинути. Буквально через кілька тижнів після цього мій добрий знайомий Олег Гуковський — він теж лікар, психотерапевт — запросив мене взяти участь у зустрічі із датськими фахівцями, які працюють із наслідками станів, у яких можуть перебувати учасники бойових дій. Щось мене до цього штовхнуло, і я поїхав. Там були в основному тільки ветерани, і практично всі ми щойно приїхали з передової. Вела заняття Дітте Марчер, засновниця школи тілесно орієнтованої психотерапії. Мені дуже чітко і лаконічно описали, що зі мною буде, які стани я переживатиму, що відбуватиметься у фізіології, у психіці. І через кілька місяців ці процеси почали про себе давати знати. Але я зрозумів, що мені трошечки легше їх переносити завдяки тому, що я був попереджений. Я вирішив продовжити брати участь у навчанні», — каже Валерій.
Коли Валерій зрозумів, що усвідомлення того, що з тобою відбувається, допомагає це пережити, вирішив ділитися своїм досвідом з іншими. Зараз він продовжує вчитися і паралельно працює в проєкті Invictus Games та у громадській організації «Побратими». Саме через неї Валерія запросили взяти участь у таборі.
«Заодно я вирішив відрефлексувати тему, про яку говорила Дітте Марчер ще у 2015 році. Вона казала: «Хлопці, будьте готові до того, що вам доведеться повертатися на ті землі, де була війна, можливо, у зовсім інакшому статусі». Для мене це зараз є таким одкровенням. Я ще рефлексую про те, що тут у нас відбувається, як воно відбувається, це цікаві процеси. Для мене найбільший парадокс — у тому, що приблизно за кілометр звідси знаходиться перший блокпост, за півтора кілометри — взагалі лінія фронту. Буквально за кілька годин, увечері, почнеться стрілянина, тут усе це чудово чути. Тіло реагує миттєво, хоча я вже кілька років у відносно цивільному житті. Воно відносне, бо і резерв, і військові збори — усе це продовжується, війна продовжується.
Парадоксально, але виявилося, що якраз поруч розташовані підрозділи, де служать мої близькі знайомі, з якими я дружив і тусив ще 20 років тому. Одного з них я зустрів учора. Він зараз на позиціях, ми 20 років не бачилися. Це такий своєрідний сюрреалізм: ти приїжджаєш у місце, де поруч стріляють, у той же час бавишся з дітьми, чуєш вибухи, зовсім близько знаходяться твої друзі зі зброєю в руках, які під постійними обстрілами і в постійному ризику, а ти вчишся їздити на скейті у 46 років, щось будуєш, замішуєш бетон», — ділиться Валерій.
Але, звісно, не тільки це. Валерій пояснює, як табір стає для його учасників спільнотою підтримки і як це працює з психологічної точки зору.
«Дуже велика цінність для мене — це те, що однією із цілей проєкту є дати одне одному підтримку. Ми, ветерани, і є такою своєрідною групою підтримки. Ми ділимося своїми рефлексіями, говоримо про те, що відбувалося у нас у житті, як ми виходили із певних станів. Основне, що ми робимо, — це використання відомої у світовій військовій спільноті методики «Рівний рівному», — впевнений Валерій.
Якраз напередодні мого приїзду команда разом подивилася фільм «Людина з табуретом» про Леоніда Кантера та обговорювала його. Сам Валерій колись став головним героєм фільму Кантера про захисників Донецького аеропорту — «Добровольці Божої чоти». Кілька років тому режисер скоїв самогубство. Про це на таборі також говорили після перегляду стрічки — що саме допомагає кожному жити далі, попри все.
Валерій пояснює, що базова річ для спілкування — не лише з людьми, що переживають ПТСР чи мали травматичний досвід, але з ними передусім — це гідність та повага. Він також зауважує, що зараз помітні зміни також у ставленні людей до психотерапії і розумінні, коли і навіщо треба звертатися до фахівців. Раніше, дізнавшись про його фах, люди могли навіть поставитися із недовірою; зараз підходять до нього самі. Люди, які пройшли групи підтримки чи терапію, діляться своїми історіями і роблять тему менш табуйованою.
«Якщо ви мене запитаєте, чи цього достатньо — я відповім, що ні. Але у порівнянні з 2014 роком зміни кардинальні. Це як порівнювати стан нашої армії тоді і зараз — точно так само і вся ця галузь, психологічної адаптації і навіть психологічної підготовки, — каже Валерій.
Про спілкування та атмосферу у таборі розповідає ще один його учасник — Ігор Гемба.
«Допомагає досвід спілкування, розуміння. Це дає відчуття безпеки, легкості. Тобі тут ніхто не скаже „та досить уже про свою війну“. Хоча сьогодні мені цього вже ніхто не говорить, але у кожного з нас були моменти, коли він чув такі фрази від людей навколо», — зазначає Ігор.
Ігор був добровольцем у ДУК «Правий сектор», а зараз працює у Вінниці керівником тамтешньої філії мереж «Veteran Hub», яка допомагає ветеранам шукати роботу після демобілізації, надає послуги юристів та психологів. І паралельно — займається менторством по роботі з молоддю у «Червоному хресті», цей проєкт називається «Молодіжні лідери України».
«Про табір я дізнався із соцмереж і відразу долучився, бо його ідея мені імпонує і дуже перегукується з моїми роздумами ще з часів служби на Сході — про те, що війна це не лише бої і боротьба, це довгий процес. І після всього сюди треба повертатися, допомагати покращувати життя у прифронтових містах. Попри те, що війна ще далеко від завершення, мені дуже імпонує те, що перші кроки у цьому напрямку вже є. Я ніколи раніше не був у Попасній, мій бойовий досвід — це Піски, передмістя Донецька. Скажу відверто — коли я сюди їхав, то не думав, що тут чути, як стріляють і вибухають снаряди. А люди живуть тут у цих умовах постійно. Це було для мене інстайтом», — говорить чоловік.
Із місцевими дітьми ветерани встигли вже не лише попрацювати на скейт-майданчику, а й покататися на сап-борді. Це — надувний човен, на якому треба веслувати стоячи. Організував усе це Ігор.
«Ми вже навіть шпилим спільні сторіс в інстаграмі, підписались одне на одного. У себе у Вінниці я займаюся на сап-дошці. Подзвонив у клуб, вони мені прислали одну таку, і ми вже вчора ходили на воду, ганяли разом, і сьогодні йдемо. Тож я їх вчу ходити по воді на дошці, а вони мене — кататися на скейті. Я двічі впав, долоні болять, планую повертатися», — сміється Ігор.
До того, як піти під вечір на ставок кататися на дошці, хлопці домовляються зі старшими місцевими підлітками зіграти наступного дня ще й у футбол. Роботи вже практично закінчені, учасники табору відпочивають. До офіційного відкриття вони ще розмалюють сцену обабіч майданчика. Місцевий активіст Павло Усков, який приїхав із Соледара, розповідає, що насправді будівництво закінчили на півтора дні раніше, ніж планували.
Павло, дізнавшись про ініціативу «Ветерани будують», приїхав допомогти, тим паче, що має досвід у будівництві. У своєму місті також організовував табір руху «Будуємо Україну разом».
«Я перший раз працюю з ветеранами. Були одні очікування, усе виявилося зовсім по-іншому. Це люди з досвідом, які знають, чого хочуть і які результат прагнуть побачити. Ми на півтора дні раніше закінчили всі будівельні роботи, так що зараз будемо займатися різними активностями», — каже Павло Усков.
Поруч із Павлом відпочиває від уроків їзди на скейті Андрій Полухін. Він, своєю чергою, не мав раніше досвіду будівничих робіт — всього цього його навчили побратими на таборі. Сам же Андрій — військовий капелан. Живе в іншому прифронтовому місті Донеччини — Світлодарську. Зараз, поки діє карантин, він не може виїжджати безпосередньо на позиції.
«Ми і мої друзі-капелани стараємося потрапити не лише у військові частини, а саме на передову. Тому ми отримуємо навички тактичної медицини, щоби бути корисними також у тактичному плані. Мої ротації були в основному в Широкино та околицях, але перша — у Донецькому аеропорту, в новому терміналі у січні 2015 року, у 2018-му був у Пісках. У нас немає офіційної мобілізації чи демобілізації, ми працюємо як волонтери, аби надавати душпастриську підтримку», — каже Андрій.
Андрій сподівається, що цього року Верховна Рада ухвалить Закон про капеланство, і тоді вони зможуть стати офіційною частиною Збройних Сил. Доти ж — їздитимуть як волонтери. Також у Світлодарську він працює з молоддю і керує молодіжним центром.
«Тому мені дуже близька тема розвитку молодіжної інфраструктури, як-от цей скейтпарк. Ні з ким із хлопців я раніше не був знайомий, але тут я побачив людину, яка підтримувала нас артилерійським вогнем у ДАП — ось він, „Гагарін“. А так я знав одного з організаторів, він мене і запросив. Враження у мене дуже хороші, бо, по-перше, це дуже заходить молоді, по-друге, це просто корисна справа, а робити це з побратимами — це дуже круто. Для нас важливо спілкуватися між собою, бо якісь ситуації, що були на війні, ти не можеш обговорити ні з ким, окрім інших військових. А серед своїх — можна поговорити, згадати, наштовхнути одне одного на якісь думки, а тут ще й є практикуючий психотерапевт. Я маю надію, що цей проєкт розвиватиметься і ставатиме масштабнішим, хочеться докласти до цього зусиль», — ділиться Андрій.
На офіційне відкриття скейт-майданчика збираються діти, які допомагали його будувати, і дорослі. Ветерани дарують скейти двадцятьом найактивнішим дітям — аби вони могли одразу користуватися місцем, яке облаштували.
Організатори кажуть — головною метою всієї ініціативи було руйнування стереотипів, передусім — містян про військових, спілкування між ними та обмін досвідом. Цей табір був пілотним, але точно не буде останнім.
Оля Русіна, Попасна, Громадське радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS