Лунає уривок концентру лауреатів міжнародних конкурсів Любомира Клюфінського, Соломії Касінчук та Юрія Горєлова. Тоді, 6 серпня, їхньою імпровізованою сценою став стометровий пандус Центру комплексної реабілітації дітей з інвалідністю міста Бровари. Це один із низки концертів, які пройшли у закладі під гаслом «Музика, лікуй». Серед глядачів були не тільки вихованці Центру, а й їхні батьки. Вони так само, каже керівник закладу Олег Трачук, потребують підтримки і допомоги, але зазвичай залишаються сам на сам зі своїми проблемами.
«Батьки прийшли, здали дітей, з дітьми попрацювали/не попрацювали (то вже окреме питання — якість) спеціалісти. Вони забрали. Все. А те, що можна зробити окрім цього, скажімо так, «позакласне читання», цього не було. А у цьому і є весь сенс. Мало уваги приділялося (я не критикую — і зараз мало приділяється) батькам. А це дуже важливий напрямок. Діти тут знаходяться у середньому 4 години, а у добі 24 години. Відповідно, 20 годин вони знаходяться з батьками. Тож, ми можемо тут проводити шоу, влаштовувати Діснейленд. Але — 4 години. 20 годин вони з батьками і, якщо батьки не підготовлені, не розуміють усього, що робиться, якщо батьки не отримують жодного домашнього завдання, як працювати з дітьми, то всі наші старання будуть іти, як у сухий пісок», — говорить він.
Це подкаст «Далі буде». Мене звуть Валентина Троян. І у цьому випуску я розповім вам історію мого земляка — Олега Трачук. Можна вважати, що у Броварах, де він живе зараз, розпочалося його третє життя. Перше — було у Тбілісі, друге — у Луганську. З обох міст його вигнала війна.
Керівником Центру комплексної реабілітації дітей з інвалідністю міста Бровари Олег Трачук став близько року тому. На посаду прийшов із журналістики і, на перший погляд, така зміна сфери діяльності геть не зрозуміла. Натомість, до такого кроку його спонукали особисті обставини — у двох дочок Олега аутизм.
«Як батько я розумію, як це важливо — та ж музика. До нас приїздили африканські барабани. Просто постукати. Вони позитивно впливають на будь-яку людину, не тільки з інвалідністю. Сама ритміка, сам темп. Це дуже ефективно. Різні гості, різні свята, заходи. Найкращою реабілітацією я завжди вважаю позитивні емоції», — впевнений чоловік.
У більшості своїй батьки не готові прийняти, що їхня дитина має особливості розвитку і поведінки, і, відповідно, потребує певного підходу у вихованні. Лише активна меншість відкрита до спілкування з фахівцями та здобуття нових знань, говорить Олег.
«Ключове питання, яке я чув найчастіше і чую досі: «Навіщо?». Тобто, «Що він робить? Якийсь дивак прийшов, якісь свята влаштовує, заходи. Навіщо це треба? Кому це треба?». Причому, як з боку влади, батьків, бо «Навіщо? Тихе життя ж». Зараз вже менше говорять. Тобто, розуміють, що це потрібно, що це добре», — радіє він.
За словами Олега, часто батьки, коли дізнаються, що їхня дитина має інвалідність чи особливість розвитку, питають себе: «За що це мені? Хто винен?». І на цьому зупиняються, оминаючи третє — найважливіше питання: «Що робити?».
«Хтось озлоблюється на себе. Чому багато сімей від цього руйнуються? Міцнішими виявляються мами. Як покарання сприймається особлива дитина у родині. А чоловіки? Які вони чоловіки — вони збігають, і матір залишається сама. Скажу, що мені свого часу ніхто не зміг допомогти у цьому питанні, і я хочу допомогти. Я розумію, наскільки це важливо — перейти на третє питання. До всього цього я дійшов сам і розумію, що важко і прийняти своїх дітей такими, які вони є. Так, це моя кров, мої діти і я нікуди не дінусь, я люблю їх такими», — каже Олег Трачук.
Дочкам Олега 15 років. Вони так само відвідують центр реабілітації, а паралельно навчаються індивідуально у школі. Щоб діти, які відвідують фахівців Центру реабілітації, могли і навчатись тут, на базі Центру наступного року запрацює гімназія. За таке рішення майже одностайно проголосували депутати Броварської міськради.
«Зараз триває процес оформлення, держреєстрація. Це ж створюється новий заклад. Потім буде процес переводу і кадрів, і майна. Це буде не одне рішення сесії. Плюс до того — проведення капітального ремонту у додаткових приміщеннях, які нам надають під класи. Так, тут буде не багато — до трьох десятків дітей. До речі, з цього літа шкіл взагалі не буде. Є тільки гімназії або ліцеї. Тож, ми автоматично стаємо гімназією. Гімназія «Зростання». Зараз «Центр комплексної реабілітації дітей з інвалідністю“, а буде Навчально-реабілітаційний центр дітей з інвалідністю-гімназія «Зростання», — розповідає Олег Трачук.
Нині у Центрі реабілітації діти відвідують фізреабілітологів, масажистів, логопедів, психологів. Коли діти проходять комісію у своїх лікувальних закладах, вони отримують індивідуальну програму реабілітації. Де вказується, які процедури їм можна відвідувати, а які — ні. Також у Центрі реабілітації є різні дитячі гуртки.
«Принципово і, відповідно до законодавства, все безкоштовно. У нас, окрім цього, ще з цього року є іпотерапія. Діти їздять на конячках. У минулому навчальному році керівництво міста подарувало сертифікат на заняття іпотерапією. Це діти по 15 хвилин (більше й не треба) їздять на конях. Тут є невеличкий кінний завод. Діти ходили, потім були літні канікули. А зараз — частково з бюджету виділили гроші, частково — спонсори, які оплатили заняття, бо, природно, що на всіх не вистачає», — додає він.
Немає універсальних пігулок від того, що пов’язане з ментальними розладами, говорить Олег Трачук. Але стан дитини можна відкорегувати та допомогти їй соціалізуватися у суспільстві. Окрема робота — підготувати суспільство до прийняття таких дітей та людей.
«Модне словосполучення «інклюзивна громада». Що таке «інклюзивна»? Включена. Тобто, не тільки цих людей, дітей включати у суспільство, але й суспільство робити готовим, аби воно могло включати цих людей з особливостями. Особливості у всіх різні. Хтось погано бачить, хтось погано чує, хтось погано або взагалі не ходить, хтось носить окуляри, хтось високий, хтось повний, а хто — худий. Тобто, ми всі особливі», — каже він.
Проблема у тому, каже Олег, що зазвичай, батьки разом із особливими дітьми втрачають багато часу, допоки очікують відповідей лікарів. Саме таким був його досвід.
«До трьох років нам говорили: «Та вони переростуть, все буде нормально». А у три роки прийшли і головний обласний дитячий психіатр сказав: «Ось, я можу вам виписати препарат. 50/50 — або вони будуть у вас овочами, або допоможе. А так це ваш хрест, несіть його». «Гарна» порада батькам, які і так б’ються, б’ються… Це я до слова про те, що не було тієї підтримки, щоб хтось сказав: «Почекай, не все так смертельно. Давай-давай…», — згадує чоловік.
Своїх дочок Олег з дружиною ще у Луганську намагалися соціалізувати та віддали до дитячого садочка. За незрозумілих обставин через тиждень одна з дівчат зламала руку. Після того, вони почали боятися залишати з кимось дітей.
«Ми намагалися ходити, до речі, у подібний Центр у Луганську. Нас випроводили звідти — ми галасуємо, ми заважаємо іншим дітям. Я спробував пояснити, що ми й прийшли для того, щоб нам допомогли це відкоригувати. Нам сказали: «Ні, забирайте документи». Вони один день проходили. Зрозуміло, що діти особливі, вони не говорять, вони переходять на крик одразу. Навіщо тоді цей Центр потрібен? Ми ж прийшли по допомогу, аби прибрати цей крик, шум, щоб знайти комунікацію з дитиною», — пояснює Олег.
Попри те, що держава впроваджує різні будівельні норми, які роблять будівлі та простори доступними і для людей з інвалідністю, основний бар’єр залишається в голові у суспільства, наголошує Олег Трачук.
«Якщо ми сприймаємо як рівних цих людей — як особливих, але рівних — то навіть, якщо не буде пандуса, знайдеться велика кількість людей, які допоможуть, підкажуть, підведуть, посприяють. До прикладу, у Європі багато історичних будівель і там пандус не прилаштуєш. Але там є люди, які готові допомогти, які роблять не тому, що це за посадовими обов’язками, а тому що…чому не подати руку жінці, яка виходить з тролейбусу? Це з тієї ж серії. Або у дитини впала іграшка. Чому не подати? Так і тут — чому ж не допомогти комусь в’їхати на візочку? Це природно», — впевнений він.
Біля ліфту у Центрі реабілітації зустрічаємо Світлану Новак. Жінка рухається на візочку. Вона — соціальна педагогиня, асистентка вчителя реабілітолога. За своїми обов’язками вона працює і з дітьми, і з батьками.
«Графіка як такого немає. Я намагаюся бути в курсі їхніх проблем. Можливо, сімейних, можливо, пояснити якісь закони. Можливо, чогось не знають батьки. Можливо, потрібно допомогти у вирішенні якихось проблем. Якщо до мене приходять, я, звичайно, не відмовляю, намагаюсь допомагати», — розповідає Світлана Новак.
Вона сама з Сумської області. На Сумщині працювала у такому ж Центрі вчителькою, а згодом переїхала до столиці. І тут, згадує, зіштовхнулася з усіма упередженнями та стереотипами щодо людей з інвалідністю з боку роботодавців.
«Відмов було дуже багато. Я довго шукала роботу у Києві. Не знайшла взагалі. Правда, шукала не зовсім по своїй спеціальності. Я просто шукала собі роботу. Будь-яку. Але щойно чули про інвалідність, то моментально була відмова», — згадує вона.
Після такого досвіду, говорить Світлана, була здивована, коли у броварському центрі реабілітації її одразу прийняли на роботу. Вона, до речі, не єдина співробітниця Центру реабілітації з інвалідністю. Нещодавно до роботи долучилася 18-річна дівчина з синдромом Дауна. Вона працює нянею у молодшій групі. Олег не приховує: це не простий процес — потрібно врахувати низку нюансів і визначити, що людині вдається робити найкраще
«Я часто наводжу приклад ізраїльського досвіду. Там дітей з аутизмом ведуть з самого дитинства, соціалізують. І потім, вже юнаками, вони служать в ізраїльській армії, тому з-поміж багатьох із них, у кого аутизм, виходять найкращі фахівці з кібербезпеки. Тобто, їхня сконцентрованість на чомусь одному, їхній закритий світ — це як у відомому фільмі: «Те, що нам заважає, нам допоможе». Їхні мінуси перетворюють на плюси не тільки для них, а й для всієї держави», — зазначає Олег Трачук.
В Україні ж, говорить він, з профорієнтацію для дітей з інвалідністю дуже складно. Вони ж із дружиною постійно працюють над тим, аби зрозуміти, до чого більше здібностей у їхніх дітей.
«На жаль, практично нічого немає. І тому ця проблема постає у будь-яких батьків. Ми розуміємо, а має бути соціалізація, щоб вони могли не тільки себе обслужити, а й забезпечити. Ми пробуємо різні напрямки. Пробували спорт. Не пішов. Тільки у рангу фізкультури займаємося. Може, художня творчість, може, музика. Хто його знає, може і є таланти», — додає він.
Така наполегливість у роботі, у пошуках кращого майбутнього для своїх (і не тільки) дітей пояснюється й іншими обставинами у житті Олега. У 2014-му, коли почалася війна на Донбасі, він був головредом видання «Жизнь Луганска». А взагалі-то, працював і на телебаченні, і на митниці.
«А потім, у 2014-му, все це, зрозуміло, було обнулилося. Я був впевнений, це стосується і сприйняття дітей. Ось я такий, не те, щоб успішний, але принаймні чогось у цьому житті досягнув. Причому, починав реально з нуля. Чому я кажу з нуля? Я на початку 90-х переїхав з Грузії через схожі причини», — ділиться чоловік.
Причина, яка змусила Олега виїхати з Тбілісі — війна у Грузії з 1991-го по 1993-й роки. Чому обрав Луганськ? Саме до цього міста вистачило грошей на проїзд. Було б більше, доїхав до Києва. І друга причина — раніше Олег одного разу вже був у Луганську, там жив його дядько. Але, що у Луганську, що у Києві, у нього б все одно була проблема — з пропискою, точніше з її відсутністю. Це зводило нанівець спроби влаштуватися на роботу. Хоч у чоловіка і була вища освіта.
«Мене на роботу ніхто не брав. Максимум, куди мене допустили, це на овочеву базу — перебирати картоплю і розвантажувати вагони. І розвантаження вагонів — то було підвищення. Не кожен міг розвантажувати вагони, — каже він.
Перед війною на Луганщині та Донеччині, у 2013-му, Олег Трачук полетів разом із старшим сином до Грузії — хотів показати близькі йому місця — де жив і працював до збройного конфлікту.
«Коли зустрівся з одногрупниками, однокласниками у 2013-му році, я розумію, що минуло пів життя і максимум, про що ми можемо говорити: «А пам’ятаєш?…». Ну, добре, пам’ятаю. Але це розмова на один вечір. А потім йде дуже довге життя — хтось встиг 10 разів одружитися, народити дітей, змінити багато робіт і ти поза усім цим. У тебе максимум кілька цих років, які ви разом навчалися. І ти розумієш: не те, щоб вони далекі від тебе, а те, що у людей, і у тебе, в тому числі, вже інше життя. Тож, для сміху я завжди кажу: «О, це було у минулому житті», маючи на увазі, що у Луганську, або: «О, а це — у позаминулому», маючи на увазі Тбілісі», — уточнює чоловік.
Повертаючись до розмови про виїзд з Тбілісі у 1993-му, я вирішила спитати Олега, чому, до прикладу, не переїхав до Краснодару. Якщо говорити про гроші, то до цього міста дістатися дешевше. Та й під час свого візиту на Кубань свого часу мала розмову із переселенцями із Грозного — ті так само обрали регіон, як найближчий до їхньої домівки, і водночас без війни.
«Відповім жартом, який був у минулому житті, коли почались усі події 2014-го року і з приводу «русского мира», я для себе вивів формулу. Над березою обнявшись я не плачу, сприймаючи її як батьківщину. Дівчата у кокошниках мене не збуджують. І горілка, коли мені зле, не допомагає вирішити депресію, а тільки посилює її. Я зрозумів, що у мене точно не руська душа. Я — українець по суті. Так, російськомовний, але так склалося — я виріс далеко від України. Тож, навіщо мені їхати знову туди, де я знову буду не свій. Здебільшого, я і поїхав з Грузії, бо я там теж був не свій. Тобто, я не корінне населення. І Краснодар чи Ставропольський край, куди багато хто і виїздив. Я там теж не свій. Я — не руський. Я — не Росія. Я — українець, так. Такий, який є. Хрещений у грузинській церкві. Виріс на лобіо, на хачапурі, проте українець», — каже Олег Трачук.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS