До 2014 року у Кримському жило 1215 жителів. У 2017-му залишилось вдвічі менше — лише 624 людини. Влітку людей ставало трохи більше, адже приїздили мешканці окупованих територій — до родичів у Кримське. Саме тоді у селі врешті-решт з’явився представник української влади.
«Мене вдома проводжала дружина до дверей — вона заплакала. Рішення у сім’ї я ухвалюю, як чоловік і голова сім’ї. Дружина підтримала мене — і все», — розповідає Юрій Константінов.
До війни Юрій працював начальником міського відділення юстиції у Люботині, а ще раніше — начальником Красноградського управління Харківської області. У 2014 році, як і більшість громадян, уважно стежив за новинами із зони бойових дій та намагався зрозуміти причину цих подій.
Тісних зв’язків із сусідніми областями у Юрія Константінова не було. До прикладу, на Луганщині він не був жодного разу, хоча його син отримував вищу освіту у Луганську. Він закінчив Луганський богословський університет. В останній день, перед початком війни, їм вручили дипломи. Вже точилися бойові дії, випускники ледве виїхали.
Із Люботина навесні 2015 року Юрій Константінов пішов добровольцем на війну. Був у складі батальйону міліції особливого призначення «Луганськ-1».
Але, перш ніж іти на фронт добровольцем, Юрій поїхав на Луганщину у свою приватну розвідку — поспілкувався з людьми, послухав розмови місцевих у транспорті, на вулицях. І, коли впевнився, що це — не громадянська війна, а війна з Росією, вирішив іти на фронт. Щоби бойові дії не поширилися і на його рідну Харківщину. Хоча і там були люди, які вважали, що на Луганщині та Донеччині — «бандерівці» та громадянська війна.
«І коли я вперше приїхав на Донбас через місяць після звільнення Сєвєродонецька, то я сприйняв Луганську область дуже тяжко морально. Таке враження, що чорне небо опустилося і висить над землею, над головами людей. Але згодом, коли я там вже з’явився, на початку 15-го року спочатку в навчальному підрозділі, а потім — у батальйоні, я потроху почав звикати. І уявний чорний дим у небі розсіювався. Хоча, під пострілами, під вибухами, але воно все одно світлішало, тому що люди єдналися і захищали свою батьківщину», — каже Юрій Константінов.
Бажання піти на фронт підкріпила і зустріч у Харкові з військовими на автовокзалі. Очевидно, ті їхали із війни додому.
«Молоді хлопці. Молодші набагато від мене були. Я заглядав у їхні очі й бачив, що вони бачили смерть. В очах страх, їм тяжко, але вони їдуть туди, тому що треба захищати. Тож я вирішив перевірити себе: мужик я чи козел. Якби я не поїхав на Донбас, я б не вибачив собі цього ніколи», — пригадує Юрій.
Коли Юрій потрапив до батальйону «Луганськ-1», то понад 90% його були мешканці саме Луганської області. Багато з них — з окупованої території. Дехто пережив полон у катівнях бойовиків.
«Мене не здивувало, тому що я був впевнений, що ніяких „бандерівців“ немає. „Бандерівців“ у тому сенсі, що нібито захопили Донбас, воюють проти України. Тож, мене то не здивувало, а навпаки — підтвердило розуміння того, що відбувається», — пояснює чоловік.
Коли Юрій йшов на фронт, начальник обіцяв зберегти за ним робоче місце, але під час реформи ліквідували районні та міські управління юстиції.
«У своєму місті я також не був цікавий місцевій владі, чимало з них на той час були із проросійськими поглядами. Потім вони „перефарбувалися“, одягли вишиванки, стали патріотами України. Тому я до цього часу не одягав вишиванку. У мене на Донбасі було дві вишиванки. Я їх подарував. Я жодного разу ні на яких заходах, коли був керівником ВЦА, не одягав вишиванку, тому що бачив, що вороги України їх одягають і виглядають наче патріоти», — каже Константінов.
Просидівши рік без роботи, Юрій вирішив, що її таки треба знайти. Тоді ж бійці батальйону «Луганськ-1» повідомили, що в області шукають керівників військово-цивільних адміністрацій. І Юрій вирішив спробувати. 27 січня 2017 року його призначили на посаду.
«Я просився до найгарячішої точки. Мені було все одно. Я розумів, що за час служби на Луганщині, я все одно не став своїм. Я хто? Я з Харківської області. Я розумію, що на такі посади краще призначати людей, які свої, краще знають. Я ж не в обласній адміністрації працював. Я попросив найгарячішу точку. Це виявилося Кримське, але я не шкодую», — говорить Юрій Константінов.
Українську владу у селі чекали давно. Звісно, що в усіх шести сотень місцевих, — різні політичні погляди й уподобання. Утім, стверджувати, що всі вони підтримували окупантів — не правильно. Про те, як звільняли село українські бійці та як поводилися так звані «козачки», згадує вчителька початкових класів місцевої школи Олена Лаптєва.
«У 2014 році, коли у селі змінювалася влада весь час, були то одні, то — інші. Було не зрозуміло, хто сьогодні буде. Одні приїздять ті козаки, козачата, потім діваються кудись. Нема нікого у селі. Просто нема нікого. І ось у серпні, у 20-х числах, до села заїхали українці. Ми давно — із травня або з квітня — ми не бачили взагалі української символіки у селі. І я пам’ятаю, як ми передзвонювали одне одному зі шкільними вчителями й говорили: „Україна заходить! Україна заходить!“ Ми були настільки раді. І я дивлюся у вікно, а вулицею їде машина і на ній український прапор. Ви не повірите — сльози на очах, шторки відсовували, махали руками, хоча нам казали, що не можна, бо треба сидіти тихенько, щоб нікому не заважати, але стриматися було дуже важко», — розповідає жінка.
Коли люди зрозуміли, що українська армія не збирається йти із села, почали запрошувати військових до себе додому. Було шкода їх, адже бійці ночували на кариматах просто неба.
Ще до того як потрапити до села, Юрій Константінов зв’язався із тимчасовою виконувачкою обов’язків голови, щоб та пояснила, що із документами. Через те, що село було підпорядковане окупованому Слов’яносербську, виникало багато бюрократичних колізій — зі встановленням права власності на майно, пенсіями. І ця ситуація не унікальна. Таке саме було і в інших селах на лінії фронту.
«Тяжко було. Люди там особливі, адже вони пережили страхіття війни. У 2017-му там дуже стріляли, але у 2015-му там ще страшніше було. Там російськими „Градами“ знищили або пошкодили близько 70% будинків», — розповідає Юрій.
Голова військово-цивільної адміністрації збирав інформацію про програми та фонди, які б допомогли відновити житло. І вони справді запрацювали у селі, розповідає Олена Лаптєва. Наприклад, так вдалося відремонтувати обстріляний будинок її матері. Зараз вона також живе у ньому, бо після того, як у її власному помешканні зупинялися військові, відновити його не змогла. Ледве погасила борги за комунальні послуги: військові не економили на світлі та газі.
«Але, знаєте, черга велика, людей багато, а нас у будинку живе четверо, хатка маленька. І мама ж не вічна, розумієте. Хлопці мої без роботи залишилися. Одна я мала зарплату і то — навантаження невелике. Ну, коротше… В один прекрасний день я пішла до Юрія Леонідовича з проханням, щоб допомогли нам з цим дахом. Вислухав. Все зрозумів і сказав: „Не хвилюйся, йди, все буде добре“. Так воно і сталося. Нам зробили дах. Мамі все відновили. Все добре», — каже Олена.
Втім про «хатні» негаразди Олена говорить із розумінням і цьому є пояснення — її чоловік теж воював, а брат — зник безвісти після боїв під Щастям.
Перші два тижні Юрій прожив у приміщенні школи. Каже, фактично переходив туди ночувати. Потім по школі почали стріляти й він переїхав на роботу — там у колишньому приміщення пошти облаштував собі кімнату, поставив ліжко. У цих апартаментах і прожив чотири роки.
Хтось сприймав Юрія з осторогою лише тому, що він немісцевий, а хтось відверто боявся. До речі, не дарма. Військово-цивільна адміністрація була на постійному зв’язку і з СБУ, і з розвідкою. Юрій згадує, що якось до села заходила диверсійно-розвідувальна група бойовиків. Тож, питання безпеки — найголовніше.
«Я служив в АТО, я — доброволець, а у них у багатьох дуже тісні зв’язки з окупованою територією, родичі живуть. Я декого родичі воювали проти України. Люди були задурені російською пропагандою. Ось, невеликий приклад. 2017-й рік, зима, обстріли. Я йду селом. Ось раз — пенсіонери деякі говорять: „Ми хочемо, щоб не стріляли“. Я кажу, що ми не можемо зробити так, щоб не стріляли, бо це — війна. Питаю, хто стріляє по Кримському. А мені говорять — ЗСУ. А я кажу: як ЗСУ можуть стріляти, якщо вони тут, у Кримському. Самі по собі стріляють? Кажу, звідки стріляли? (на той день — ред.). Фрунзе. А Фрунзе — це окупована територія. Кажу, що там бойовики. А мені говорять, що не знають, бо ті приїхали, постріляли й повернулися», — пригадує Юрій.
Втім, стати своїм у Кримському Юрію Константінову вдалося, говорить вчителька початкових класів місцевої школи Олена Лаптєва. Пригадує, що познайомилася з ним у школі, куди Юрій завітав після призначення на посаду.
«Найперше — у нас з’явився дитячий майданчик. При чому, на такому закинутому місці, де ніколи не було. Були тільки бур’яни. Майданчик досі є. Діти із задоволенням граються на ньому. Там є різні гойдалки. Дуже дякуємо, от правда. На майданчик дивляться і пригадують Юрія Леонідовича», — каже Олена Лаптєва.
Але не всі були аж такі раді тому дитячому майданчикові. Деякі мешканці мали до Юрія претензії.
«Ми там коров пасли! А вы там это самое», — обурювалися місцеві.
Юрій Константінов намагався їм пояснити переваги.
«А скільки у вас корів? — 30. — А скільки дітей? — Теж 30. — То що вам діти гірше за корів?», — казав чоловік.
При цьому бюджетних грошей на облаштування місць відпочинку не витрачали. За словами Юрія, шукали спонсорів, небайдужих людей, які давали матеріали.
«З’явилися лавочки, ми посадили парк з туями біля адміністрації, біля братських могил. Але ж я не купував лавочки, як у великих містах, коли їх купують по завищених цінах. Ми не платили жодної копійки з бюджету. Я шукав кошти. Отримували волонтерську допомогу. Нам надіслали матеріали із Західної України. Ми ходили селом, просили непотрібні газові балони та робили із них урни й вони досі стоять», — говорить Константінов.
Ще одна проблема, з якою Юрій Константінов зіткнувся у Кримському — погана дорога. Це, звісно, не тільки проблема цього села, але у прифронті сильно не пооб’їжджаєш — можна потрапити до сепаратистів або на заміновану ділянку. Це до війни до Кримського можна було доїхати трьома асфальтованими дорогими. А після війни залишилася лише ґрунтова. Місцеві називали її «Кримські гірки».
«Ми засипали дорогу, яка на балансі обласної державної адміністрації. Центральні вулиці — Мира і Центральна. ОДА не робила, тому що там не можна — техніка важка, по коліно ями й там далі. Я домовлявся із фермерами, вони давали техніку. Давали техніку військові. Привозили бите каміння, шлак, породу — будь-що. Два роки возили. І люди, 60 людей місцевих жителів, безоплатно допомагали. Ми робили все це, не витрачаючи сільський бюджет. Та ми й не могли витрачати гроші таким чином. Та й у нас їх і не було», — каже Юрій.
Серед тих, хто допомагали, — чоловік та син Олени Лаптєвої.
«Взимку ми взагалі відрізані від міста. Просто багнюка. Найгірша, яка тільки може бути у світі. Там трактор не може проїхати. Ми не можемо виїхати. Там то підсипали. І місцеві, і мій чоловік, і син і ми самі ходили. Закидали чимось ці ями, якимись камінчиками», — розповідає Олена.
Через те, що нема нормальної дороги, виникають інші проблеми. До прикладу, тривалий час у прифронтовому селі не було аптеки, був лише один лікар. Юрій потурбувався про те, щоб в амбулаторії відкрили аптечний пункт. Крім того, безоплатні ліки для людей привозили представники гуманітарної місії «Проліска». А сільському лікарю на підмогу прийшли медики із бригади, які заходили у село на ротацію. Вони теж приймали та обстежували місцевих жителів. Свій внесок зробив і Міжнародний комітет Червоного Хреста.
«Двічі на тиждень приїздила мобільна група психологів, які їздили по будинках місцевих жителів, проводили сеанси, розмовляли. Я дружив із усіма, хто допомагав Кримському. Серед них були представники Християнської та Євангельської місій «Світло на Сході». Вони своїх братів по вірі, київських лікарів запрошували. Приїздили профільні лікарі, привозили обладнання», — каже Юрій Константінов.
Цього року військово-цивільну адміністрацію Кримського ліквідували. Тепер село входить до складу Гірської територіальної громади. Юрій каже, що його попросили не звільнятися завчасно, обіцяли іншу посаду. А питав він про звільнення, бо саме тоді йому пропонували роботу в іншому місці. Натомість після ліквідації ВЦА, іншої посади для нього не знайшлося, а на тій роботі вакансію закрили.
«У законі також красиво було написано „реорганізувати шляхом приєднання“. Але, у підсумку, це була ліквідація. Навіть не спромоглися написати, як є насправді. Це ліквідація. Я був готовий до цього. Я вже хотів додому», — пояснює чоловік.
На Харківщину Юрій Константінов повернувся не сам. За роки у Кримському він влаштував у себе маленький притулок для кішок і собак. Покинутих тварин виявилося багато. Це неабияка проблема для деяких мирних міст України, а на фронті вона катастрофічних масштабів. Тікаючи від війни, люди покинули не тільки свої будинки, а й тих, хто їх охороняв. Коли із бюджету Кримського виділили 5 тисяч гривень для стерилізації тварин, на одному зібранні села люди обурились, що їхні гроші використовують так безглуздо.
«Часто проводив загальні зібрання і говорив їм про собак. На той час, це 2017 рік, невелика була проблема. У селі бігало близько 12 собак. На позиціях не знаю, скільки було — нас туди не пускали. Може, теж приблизно так. Я казав: „Візьмімо кожен по собачці“. 600 мешканців у Кримському, але ж серед них є десяток, хто візьме пса. Кажу, що проблем не буде і надалі будемо стежити». Ніхто не взяв. Собака прийшов якось до мене, до адміністрації, і дивиться в очі. Величезний такий. Мені стало шкода. Я залишив. Потім — ще одного. І так я трьох собак перевіз до Кримського, до дому. Вони й зараз є, а також дві кішечки», — каже Юрій.
Майже два десятки цуценят роздавав по всій Луганській області. Ще допомагали волонтери.
За роки, прожиті на Луганщині, Юрій Константінов побував у різних населених пунктах, але рідним став тимчасовий обласний центр — Сєвєродонецьк. Тут є улюблені його місця.
«Це — колишній проспект Леніна (зараз — Дружби Народів). І ще деякі пам’ятні, духовні у моєму розумінні, місця. Якщо людина пройде тим сквером, вона заряджається енергією, бажанням творити, жити, творити, рухатися уперед», — переконаний Юрій Константінов.
Повністю програму слухайте в аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS