«Дива не буде, над змінами треба працювати»: як фонд «Голоси дітей» допомагає дітям з прифронту

Усі учасники організації не з Донбасу, проте кожен та кожна мають свою особисту історію, пов’язану із регіоном.

Ведучі

Настя Горпінченко

«Дива не буде, над змінами треба працювати»: як фонд «Голоси дітей» допомагає дітям з прифронту
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/01/hr-dalibude-2022-01-10_golos_ditey.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/01/hr-dalibude-2022-01-10_golos_ditey.mp3
«Дива не буде, над змінами треба працювати»: як фонд «Голоси дітей» допомагає дітям з прифронту
0:00
/
0:00

Олена Розвадовська — голова фонду «Голоси дітей». Вони допомагають дітям з прифронту пережити психологічні наслідки війни. Формально фонд запрацював з 2019. Проте і для самої Олени, і для більшості команди все почалося разом із першими обстрілами.

Усі вони не з Донбасу, проте кожен та кожна мають свою особисту історію, пов’язану із регіоном. Саме вона не дає від початку й до нині залишатися осторонь, пояснює Оля Вовк:

«Я сама зі Львова, у мене батьки військовослужбовці. Коли почалася війна, то це була гаряча тема для обговорень у моїй сім’ї. У нас на кухні висіла карта України. Тато домальовував там щось постійно, наростало хвилювання. Я спілкувалася зі студентами-переселенцями, дуже любила запрошувати когось у гості, щоб люди мали відчуття „прийнятості“.

Потім влітку на фестивалі я познайомилася з дівчиною, яка працювала в рамках Християнської місії з дітьми у Світлодарську. Вона розповіла більше про їхню роботу, ми зафрендилися на Facebook. Далі я стежила за тим, що вона пише, що у них відбувається. Я реально дуже запалилася тим, щоб їх підтримати.

Її чоловік тоді займався боксом з дітьми, вона просто їх доглядала. Я тоді тільки закінчила своє навчання (я — художниця за освітою). Тоді подумала: „А що мені заважає їхати до дітей туди і малювати там з ними?“. І я так вирішила, так і переїхала», — розповідає Ольга Вовк.

«Відкрий онлайн учню»

Так вже 4 роки Ольга живе у Світлодарську за 15 кілометрів від лінії фронту. Там вони разом із чоловіком Андрієм Полухіним опікуються місцевими дітлахами.

Андрій — киянин. Каже, його до роботи на Донбасі привела Революція Гідності.

«Я брав активну участь у Революції Гідності. Це подія, яка змушує думати не тільки про країну, як територію в своїх кордонах, а і про процеси, які у ній відбуваються. Коли почалася війна, це теж мало на мене вплив. Я — учасник війни. Я поїхав на схід як капелан, моя перша ротація була у січні в Донецькому аеропорту. Потім я їздив на ротації у Широкине, бував у Пісках.

Загалом з хлопцями працював до 2019 року. Деякі події з мого життя були висвітлені у соцмережах. Так ми познайомилися з Олею. Вона — моя дружина. Ми почали спілкуватися після того, як вона побачила матеріал про мене. Спочатку по діяльності розпитувала, а потім ми почали просто спілкуватися (через роки три). І коли ми одружилися, вирішили таки їхати у Світлодарськ, продовжувати там нашу діяльність.

Коли минулого року стукнув локдаун по країні, ми з Олею домовилися, що займаємося саморозвитком, а не втикаємо. Але паралельно трапилася неприємна річ — Олін ноутбук зламався. А в Світлодарську, доволі ізольованому місті, тупиковому, як-то кажуть, без комп’ютера складно. Я почав якось його лагодити, дивився, що там можна зробити. Це все було через YouTube.

Таким YouTube почав мені підтягувати інші відео по темі ремонту. Мені сподобалося. Я переробив, перебрав всі ноутбуки, що були мені доступн. Тоді Оля почала тісніше працювати з Лєною, а я подумав, що мої знання, як зробити-зібрати щось були б корисні», — згадує Андрій Полухін.

Так і народився проєкт ВОУ — «Відкрий онлайн учню». У фонді шукають людей, котрі готові дати своїм старим ноутбукам нове життя. Андрій перевіряє та лагодить їх, потім віддає школярам та школяркам, які на час пандемії та дистанційки опинилися без гаджетів.

«Я ухвалив рішення, що ми не будемо працювати у гуманітарному плані у Світлодарську, крім якихось крайніх ситуацій. Проєкт «Відкрий онлайн учню» виглядає як гуманітарний (бо ми видаємо комп’ютери або ноутбуки). Але це все зроблено тому, що ковід і локдаун позбавили дітей можливостей.

Деякі з них забирали телефони у батьків, щоб послухати уроки. А один хлопчик зі Світлодарська взагалі не слухав ці уроки, бо в нього батьки зловживають алкоголем. Тому у них просто не водиться грошей на потрібні речі. Тобто, завдяки цьому проєкту люди на майбутнє, на перспективу, отримують освіту. Для мене цей проєкт теж почався із саморозвитку. І для дітей це перспектива, отримуючи комп’ютери, саморозвиватися», — впевнений капелан.

Кіно поблизу лінії фронту

Саморозвиток, психологічна підтримка та залучення до ком’юніті — зараз основні цілі команди. Вони викристалізовувалися рік за роком, бо кожен поза фондом має іншу професію чи хобі. Так, пригадує Азад Сафаров, їх з Оленою звела робота над документальним фільмом на Донбасі. Жартує, що їхнє знайомство було не таким теплим, як в Олі та Андрія.

«У перший день зустрічі з Оленою нас обстріляли, але про це потім. Я прожив у Донецьку 14 років. Сам я з Азербайджану. Моя родина переїхала в Донецьк в 1993 чи 1994 році, тікаючи після війни в Карабаху. Тоді не було де працювати, тож вони вирішили переїхати. Така іронія, що війна почалася і тут на сході.

Я раніше не дуже любив Донецьк. Постійно жив тільки у цьому місті та, по суті, більше нічого не бачив. Зараз, коли я вже переїхав у Київ і почав їздити туди (у регіон), там працювати, я розумію, що це дуже яскравий регіон. Там дуже багато цікавих людей — проукраїнських, свідомих.

Я почав працювати на сході, коли почалася війна. Я одним із перших від нашого телеканалу поїхав на схід. Я був серед тих, хто заходив у Слов’янськ, коли його тільки звільняли. Пізніше я перейшов працювати у документалістику. Ми знімали фільм про дитину (можливо ви чули — «Віддалений гавкіт собак»). Цей фільм — історія бабусі та онука, які живуть поблизу лініії фронту», — розповідає Азад Сафаров.

Режисеру стрічки Сімону Леренґ Вільмонту настільки сподобався цей регіон і люди, що він захотів знімати тут другий фільм, каже Сафаров.

«Ніколи такого не було, щоб він знімав з однієї країни/регіону два фільми. Тож ми почали шукати ідеї, що знімати. Вирішили знімати історії дітей зі складних родин, які потрапляють до притулку поблизу лінії фронту. Тоді ми шукали, на кого вийти і з ким порадитися. Так знайшли Олену.

Перша наша поїздка була в Золоте-4. Це „сіра зона“, Олена каже: „Та тут безпечно, не хвилюйтеся, тут діти ходять в школу, все окей“.

І нас обстріляли. Ми так розуміємо, що це була протитанкова граната. Швидше за все, вона потрапила у дерево. Всі осколки полетіли на машину, скло побилося, у кількох місцях в машині були дірки. Але, на щастя, з нами нічого не сталося. Ми приїхали і відсвяткували тоді свій умовний День народження— один торт і одна свічка на всіх», — ділиться чоловік.

Арттерапія та психологія

Тож усі вони, каже Олена Розвадовська, просто не могла не зустрітися тут, на Донбасі.

«Кожен та кожна з нас, хто зараз працюють у фонді, — це люди, котрі із самого початку війни зрозуміли, що хочуть допомагати людям, які постраждали від бойових дій. Я, як волонтерка, з кінця 2014 — початку 2015 року займалася вивезенням сімей, евакуацією, збором допомоги.

Я працювала в сфері захисту прав дітей до війни — з 2011 року. Очевидно, що я почала допомагати дітям. Паралельно вивчаючи, що відбувається з дітьми, які постраждали внаслідок бойових дій. Основний фокус — це нематеріальна, а психологічна та психосоціальна підтримка дітей з травмою війни.

Ми маємо розуміння того, що на будь-яку психіку війна має руйнівний вплив. Це „ненормальна норма“. Ми розуміємо, що, на жаль, на державному рівні у школах діти не отримують того рівня підтримки, який міг би бути. За ці роки більшість гуманітарних міжнародних фондів облаштували різноманітні сенсорні кімнати, навчальні програми. Проте сама допомога не всюди якісно впроваджується», — впевнена волонтерка.

Для себе вони обрали два інструменти: арттерапію — вона допомагає охопити більше дітей — та індивідуальну роботу з психологами та психологинями, пояснює Олена.

«Спочатку ти реагуєш на найпершу потребу — шок від того, що війна почалася, куди подітися дітям (евакуація/не евакуація), розлучення з батьками/не розлучення з батьками. А що з дітьми на окупованих територіях? Довгий час лінія фронту не була усталеною, перший рік люди мігрували Донецьк-Київ…

Ясно, що ти спочатку проходиш ці всі етапи задоволення базових потреб: розміщення, розселення, гігієна, вода. А потім, у 2016-2018 роках, коли ми зрозуміли, що школи відкриваються, з’явилося розуміння, що ти мусиш дати дітям підтримку в цих ненормальних умовах, в яких вони вимушені жити», — зазначає вона.

За словами волонтерки, арттерапія може включати як пісок, так і глину, фарби.

«Це заняття з дітьми, яке дозволяє їм розвинути свою творчу, креативну жилку. Це не навчання, а можливість через будь-які засоби творчості висловлювати свої емоції на стінах, на папері, на долонях.

Ми використовуємо в рамках арттерапії серійне малювання. Цьому нас навчила Оксана Залеська, яка адаптувала цю техніку для України. Ми проводимо із дітьми щонайменше 10 занять. В основному, використовуючи папір і фарби. Чому серійне? Тому що це ніби серія малюнків з першого по останнє заняття, яка має на меті розвиток дитини. 

Упродовж цього часу дитина змінюється, виливаючи свої емоції на папір», — додає Олена Розвадовська.

У процесі психологи та психологині нічого не коментують і не оцінюють, аби дитина не закрилася. Головна ціль — не повернутися до страхів, не прожити травми знов, а просто виплеснути їх на папір.

«Ми цей інструмент дуже любимо, бо він дуже економний, ефективний. Ним не можна нашкодити дитині, бо ми не виводимо дитину на розмову про її страхи. Якшо дитина намалювала танк, ми її не будемо розпитувати, чому вона це зробила, чому вона його злякалася. Вона його намалювала — молодець, далі — наступне заняття.

Арттерапія — це зняття гострих станів. На перших заняттях дитина яскраво вимальовувала військову техніку чи дискомфорті ситуації червоним чи чорним кольором (що, в принципі, інтуїтивно прослідковувалася), а під кінець занять були вже якісь приємніші і зрозуміліші моменти. До прикладу, дитина, яка себе на першому занятті могла малювати великою чорною плямою, до останнього заняття вже зображувала себе з більш чіткими обрисами. Так ти розумієш, що щось змінилося», — говорить вона.

«Не магічна пігулка»

Та варто бути певним, що арттерапія — не магічна пігулка, каже Олена.

«Після 7 років життя у хронічному стресі дуже сентиментально думати, що ми можемо якісно і на все життя цій дитині допомогти прожити усе це за 10 занять. Ми говоримо про те, що це та підтримка, яка має бути постійно. Але разом з тим, ми даємо їй цю милицю, принаймні на деякий час. Аби далі психіка, можливо, пройшла поворотний момент. Аби ситуація не деградувала, не погіршувалася», — підсумовує жінка.

Після на спільних супервізіях психологи пояснюють, що побачили на малюнках, та можуть запропонувати дітям поспілкуватися вже сам на сам.

«Зараз ми виходимо до того, що у нас на локаціях є свої знайомі, свої люди. Є група дітей, з якими ми вже давно перетинаємося і працюємо. Для проведення ось такої індивідуальної психотерапії ми знайомилися з дітьми ще раніше. Проводили з ними документальні зйомки, бачили їхні історії, бачили там запит на ось цю індивідуальну підтримку», — ділиться досвідом Азад Сафаров.

Індивідуально психологи фонду зараз працюють із 12-13 дітьми. Та це тільки на перший погляд мало, каже Азад.

«Ви уявіть собі дитину, яка 12-13 років жила у складній родині — там, де батько, мама або і обоє п’ють. Дитина увесь час бачить психологічне чи фізичне насилля. Аби довіритися психологу, потрібно щонайменше 10 занять — це 2-3 місяці. Далі починається основна частина роботи: ми працюємо над тим, щоб дати впевненість дитині, повернути спокій, зробити стресостійкою.

Наприклад, один із нещодавніх прикладів. 12-річна дівчинка довгий час жила у притулку, переживала булінг щодо неї з боку дорослих дівчат. Тож вона з усім погоджувалася, боялася висловити свою думку. Після того, як вона пів року позаймалася з нашим психологом, вона змінилася. Я не можу сказати, що все відразу стало добре. Але, принаймні, вона стала впевненою у собі, почала говорити, що їй подобається, не злякалась казати дорослим, чим би вона хотіла займатися.

На жаль, як правильно Олена сказала, держава цим не займається. Ми би дуже хотіли, щоб це перейшло в державну програму, щоб ми повісили замок на фонд і пішли кожен займатися кіно, журналістикою — своїм. Але, на жаль, поки держава цим не займається, ми це робимо своїми ресурсами», — зазначає Сафаров.

Стигматизація психологічної підтримки

Та найбільший виклик — це навіть не відсутність підтримки з боку держави, а стигматизація психологічної підтримки серед людей, каже Олена Розвадовська.

«Особливо у менших громадах, там, де є ризик наштовхнутися на осуд: „От у всіх на виду повела дитину до психолога, значить, він шо там, у неї пісяється ночами?“.

Хоча вже краще. У 2015-2016 було ще гірше, ніхто нікому не вірив. Зараз вже знімається ця стигма. Ми наголошуємо, що ми не ставимо дітям діагнозів, ми не називаємо їх всіх психічно хворими. Це підтримка, яка потрібна кожній психіці, бо кожна нормальна психіка в ненормальних умовах (війни) страждає», — впевнена Олена.

За таких умов важко показати стрімкі результати. Та і будь-які зміни не такі наочні, як гуманітарні набори, кажуть у фонді.

Важливо також, що діти мають особисті номери психологів, можуть подзвонити їм та поговорити у будь-який момент. Чи то ще під час перебування в інтернаті, чи вже у процесі адаптації у прийомній родині. Сеанси можуть тривати від місяця до року, доки психологи не відчують, що дитина готова рухатися далі.

«Допоможеш зараз — вирішиш зараз питання, які інакше б і за 10 років нікуди не зникають, а просто накопичуються. Є різні світові дослідження — війна в Сирії, війна на Балканах. Після пережитого стресу багато підлітків, згідно з опитуваннями, почали зловживати алкоголем і наркотиками. Просто тому, що вони не могли справитися.

І далі це все буде знову обтяжувати бюджет нашої країни. Це соцвиплати, це люди, які не реалізували себе, і тому не працюють. Для кожної людини має бути розуміння, що немає власного майбутнього в країні, бо країна — це сукупність людей. І ми всі в цьому котлі варимося. Можна думати про навчання для своєї дитини, але не думати про інших. Але через 10 років ці діти зустрінуться. Тому така допомога — виключно про дорослу позицію, про те, що особистого „Я“ в країні бути не може… І, якщо ти сьогодні маєш більше, то поділись з тим, хто, можливо, не має», — говорить волонтерка.

Та і на цьому, каже Олена, вони не хочуть переривати з дітьми зв’язок. Амбітна мета — створити ком’юніті з цих дітей — організовувати для них табори та залучати до діяльності фонду. Це важливо, бо ніколи не знаєш, яка подія, слово чи вчинок, вплине на дитину та дасть їй шанс вийти із ненормальної реальності, в якій вона опинилася.

Повністю програму слухайте в аудіофайлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису