Капелан, бджоляр, волонтерка і гончарка — люди, які знайшли себе на прифронтовій Луганщині

Чотири історії людей із Луганщини, які не сидять без діла, роблять те, що їм цікаво, і допомагають іншим.

Ведучі

Валентина Троян

Капелан, бджоляр, волонтерка і гончарка — люди, які знайшли себе на прифронтовій Луганщині
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/09/hr-dalibude-2021-09-27_luganschyna.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/09/hr-dalibude-2021-09-27_luganschyna.mp3
Капелан, бджоляр, волонтерка і гончарка — люди, які знайшли себе на прифронтовій Луганщині
0:00
/
0:00

Те, що на звільненій території Луганської області і досі є люди, які чекають повернення бойовиків, не секрет. Але мої співрозмовники попри всі негаразди обпаленого війною регіону, не залишають Донбас, а докладають зусиль задля того, щоби їхні міста та села якомога менше асоціювалися із боями, занепадом та сепаратизмом.

Капелан Володимир Беспалий

У Лисичанську в Луганському прикордонному загоні нас зустрічає капелан Володимир Безпалий і веде до каплиці, яку привезли аж зі Старобільська. Там вона стояла на території Луганського прикордонного загону. Якщо коротко, то після штурму Луганського прикордонного загону 2 червня 2014 року він передислокувався до Старобільська. У 2017 році Держприкордонслужба створила Лисичанський прикордонний загін, а у 2021-му вони об’єдналися, і тепер Луганський прикордонний загін базується у Лисичанську.

Питаю, чому вирішили перевозити каплицю.

«Наказ командира. Я керував перевезенням, але ініціатива була командира. Він сказав перевезти каплицю — все. Дуже хвилювався, що вона розсиплеться. Якщо її повністю розібрати, то її зібрати неможливо. Ми перевозили її двома частинами. Зняли луковицю купола і оце повністю, трапеція даху їхала окремо і восьмигранник так само їхав окремо. Двома машинами, на низькій платформі, щоб не чіпляти дроти. А тут уже встановлювали краном прикордонного загону саме на цей п’ятачок», — розповідає чоловік.

Володимир Беспалий

Сам Володимир зі Старобільська, але, коли почалася війна, жив та служив у Луганську. Освіту Володимир Беспалий здобув у Київській православній богословській академії. Вчився там 10 років — до 2017-го. Каже, капеланську кар’єру, як і всі, розпочав у 2014 році. 20 червня того року Володимир був вимушений виїхати з Луганська, а 1 липня долучився до батальйону «Айдар».

«Дуже потрібна підтримка військовослужбовцям на передовій. Чому? Тому що військові на передовій постійно піддають ризику життя. У них присутній страх. Хлопці гинуть, дістають поранень, трапляються суїциди. Людина втрачає цінності, за які вона тут ризикує життям і гинуть її товариші. Переважно це розлучення із дружинами, розпад сім’ї, які, на жаль, дуже часто виникають у військовослужбовців, поки вони тут служать. Жінки, не отримуючи підтримки, приймають рішення розлучитися. Саме тому у військових частинах під час несення служби не можна мати з собою телефон, щоб ніхто з сім’ї не міг подзвонити та сказати якусь печальну новину», — розповідає Володимир Беспалий.

Він працює у штаті Луганського прикордонного загону, але сам не військовий. Розповідає, що закон «Про Службу військового капеланства», за який проголосували у першому читанні, передбачає отримання звання, але поки що добровільно. І це позитивний момент, зауважує Володимир.

«Я не хотів би ставати військовим офіцером, тому що тоді ми перестанемо бути священиками. Для військової частини ми будемо офіцерами, першою чергою, військовими. Якщо ти офіцер і ти військовий, то це все. Не вистачає замполіта на якомусь маленькому відділі. Ким замінить? Капелане, до бою! І ти не можеш не виконати наказу, бо ти вже офіцер. Ще у 2015 році, коли починався рух капеланства, а у 2017 році намагалися його узаконити, то всі капелани світу нам кричали в один голос: Тільки не ставайте військовими!», — зазначає він.

Ставши офіцером, на людину навалюється багато паперової роботи та звітності — з ким і де працював. Володимир Беспалий вважає, що це відштовхуватиме військових від капелана. Втім, наголошує: навіть, якщо капелан стає офіцером, він має дотримуватися таємниці сповіді. Капелани — ні цивільні, ні офіцери — не мають носити зброї. Це так за законопроєктом. Але на практиці бути може будь-що.

«За законодавством не можна давати зброю, а тут спонукатимуть, що «Ти ж — офіцер!». І мов би маєте. Буде конфлікт інтересів і конфлікт цінностей. Не можна ходити на чергування, а тебе ставитимуть, бо треба — нестача людей. Розумієте?», — каже капелан.

Нині ж, коли на передовій загострення, капеланів не поспішають туди відряджати. Втім, раз на тиждень Володимир провідує бійців у різних відділах прикордонної служби, а інколи і кілька разів на тиждень.

«Якщо приходить розпорядження з Києва об’їхати весь кордон, тоді вже максимально на кілька тижнів розписується завдання і тоді проїжджаю повністю весь кордон», — додає чоловік.

А ще, пояснює Володимир, капелан за потреби виконує обов’язки парамедика. Він входить до складу комісії, яка під час бойових аналізує морально-психологічний стан військових. У прикордонному загоні, можна сказати, на щастя, Володимир ще не працював у такому режимі. А от із батальоном «Айдар» у 2014-му — довелося.

«Коли активні бойові дії, у людей присутній страх. Він багато що у нас активізує. У більшості людей — віру і потребу у богові. Людина може завтра померти, вона боїться і вона потребує цього. В «Айдарі» у мене і язичники молилися, і атеїсти молилися, іконки, хрестики просили, казали: «Отче, давайте, бо вже вірю!» Виникали моменти, коли люди розчарувалися. У чому? Вони звинувачували, що господь дозволяє гинути друзям. Не розуміючи, що не господь винен у цій війні, а винні люди. А те, що господь не попускає, так це для того, що писав Іоан Богослов в откровенні, що наступають такі часи перед пришестям Ісуса Христа. Брат на брата підніметься, будуть міжусобиці, будуть великі війни, багато людей загине. Господь не може протирічити нашій волі», — каже Володимир.

Волонтерка Юлія Носарєва

У сусідньому Рубіжному в одноповерховому непримітному приміщенні майже кожного вечора шість років поспіль збираються «Рубіжанські павучки» — 12 волонтерів плетуть сітку для військових на фронті. Місцева жителька Юлія Носарєва працює у приватній компанії менеджеркою з логістики. Вона розповідає — за весь час «павучки» виплели близько 17 тисяч квадратних метрів сітки — переважно різних відтінків зеленого кольору. Білих за весь час сплели кілька штук, адже тамтешні зими малосніжні.

«Ми з 2014 року волонтери. Всі ми знаємо, що у 2014-му воювали дуже важкенько — у шльопанцях і шортах. До 2016-го ми регулярно їздили на фронт, але вийшло так, що бригади вийшли (у нас була 30 омбр та 31). Брати ще якусь бригаду ми вже фізично не могли, а, знаючи, що маскування у нас — це постійна проблема, подумали сплести хоча б одну. Сплели, хлопцям сподобалося, і так пішло», — згадує жінка.

Юлія Носарєва

Сітки в останній рік військовим відправляють «Новою поштою». А до того — їздили самі. Сировину, тобто, камуфляжну тканину, збирають по всій Україні, або ж купують власним коштом. Так само, як і основу, на якій потім плетуть сітку. Зазвичай, це обрізки тканини у маленьких фірмах, які шиють військовий одяг. Але зараз, за словами Юлії, вони закриваються. Тож волонтери втрачають одне з суттєвих джерел сировини.

«Із камуфляжною тканиною дуже-дуже важко зараз. Домовляємося із хлопцями, вони надсилають стару списану форму зі складів. Ріжемо і працюємо так», — додає Юлія Носарєва.

Каже, патріотизм «Рубіжанських пакучків» у місті не сприймають, їх вже намагалися виселити із цього приміщення.

«І вікна нам били, світло вимикали, відрізали спеціально. У нас на даху стояли два прапори. Їх зірвали. Перший зірвали червоно-чорний, другий — наш. Ми навіть, коли якісь свята, не дуже розповідаємо, де ми знаходимось», — ділиться волонтерка.

22 травня 2014-го біля Рубіжного українські військові потрапили у засідку. Троє бійців загинули, а п’ятеро — дістали поранень. За два місяці, 20 липня, українська армія повернула контроль над містом. Того дня Юлія Носарєва була у місті. Згадує, масштабних боїв у самому місті не було. Але частина мешканців сподівалася, що бойовики повернуться.

«Дуже багато знайомих залишилося у 2014-му, з якими ми не спілкуємося зовсім, тому що настрої там такі і досі. Вже пройшло сім років зі звільнення і все одно: «не, наши вернуться». У День Незалежності теж ми наслухалися багато цікавого», — розповідає вона.

І, щоб ніби резюмувати розмову, Юлія згадує випадок під час репетиції флешмобу у Рубіжному до Дня прапора. За задумом, діти мали нести два полотнища — жовтого та синього кольору.

«Дітвора вибігла із жовтою тканиною, а у керівнички вистачило розуму у мікрофон операторам вигукнути «А у вас нет тряпки длиннее!? 12 метров — это самая длинная тряпка?», — згадує Юлія Носарєва.

Юлія підійшла до сцени, дізналася, хто це сказав, а ввечері написала у Facebook пост про те, що  неприпустимо людині, яка працює із дітьми, говорити таке про національні символи. На що згодом отримала пояснення, що людина висловилася так, бо нервувала.

Пасічник Костянтин Стрєльцов

У полі поблизу села Співаківка Новоайдарського району чути бджолиний гул. Власник пасіки Костянтин Стрєльцов надіває спеціальну шапку бджоляра і такі ж роздає гостям. Ми вирушаємо до нього у гості на пасіку. Тут 80 вуликів, у яких живуть карпатські бджоли. А взагалі-то його колеги по кооперативу «Медова родина» тримають різні види бджіл — українська степова, «італійка», бакфаст, карніка. Нещодавно він відкачав останній за цей сезон мед. У цілому по регіону виходить близько 40-45 кілограмів меду з бджолородини, говорить Костянтин.

«Якщо кочувати, більше переїздити до медоносів, то показник збільшиться. Наш основний медонос — соняшник, а до нього — акація. От, якби у проміжку, ще й на липу… Цього року посіяли 160 гектарів рапсу. Минулого року сіяли — не зійшов. Так само близько 200 гектарів. Сіяла наша фірма, яка тут обробляє поля. Сухо було. А зараз посіяли під дощик — має зійти», — впевнений Костянтин Стрєльцов.

Костянтин Стрєльцов

За словами Костянтина, фермери попереджають його про обробку полів. Це для того, аби він міг вберегти бджіл від контакту з хімікатами. Але стосунки між бджолярами та аграріями складаються по-різному.

«Я впевнений, що це виключно через те, що є неузгодженість між бджолярами та аграріями. Тому що, я знаю таких бджолярів, які вважають, що їм аграрії винні, і я знаю, що є аграрії, які вважають «ми — найкращі» і ніхто не важливий. Потрібно шукати взаєморозуміння між бджолярами та аграріями», — каже чоловік.

Але до війни Костянтин Стрєльцов був далекий від бджолярства. Він жив у Луганську, а перед самою війною — у Донецьку. Працював менеджером із продажів. І до війни, і вже у Києві до 2017 року. Потім вирішили жити у Співаківці Новоайдарського району. Зараз Костянтин із родиною живе у батьків своєї дружини. Згадує, що бджільництвом займався його дідусь, трохи — тесть, хоча не у таких промислових масштабах, як Костянтин.

«У нас сільськогосподарський обслуговуючий кооператив. Ми самі не експортуємо товар. Експортом займаються наші експортери», — ділиться бджоляр.

Цього року кооператив здав на експорт 6 тонн меду. 80% товару відправили до країн Європи: Німеччини та Польщі. Костянтин постійно подається на гранти і в основному отримує підтримку. На отримані гроші купує бджолопакети, вулики.

Цього року бджоляри вперше отримали допомогу від держави.

«200 гривень на бджолородину. Є ще на маток та бджолопакети, але там складна схема отримання підтримки, адже потрібно купувати тільки у бджолорозплідника, який не обов’язково має бути державним, але має бути зареєстрований, з усіма документами. А для отримання бджолопакетів, я маю бути зареєстрований як ФОП. Тобто, багато нюансів, які потрібно враховувати», — розповідає він.

Нині Олексій працює фактично сам. Каже, поки не вдалося у селі знайти охочих працювати на пасіці, але він був би радий помічникам.

Гончарка Галина Іваннікова

Неподалік від Рубіжного, в селі Кудряшівка зі старої, але добре відремонтованої будівлі, чутно дитячі голоси. Це вихованці гуртку глиняної іграшки, який веде Галина Іваннікова.

«Ви берете глину, починаєте з нею працювати і отримуєте від неї енергетику, таке біополе у вас, що ви впевнені у собі, ви відчуваєте себе майстрами. Правда?», — розповідає вона.

Галина Іваннікова з учнями

Працювати із глиною пані Галина почала після того, як прочитала подаровану книжку «Добрым людям на загляденье». У ній було про різні види образотворчого мистецтва та про майстрів. Цю книгу Галина Іваннікова і досі береже.

«Ми хочемо показати виставку під такою назвою «Добрым людям на загляденье», бо, коли ми виставляємо роботи на виставці, зрозуміло, що підходять добрі, сердечні люди, які ще не перестали дивуватися», — ділиться жінка.

У сільській гімназії, в якій і організували гурток, навчається 88 дітей. І майже 50 із них ходять ліпити з глини до Галини Іваннікової. Молодші класи збирають фігурки з окремих частин, а старші — ліплять із цілого шматка глини, а потім — обпікають готові фігурки у звичайних пічах, які збереглися вдома.

Пані Галина зауважує: робота з глиною — недешеве задоволення. Сировину та фарби їм купує спонсор — місцевий підприємець Валерій Куат. Взагалі у світі, говорить пані Галина, існує близько 400 видів глини. А найрідше у природі зустрічається — рижа.

«Їздили у Львів, представляли свої роботи у Харкові. Це на рівні із дорослими майстрами. Звісно, нам є чим пишатися,» — додає гончарка.

Глиняна іграшка народжується тричі, говорить Галина Іваннікова. Вперше — коли її ліплять, вдруге — коли обпікають і втретє — коли розмальовують. Свої роботи вихованці продають виставках або ж дарують рідним.

Правозахисник Павло Лисянський

Життя у цьому регіоні частіше нагадує виживання. Не всім вдається знайти у собі сили, щоб не поїхати на заробітки, або взагалі переїхати до іншого міста. За радянських та у перші роки пострадянських часів у містах Донбасу було багато робочих місць. У Лисичанську, зокрема, це содовий, нафтопереробний завод, шахти. Якщо перших двох заводів давно немає, то шахти ще працюють. Але там часто затримують зарплатню. Люди звільняються, але і знайти інше місце роботи не просто, говорить співзасновник Східної правозахисної групи Павло Лисянський. Офіс їхньої організації у Лисичанську.

«Таким чином, кошти перестали отримувати і підприємці. Повністю закрився один супермаркет, потім — торгівельний центр. Я там жив у 2015-2016 роках. Я бачив, як закривалися маленькі підприємці, і як все це занепало», — згадує він.

З позитивних змін, які відбулися за останній рік, Лисянський відзначає ремонт доріг та цілодобове водопостачання. До того воду подавали із шостої до дев’ятої ранку і з шостої до одинадцятої вечора. Це добре, але не сильно впливає на сімейні бюджети місцевих жителів. А гранти, які надають міжнародні організації, за словами Лисянського, теж скромні — 250-300 тисяч гривень.

«Ти можеш взяти цей грант, але ж потрібно, щоб регіон був економічно привабливий і економіка працювала. А, якщо, ти щось виготовив і починаєш продавати у місті Лисичанськ, а там у людей немає грошей… І вони це не купують. Звичайно, що міжнародні організації намагаються щось робити, але тут без державної підтримки або більш вагомої підтримки міжнародних організації не обійтися», — зазначає чоловік.

Сенс у тому, каже Павло, що, до прикладу, шахтарі не аж надто хочуть бути підприємцями, але б пішли працювати на завод із вироблення цегли. Та інвестори не хочуть зв’язуватися із прифронтовими містами. Першою чергою, з міркувань безпеки.

«Я думаю, якщо там залишаються люди, молодь, сім’ї, то там треба розвивати формальну освіту для дітей. За різними напрямками. Хто б на якій території не жив, а всі своїм дітям хочуть кращого. Я не знаю ні у Рубіжному, ні у Лисичанську такого закладу, який займався б неформальною освітою. І це був би нормальний бізнес, він працює у великих містах. А ті ж самі вчителі, у яких низькі зарплати, могли б додатково працювати у цих школах», — пропонує правозахисник.

Тим часом, каже він, Лисичанський державний гірничо-індустріальний продовжує випускати працівників шахт, хоча, на його думку, саме час готувати IT-фахівців.

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису