«Не виховувати, а створювати атмосферу, у якій захочеться розвиватися»: Костянтинівка та її активісти

Це оповідь про кілька поколінь громадських активістів у Костянтинівці на Донеччині.

Ведучі

Ольга Русіна

«Не виховувати, а створювати атмосферу, у якій захочеться розвиватися»: Костянтинівка та її активісти
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/01/hr-dalibude-2021-12-27_kostiantynivka.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/01/hr-dalibude-2021-12-27_kostiantynivka.mp3
«Не виховувати, а створювати атмосферу, у якій захочеться розвиватися»: Костянтинівка та її активісти
0:00
/
0:00

А також про повернення туди з великих міст і про те, як дві героїні цієї історії заснували у Костянтинівці вільний простір «DRUZI», коли одній з них було лише 14 років.

Кілька поколінь активістів

Батьки Наталі Сосницької — відомі в Костянтинівці громадські активісти. Після школи дівчина вчилася у Могилянці в Києві, згодом повернулася до рідного міста — разом з чоловіком допомагала родині з бізнесом. А потім почалася Революція гідності.

«У 2013 році ми поїздили на Майдан, і, відповідно, і в нас, і в бізнесу почали з’являтися проблеми. Тож із 2014 року моя родина живе у Києві і не планує повертатись. А ми з Сергієм тут були і під час окупації. Допомагали батькам вивозити бізнес, бо нас тоді пограбували. Мої батьки ще 2007 року заснували свою громадську організацію із дуже довгою назвою (посміхається): „Костянтинівська міська ГО Українська культурологічна спілка Містечко мрій“. Від її імені ми й працюємо донині, тільки очільник — вже не мій батько, а я», — розповідає Наталія Сосницька.

Наталя згадує: її тато ще у 2007-2008 роках намагався займатися декомунізацією — наприклад, через міську адміністрацію добитися перейменування вулиць Фрунзе та Леніна. А загалом організація займалася культурною діяльністю.

«Ну, тоді на нас тикали пальцями і говорили, що ми дурачки. Навіть виходили статті в газетах — мовляв, „це ще наші діди будували це місто…“. Одним словом, коли все це почалося у 2014 році, то першим, до кого прийшли, був мій батько. У мене мама й тато також займаються обробкою скла. Тож тоді у нас забрали пару вантажних машин із підприємства. Коли почалася війна, батькам довелося поїхати, я теж мусила переховуватися… Словом, було веселенько. Але коли місто звільнили, ми все одно лишилися тут», — посміхається вона.

Наталя і Сергій. Фото Олі Русіної

Потім був ще один нетривалий виїзд до столиці — коли батьки переїхали, громадська діяльність у місті зупинилася, якийсь час Наталя з Сергієм мешкали в Києві. Але зрештою зрозуміли, що життя у великому місті — не для них, і повернулися до Костянтинівки уже назовсім.

«Улітку 2016 року ми повернулися сюди, аби просто подумати, що робити далі. І тут я побачила в інтернеті, що є така дівчинка — Софійка Пилипенко, дитина, яка хоче змінювати своє місто, розвиватися. Мені це відгукнулося, бо я була такою ж у її віці, але тоді однодумців у мене взагалі не було. А тут приїжджають волонтери з інших міст, ремонтують наш парк „Хімік“, щось відбувається…» , — розповідає Наталя.

Вона вирішила познайомитися з Софією, і вони пішли на фестиваль „З країни в Україну“. Соня там виступала на майданчику громадських ініціатив, вони просто підійшли, поговорили — і вистачило буквально пів години, аби зрозуміти, що хочуть щось робити разом.

«Ми розуміли, що хочемо давати молоді можливості вчитися і розвиватися в Костянтинівці, але як це робити — ми ще не знали. Вирішили спочатку шукати собі однодумців. Ми провели першу подію у тому відновленому парку — танцювальний майстер-клас. Софійчина мама — хореографиня, а тато — звукооператор, тож у нас була і техніка, і людина, яка би вчила інших танцювати. Ми думали: ну, прийде людей 50, і буде класно. Під кінець вечора їх було плюс-мінус 300. Ми не знали, що з ними робити, і це було страшно (сміється). Ми зробили групу в інтернеті, туди почали додаватися користувачі. До кінця літа ми ще зробили кілька подій, зокрема до Дня Незалежності, і люди на них приходили», — ділиться Наталія.

Почалося усе з відновлення парків

Сама Софія згадує: якраз перед тим вона побувала на освітній програмі для підлітків, познайомилася там із волонтерами руху «Будуємо Україну разом» — і так усе й почалося у Костянтинівці.

«Коли мені було 13 років, мені запропонували з’їздити на освітню програму для підлітків, яка стосувалася проєктного менеджменту — „Агенти змін“. Я подалася, з’їздила, і результатом програми мало бути створення нашого власного проєкту. У мене була ініціатива, присвячена відновленню парків у Костянтинівці. Тоді все дуже вдало співпало, бо я познайомилася з людьми із „Будуємо Україну разом“, і в них якраз мав бути табір у нашому місті. Ми з ними поговорили і вирішили запартнеритись. Я допомагала з пошуком волонтерів та координацією деяких процесів саме у парках. Коли вони поїхали, частина цього простору вже була відновлена, і її можна було використовувати для вуличних івентів», — говорить дівчина.

Софія, фото з Instagram

Того літа Наталя з Софією проводили різні події на вулиці, але розуміли, що лише ними обмежуватися не хочуть, та й на часи холодів їм потрібне якесь постійне приміщення.

«Мені дуже не хотілося, аби ми були лише концертно-розважальною групою людей — це не була моя мета, хоча сформулювати мету тоді ще було важко… Нам пощастило, що Львівська освітня фундація робила тоді свій перший BUR.LAB. Соню туди взяли без конкурсу. Я там нікого не знала і не мала туди їхати, але Соня попросила, аби й мене взяли. Написала „Привіт, ми їдемо в Карпати“. Я там познайомилася з великою кількістю людей, яким щось треба у цьому житті (посміхається), і це було дуже несподівано, бо моє оточення тут, у Костянтинівці, зазвичай таким не було. У Києві — це да, у Могилянці всі дуже активні, а коли ти після такого повертаєшся додому, то стає дуже важко.

Отож, нас тоді навчали проєктному менеджменту, я дізналася, як працюють молодіжні, громадські організації, як вони фінансуються — занурилася у ці процеси», — розповідає Наталя.

Повернувшись до Костянтинівки, Наталя написала свою першу проєктну заявку, відправила її до американської агенції USAID і отримала фінансування:

«Так і вийшло, що ми з Софією зустрілися 5 липня, а вже 4 грудня у нас уже була підписана перша угода з ґрантодавцями», — каже Наталія.

Так Софія, ще навчаючись у школі, стала паралельно займатися реалізацією їхнього з Наталією та Сергієм проєкту. Для неї це тоді виглядало цілком природним розвитком подій.

«Для мене у всьому цьому процесі не було чогось дивного. Мені здавалося, що відбуваються абсолютно природні речі, і що я на своєму місці. Зараз я уявляю, якою могла би бути Костянтинівка, якби не відкрились „DRUZI“, і мені складно сказати, чим би я займалася. Мабуть, якщо говорити чесно, я все-таки більше часу приділяла роботі у „DRUZI“, аніж урокам та іншим сферам життя (сміється). Але мені було дуже класно, я розуміла, для чого я це роблю, і це ніколи не викликало жодних питань», — впевнена Софія.

Чоловік Наталі, Сергій Мірошниченко, до того, як почав займатися громадською діяльністю, взагалі не уявляв, як це працює. Тепер це стало для нього повноцінною роботою.

«Рік чи два тому ми задумалися: може, зайнятися чимось іншим, нам уже майже по тридцять. Може, поїхати з цього міста… Але потім, коли ти влаштовуєш якийсь день настільних ігор чи інший захід, на нього приходить купа людей і вони всі дякують тобі — просто за те, що вони можуть відвідати таке місце після роботи чи навчання — ти знову думаєш, що усе це варте того, аби залишитися і робити це далі», — зазначає Сергій.

Вільний простір у Костянтинівці

Вільний простір «DRUZI» офіційно відкрився у кінці січня 2017 року. Уся будівля, у якій він знаходиться, досить небанальна: загалом це частково житловий будинок, на першому поверсі — кінотеатр, каже Наталя.

«А ми з вами знаходимося насправді в кав’ярні (сміється). Тут, за стіною — кіноапаратна. Як це сталося? У 2016 році, коли ми ще навіть на BUR.LAB не їхали, я розуміла, що нам треба буде якесь приміщення, бо стане холодно. Тоді було дуже важко навіть отримати дозвіл на проведення публічної події — зараз я вже знаю, що для такого жодні дозволи не потрібні, треба повідомили про заплановану подію, і все. Словом, я пішла у міську раду. А в нас дуже ієрархічна система — мер не змінювався десять років, у раді бояться голосно говорити — бо раптом він почує, і все таке. І тут у приймальню заходить секретар міськради — він завжди з усіма комунікував сам, навіть виступав замість мера на публічних подіях — і каже „Здрастє, ви ко мнє?“. Я кажу — ну, так, напевно. Розповіла, хто ми і що робимо. Він — „ну? і що ви хочете?“. Я пояснюю. „Вам треба гроші? Грошей у мене немає“. Я кажу — ні, нам треба місце, бо ми замерзнемо і вмрем від холоду, молоді треба десь збиратися. Він каже: „Знаєте, скільки до мене таких організацій приходить, як ви, отримують приміщення, відпрацьовують свої ґранти, закривають і забувають?“. Я кажу: „Слухайте, по-перше: що таке ґранти — я ще не знаю. По-друге, нам просто треба десь працювати“.

І от я хвилин 20 йому розповідаю, він мені раптом каже: „А як тебе звати?“. Я кажу — Сосницька Наталія. Він: „А це не твої батьки…“. І згадує, що батько підприємець, у них громадська організація, а мама свого часу працювала у міськраді. Я кажу — ну, та. Він — а, все, секундочку. Бере телефон, дзвонить якійсь жінці, вона заходить, він перераховує, що нам треба… Мені сказали, що знають моїх батьків і вірять, що це мені треба „не для галочки“», — згадує Наталія.

Фото Олі Русіної

У приміщенні, де зараз розмістилися «DRUZI», чого тільки не було — від кав’ярні під назвою «Пекін» до протестантських організацій, які встановили там хрест. Зараз там — офіс організації, невелика кухня, де можна зробити кави, столи, дивани та крісла, де можна розміститися поодинці або з компанією. З протилежного боку — міні-сцена. Загалом тут дуже багато простору, який можна трансформувати в залежності від потреб — і подій, які тут проводять дуже різні.

«За ці 5 років ми насправді постійно трансформуємося, бо й аудиторія наша змінюється. Я не хочу називатися „молодіжним центром“, бо це обов’язково має бути державна установа, з певними обов’язковими посадами. У нас, принаймні поки що, це так не працює. Ми дуже орієнтуємося на аудиторію. І, оскільки держава наразі не може забезпечити нам фінансування, я шукаю його сама, і таким чином, ми запити та бажання відвідувачів втілюємо в життя.

В принципі, ми назвалися „вільним простором“ саме тому, що не ставимо рамок щодо того, чим тут можна займатися. До нас, наприклад, іноді приходять як на коворкінг — повчитися або попрацювати. У нас є волонтерська спільнота, яка має власні завдання. Ми намагаємося організовувати для них різні активності: кудись їх відправляти або проводити різні освітні події, відповідно до їхніх запитів. Загалом освітній напрямок — основний, і він тією чи іншою мірою присутній у всіх наших проєктах, оскільки у Костянтинівці в принципі складнувати з неформальною освітою. Ми намагаємося дати молоді навички, завдяки яким вона зможе добре жити і заробляти у нашому місті, адже не обов’язково йти на завод. У нас були заняття з журналістики, веб-дизайну, IT, підприємництва — кожен рік це змінюється, бо ми працюємо з підлітками, вони виростають, кожного року приходить хтось новий і відбувається „оновлення системи“», — розповідає Наталя.

Фото Олі Русіної

Майданчик всім охочим

Наталя каже, що зараз середній вік їхніх відвідувачів — 14-18 років, тож аудиторія «помолодшала», бо на початку це було 18-25 років. Софія ж додає зі своїх спостережень за змінами аудиторії, що зараз ці люди стали більш ініціативними.

«Мені здається, що раніше люди, які до нас приходили, не настільки хотіли волонтерити і створювати щось своє, а аудиторія зараз — більш ініціативна. У них є власні ідеї, інтерес до певних тем», — помічає Софія.

Очільники вільного простору уже відійшло від того, щоби робити все самим — вони роблять акцент на тому, що надають майданчик всім охочим, а ті вже можуть власними силами щось організовувати. Наприклад, з того що вже було — квартирники чи поетичні вечори, пояснює Наталя.

«Ми намагаємося сприяти тому, аби молодь робила щось сама — відповідно, вони зможуть потім робити це і у своїх школах, університетах і так далі. Наша місія в тому, аби надихати на позитивні зміни і на власному прикладі доводити, що вони можливі. Ми хочемо не виховувати, а створювати атмосферу для того, аби людям хотілося розвиватися, і я вважаю, що це дуже позитивно вплине на те, якою буде наша країна років через 5. Я вже зараз бачу по наших дітях, по тому, що вони організовують у Харкові, Києві, Львові, що ми це робимо недарма», — впевнена Наталія.

Поруч зі столом, за яким ми з Наталею спілкуємося, висить велика таблиця з іменами дітей і численними позначками. Навпроти кожного імені є багато ячейок — якісь із них порожні, якісь — заповнені. Це — система заохочення волонтерів, розповідає дівчина.

«Тут можна отримувати бали за корисні штуки — наприклад, підтримувати лад чи організовувати свої заходи. Якщо ти щось робиш, то набираєш бали, за які отримуєш ту чи іншу винагороду за свою роботу. Є у нас такі унікальні особистості — бачите, там перший рядок уже весь заповнений, це Єгор вирішив взяти „на виснаження“ (сміється), постійно заробляв то плюси, то мінуси, але дуже хотів дійти до кінця. Ну, дійшов, але у мене є ще один такий плакат», — розповідає Наталія.

Фото Олі Русіної

Активісти «DRUZI» проводять заходи не лише у самому громадському просторі, де розташований їхній офіс. З роками вони дедалі активніше намагаються розширювати діяльність на все місто.

Промзона

Костянтинівка має цікаву історію. Приміром, у самому центрі тут є закинута промзона. Сергій розповідає, як так сталося:

«Наше місто засноване бельгійцями. Вони тут виробляли скло із піску, і в часи СРСР тут були потужні заводи. У Костянтинівці з цим пов’язано багато легенд. Хтось стверджував, що зірки на Кремлі робили саме тут. У нас навіть на прапорі міста зображений кришталевий фонтан, який справді у нас виготовили. Його возили на виставку в Нью-Йорк — після цієї поїздки він на Батьківщину не повернувся.

Більшість людей тут працювали на заводах, раніше Костянтинівка була дуже популярною серед жителів усього СРСР. Багато нинішніх мешканців можуть розповісти, що їхні батьки — не місцеві, а приїжджі: з Росії, Казахстану тощо.

Після розпаду Радянського Союзу все занепало, найбільше заводи розікрали з приходом Януковича. Тоді місто, можна сказати, зупинилося, бо воно завжди було розраховане на те, аби всі тут працювали на цих підприємствах. Зараз вони практично не функціонують. А географічно Костянтинівка розташована таким чином, що посередині її перетинає річка — Кривий Торець. Заводи ж будувалися навколо річки. Відповідно, тепер у самому центрі міста є велика закинута промзона, а будинки розташовані навколо. Це своєрідна порожнеча, яка ніяк не використовується, і місцеві мешканці побудували маршрути навколо неї. Там зараз своє місце займає природа, навіть бігають фазани і лисиці. Але те, що залишилося від заводів, розбирають. Й історію, яка там була раніше, ми вже можемо побачити тільки на фотографіях», — розповідає Сергій.

Софія додає: через саме розташування промзони містяни, з одного боку, все-таки там час від часу ходять. Але простір і далі залишається проблемним:

«Промзона дуже ізольована від міста, і це може бути дивним, бо це по суті його центр, але він ніби неживий і просто відрізаний від лівого і правого берега. При цьому важко сказати, що ніхто там ніколи не буває, бо промозна — це найкоротший шлях між обома берегами, тому багато хто там ходить просто через те, що так можна швидко дістатися іншого берега і не користуватися транспортом. Але вона не є привітною чи комфортною. Приміром, зараз там живе багато собак. До мене якось приїжджали друзі з Харкова, і я хотіла показати їм промзону, але ми туди не зайшли, бо один із них боявся собак. І таких проблем є купа; промзона не освітлена, і дехто може вважати її небезпечною», — впевнена дівчина.

Саме у цій промзоні, аби повернути її у контекст міста, уже три роки активісти проводять фестиваль The Most Fest. Цьогоріч він неабияк розрісся: окрім, власне, концертів, там були лекторії, кінозал тощо, серед хедлайнерів — відомі в усій Україні виконавці, як-от alyona alyona, ТНМК, Стас Корольов, Ragapop. Події передувала зустріч із командою проєкту «Метамісто: Схід» (це частина ширшої програми «Код міста»), яка досліджує населені пункти Донеччини та Луганщини, аби допомагати у їхньому розвитку.

Софія працювала серед організаторів фестивалю на першій події та на третій, цьогоріч. Вона зауважує, як змінився захід:

«Перший фестиваль був, якщо можна так сказати, радше вечіркою, яка підсумовувала результати досліджень „Коду міста“. Тоді, можливо, не було таких глибоких сенсів. А потім ми вже зрозуміли, що саме у цьому полягає великий потенціал Костянтинівки.

Третій фестиваль був уже дуже масштабний. І лекторій повністю стосувався цього потенціалу, й артистів ми обирали відповідно до концепції фестивалю. Тому я думаю, що перший захід був класний, але доволі хаотичний, маленький, для своїх. А третій фестиваль — це вже складний проєкт, який є результатом роботи великої команди. Ми готувалися до нього 4 місяці та майже не мали вихідних. Він був серйозний, з великими сенсами, які в подальшому будуть розвиватись», — каже Софія.

Сергій додає: зараз команда хоче активніше взаємодіяти з місцевою владою, аби розширити співпрацю на все місто. Тому планують створити стратегію його розвитку, а перед цим — зробити дослідження Костянтинівки та регіону.

Сценічне ім’я і плани Софії

 

Для Софії промзона, де проходив фестиваль, пов’язана і з особистою історією — з її сценічним іменем. Вона займається музикою у жанрі бедрум-поп і вже видала перший альбом. А ще за кілька років до того, до неї якось приїхали у гості друзі із Маріуполя, і вона вирішила показати їм цю частину Костянтинівки.

«Ми ходили промозоною, і друг запитав, чому я взагалі вирішила привести їх туди, чому мені там подобається. Я почала розповідати про свій зв’язок з цим місцем — і в контексті просто нашого життя, і мене як людини з Костянтинівки. Тоді він сказав: „о, так ти Промсоня!“. Я подумала — прикольно. Мені це запам’яталося, і я подумала, що можна використати це як сценічне ім’я», — згадує музикантка.

Свої пісні Софія записує разом зі батьком у місцевій студії — її тато звукорежисер і сам у молодості займався музикою. Дівчина каже, що завжди приносить первинний матеріал, і потім вони уже разом думають над аранжуванням.

У треках Софії багато відсилок до літературних текстів. Наприклад, назва першого альбому «L’abri Cotier» походить із книги Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері» — в перекладі це «притулок на березі» або «абрикосове дерево». Соня каже, що найчастіше літературно-музичні паралелі виникають підсвідомо.

«У мене немає звички записувати те, що особливо подобається, чи виділяти фломастером. Просто бувають речі, що на якомусь рівні відкладаються в тобі і чомусь залишаються важливим — і потім з’являються у розмовах із друзями чи у чомусь, що ти пишеш або як думаєш. Якщо говорити про літературні відсилки в альбомі — можливо, там були тексти, які я взагалі читала дуже рано і мені навіть важко згадати… Тому це завжди відбувається на якомусь підсвідомому рівні та з’являється саме собою», — розповідає мисткиня.

Другий альбом Софії має вийти вже наступного року і розповідатиме про її рідний регіон та людей, які там живуть.

«Ми зараз уже майже закінчили трек „2012“. Я точно поки не можу сказати, коли він вийде, але він стане частиною повноформатного альбому, який ми плануємо випустити у 2022 році. Цей альбом буде повністю присвячений людям, які живуть у Донецькій області — це будуть історії персонажів», — пояснює Софія.

Зараз Софія навчається у Харкові на культурології, але хоче перевестися на індивідуальний план навчання і повернутися до Костянтинівки, де народилася та виросла.

«Складно сказати, чи я буду тут весь час, але мені би точно хотілося, я навіть упевнена в цьому: значна частина мого життя завжди буде пов’язана із Костянтинівкою. Те, що може відбуватися у проміжках — якісь переїзди, додаткове навчання — не заважатиме тому, що я хотіла би сюди повернутися і продовжувати робити те, що ми робимо в „DRUZI“, можливо, на масштабнішому рівні», — впевнена Софія.

Оля Русіна, Костянтинівка, Громадське радіо

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису