Валізи плівок та оцифрована пам'ять: історія Донбасу радянських часів від фотографів

Фотографи з Луганська та Санкт-Петербурга діляться з нами історіями свого творчого шляху.

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Вадим Лурьє,

Юрій Хромушин

Валізи плівок та оцифрована пам'ять: історія Донбасу радянських часів від фотографів
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/10/hr-dalibude-2021-10-25_lur_e_hromushin.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/10/hr-dalibude-2021-10-25_lur_e_hromushin.mp3
Валізи плівок та оцифрована пам'ять: історія Донбасу радянських часів від фотографів
0:00
/
0:00

«Такий гуркіт був біля мого дому. Моторошний. Стріляли цілими днями. Я не уявляю, як можна було стільки «вспахуватий» цей, куди вони стріляли, на Металіст», — так згадує свої останні дні вдома у Луганську фотограф Юрій Хромушин.

«Ми перетинаємо якийсь блокпост, я передаю свій російський паспорт і думаю, як на мене зараз подивляться, що скажуть», — а це спогади фотографа та антрополога Вадима Лурьє про його перший візит на Донбас.

Мене звати Валентина Троян і це подкаст «Далі буде». У минулому випуску ми говорили з фотографами, які документували події під час мітингів та на початку бойових дій у Луганській та Донецькій областях у 2013-2014 роках. А сьогодні — історії тих, хто не так активно працював у той період, натомість робить усе задля того, щоб зберегти для суспільства пам’ять про життя та побут жителів Луганщини та Донеччини за радянських часів. Мої співрозмовники — фотограф із Луганська Юрій Хромушин та фотограф і антрополог із Санкт-Петербурга Вадим Лурьє.

Перший на селі

Луганський фотограф Юрій Хромушин народився у селі Кам’яний Кінець, що на березі Чадського озера, за 40 кілометрів від кордону з Естонією. Пояснює, селище так назвали, бо коли мостили дорогу, то саме в цьому місці закінчилось каміння. Тут народилася його мама, а тато Юрія Хромушина — з Алчевська на Луганщини. Батьки познайомилися під час війни у Берліні. Батько воював, а матір — працювала у їдальні. Її туди, як і інших дівчат та жінок, відправили на допомогу військовим. Після війни подружжя обрало для життя Кам’яний Кінець.

Юрій Хромушин. Фото Василя Катимана

«Я почав займатися фотографією, коли мені було 14 років. Батько подарував мені фотоапарат «Фет-2», який пахнув шкірою. Я досі відчуваю запах шкіри, справжньої шкіри, з якої був зроблений футляр фотоапарата», — згадує Юрій.

Фотоапарат не був забаганкою. Батько купив його за порадою свого друга.

«Хороший був друг. Справжній друг, бо він порадив хлопцю сільському купити фотоапарат. І завдяки цьому його другу я став фотографом», — додає Юрій.

Без перебільшення — тоді Юрій Хромушин став «першим хлопцем на селі», бо фотоапарат був справжнім чудом. Він ходив вулицями, фотографував людей і проявляв плівки у бані, друкував вночі у коморі. Саме тоді у Кам’яному Кінці Юрій Хромушин отримав перші замовлення — його запрошували фотографувати онуків, які приїздили до рідних у село, а натомість пригощали його то молоком, то яйцями.

«Коротше, у 14 років я сильно захопився фотографією. У мене був баян — батько мріяв, щоб я навчився на ньому грати. Я вже навіть трохи почав грати, пішло діло. І тут з’явився фотоапарат. Я баян закинув і забув про все. І відтоді не випускав фотоапарат з рук. Досі», — посміхається герой.

За радянських часів школярі часто листувалися з однолітками з інших країн. Юрій Хромушин листувався з естонськими підлітками, які так само були небайдужі до фотографії. І це спілкування далося взнаки.

«У ті часи складно було побачити якісь фото, окрім соціалістичного напрямку, а Естонія — це була зовсім інша річ, зовсім інша історія. Хоча, у них теж було суворо, але принаймні я вже бачив фотографії, яких ніде раніше не бачив», — каже Юрій Хромушин.

Ворошиловград

Коли Юрію виповнилося 18 років, він переїхав до батькової сестри до Алчевська. Тоді ще місто носило назву Комунарськ. А через два роки до Алчевська переїхали і батьки. У цьому місті Юрій закінчив ПТУ за спеціальністю «фотограф». Це були люди, які робили світлини для павільйонів. І, оскільки він закінчив ПТУ з відзнакою, то його відправили на практику у Луганськ, який тоді мав назву «Ворошиловград». Там він познайомився із людьми, які запросили його на посаду лаборанта у Ворошиловградський машинобудівний інститут. Цей виш Юрій і закінчив згодом за спеціальністю «інженер-економіст».

«Шість років провчився, отримав диплом про вищу освіту, але і дня не працював інженером-економістом, тому що…ну, так вийшло. Отримав диплом — і добре, і досі його нікому не показував. Кажу, що у мене вища освіта, але нікому не показував», — розповідає чоловік.

Після того, як Юрій Хромушин закінчив виш, на нього звернули увагу у редакції найстаршого місцевого видання «Луганська правда» і запросили на роботу фотокореспондентом. Тоді таких фахівців було 2-3 людини на місто.

«І я відтоді був репортером до пенсії. Після «Луганської правди» мене взяли РАТАУ (Радіотелеграфне агентство України). Я там пропрацював рік. Хотіли відправили мене на Волинь власкором. У Луганську вже був свій фотокор, тож для мене там не було місця. Я вже туди поїхав. Тоді ж все серйозно було — це був орган Ради Міністрів. Я побачив Волинь — дуже красиві місця, озера, чудові будинки відпочинки», — згадує фотограф.

Але Юрій зізнається: злякався і швидко поїхав звідти. У промисловому Луганську він завжди знаходив собі теми, а як працювати у цьому красивому, проте геть іншому регіоні — не зорієнтувався.

Юрій пояснює: робота фотокореспондента не передбачала написання текстів — вистачало того, що він з ранку до ночі їздив по підприємствах області.

«Бували випадки, коли потрібно було виїхати — зняти комбайнера чи тракториста у полі. Щоб не їхати автобусом, я сідав у поштові машини, які розвозили пошту о п’ятій ранку, по всіх районах. Ось, сідаєш у цю машину і їдеш, коли немає редакційної машини», — говорить він.

Не всі знімки, які робив фотограф, потрапляли на шпальти газет. Обирали «правильні», а решту Юрій, як то кажуть, клав «у стіл». Припускає, — цьому навчили знайомі з Естонії.

«Я відчував, що ці знімки мені до душі. Там колгоспники не просто веселі, а десь втомлені, косять мужики косами. Я їх відкладав. І ось ці знімки за 20 років набули зовсім іншого відтінку. Я їх зараз показую і молодь дивиться розплющеними очима. Бо той час, який я знімав для себе, це виявилося ціннішим, ніж я публікував у газетах», — говорить Юрій.

Окупація

У 2008 році Юрій Хромушин пішов на пенсію. Його останнє місце роботи — персслужба Луганської обласної ради. Його фото друкувалися у газеті та журналі, а ще їх можна було побачити на стенді біля будівлі облради.

«Мені так страшно їх згадувати. Всі ці стенди були каторгою. Я робив їх сам. Їздив областю, потім їх монтував, друкував, клеїв. Взимку холодно. Приходиш — не відкриваються двері, замерзли замки, руки замерзли. Ну, це — жах», — здригається від спогадів фотограф.

Та ці стенди зникли майже одразу, як місто захопили прихильники «русской весны». У той період Юрій Хромушин майже не виходив з фотоапаратом, бо весь час доглядав хвору маму. Але деякі захоплення бачив на власні очі.

«Прокуратуру пам’ятаю, захоплювали. Так смішно було. Я їхав додому на велосипеді. Прийшли до прокуратури з десяток людей. Постукали — ніхто не відчинив. Вони вибили скляні двері, кинули туди димовушку. Їм відкрили двері, вони залізли на дах, підняли російський прапор — і все. Вийшли, побили ліхтарі, які висіли на вході. Розбили, щоб не світили. Оце вважалося, що вони захопили прокуратуру», — розповідає чоловік.

За схожою схемою захопили і будівлю суду навпроти прокуратури. Бандитам так само без спротиву відчинили двері, аби вони нічого не били.

«А ось із обласною радою було серйозніше. Пам’ятаю, заходив до друзів на роботу. Там були наші військові у повному обмундируванні, за автоматами. Вони там сиділи кілька тижнів. Вони там жили. Близько сотні людей. Цілий поверх займали. Натягнули колючого дрота, аби не заходили сторонні. Тільки за перепустками. Вони там просиділи. А, коли прийшов цей натовп, розбили скло, полізли туди, почали лазити по кабінетах — нікого немає. Були такі розповіді, скарги, що у Донецьку більше коньяку та золота у сейфах, ніж у Луганську», — переповідає Юрій.

Пограбували і колишній кабінет Юрія Хромушина. А військові, які чергували у будівлі, команди так і не дочекалися. Загарбники вивели їх у двір, хотіли забрати зброю. Але після перемовин військові пішли з території облради зі зброєю.

«Ось це я єдиний кадр зняв, як вони йшли, опустивши голови. Строєм йшли з обласної ради. І ті зайняли обласну раду. Прийшов Болотов (Валерій Болотов — покійний ватажок бойовиків „ЛНР“), коли все це зайняли. І почалось…», — розповідає він.

Біля будинку Юрія Хромушина бойовики виставили «Гради». Тож, не складно уявити, якими звуками супроводжувалося його життя та його матері. Зазвичай, швиденько вибігав за хлібом та так само швидко повертався додому. Ще один вид озброєння, на думку Юрія це теж був «Град», курсував залізничною колією.

«Тому, такий гуркіт був біля мого дому. Моторошний. Не тому, що по мені стріляють, а від того, що під вікнами таке. Причому, стріляли цілими днями. Я не уявляю, як можна було стільки «вспахуватий» цей, куди вони стріляли, на Металіст», — впевнений Юрій.

Інколи Юрій Хромушин боїться згадувати те, що він та його рідні пережили у 2014 році. Чого тільки вартував вивіз машини з окупованої території у липні 2014-го року так званим зеленим коридором. Тоді він їхав з мамою. До палиці прибив біле простирадло, висунув цей імпровізований білий прапор у вікно — і рушили. На під’їзді до Металіста з посадки вибіг бойовк і скомандував: «Стій!»

«Куда ты едешь?». А у мене ж матір позаду сидить, плаче. Стара вже. Мабуть, їх це пом’якшило. «Куда? Тебя там расстреляют!» Я кажу: «Хлопці, мені потрібно матір вивезти». «Так, ну, езжай». І відпустили мене. А вже на горі стоять наші. І там «бики» залізобетонні серед дороги. Я під’їжджаю, а вони кричать з-за цих биків: «Стой! Не выходи из машины! Выбрось свой белый флаг». Я стою. Вони, мабуть подивилися, підповз до мене, подивився на документи. «Так, теперь смотри, я буду перед машиной ползти, а ті меня заслоняй машиной». Це для того, аби він дістався свого укриття. Він повзе, я ззаду нього їду по-тихеньку. Він сховався, я об’їхав їх і поїхав у Щастя», — розповідає чоловік.

Професія зникне?

За словами Юрія Хромушина, приблизно з 2008 року, коли він пішов на пенсію, реакція людей, які раптово потрапляють в об’єктив фотографа, різко змінилася. Він пов’язує це із тим, що зараз робити фото може будь-хто і цим вже нікого не здивуєш. Більше того — люди дратуються. Фотограф впевнений, що за 10 років його професія зникне.

«Раніше люди, коли їх фотографував, можливо, були добрішими. Для них було дивом, коли тебе фотографують і завтра приносять фотографію. І коли сам друкував та проявляв у ванночці зображення, це було диво. І завжди були м’які вирази. Зараз складніше. Зараз вийдеш когось познімати і говорить: «А хто взагалі дозволив вам мене знімати?», — із сумом каже Юрій Хромушин.

Створювати власний архів Юрій почав ще у Кам’яному Кінці, де фотографував друзів та місцевих жителів. Нарізав плівки, закладав їх у книги, а згодом почав абсолютно всі запаковувати у конверти, підписувати.

«Зараз передивляюся ці чорно-білі — мені цікаво згадувати свою молодість. 70-й рік, 76-й — я на БАМі був, знімав БАМ, який будували. У Монголії був з Леонтьєвим. Тобто, багато різних поїздок було — в Угорщину, Болгарію, Францію.

Молодість. Це — моя молодість. Я дивлюся і згадую кожен кадр, який я зняв 50 років тому, ту ситуацію, яка була, коли я її знімав. Якщо він чимось цінний, я пам’ятаю, як я кудись приїздив. Наприклад, у спортивний табір машінституту. Там студенти сушили рибу на мотузках на тлі будинків. Я чудово це пам’ятаю, як проводив час у цьому таборі. Згадується все. Ти береш цей негатив і згадуєш. Ніби кіно», — розповідає фотограф.

Я ж питаю — у чому він міряє свій архів.

«Я міряю їх валізами. Уявіть собі, з Луганська у чомусь же треба було вивозити. Я знайшов кілька величезних валіз — чотири чи п’ять. Такі — метр на півтора. І ось конверти, плівки — ними щільно забиті ці валізи. Я не знаю, скільки там їх штук. Ну, багато — тисячі плівок, конвертів», — додає він.

Із Луганська Юрій Хромушин переїхав до Чернігова. За роки війни у цьому місті пройшло кілька виставок за його участі. На першій — персональній — він показав саме старі свої фото.

«Я поїхав з Луганська, до Росії було 50 кілометрів, а приїхав сюди — тут 50 кілометрів до Росії з іншого боку. Тож менталітет тут теж дуже-дуже пов’язаний з Росією, бо раніше сюди приїздило дуже багато росіян. Дуже багато. Менталітет тут приблизно такий, як у Луганську. Мене прийняли тут дуже добре. Спочатку всіх приймають добре, бо бідні, нещасні, змучені неволею», — ділиться він.

До війни Юрія Хромушина із Черніговом не пов’язувало аж нічого. У знайомих у цьому місті була батьківська квартира, тож її на перший час і запропонували друзям-переселенцям.

«Чудове місто! Чудове! Мені дуже подобається. Воно таке трохи сільське. Хоча, за той час, скільки я тут живу (сім років), настільки збільшилася кількість машин, настільки місто змінилося… Воно було сільське таке. У хорошому сенсі. А зараз наш мер таке тут творить — тротуари робить для велосипедистів, і стадіони, і спортивний комплекс. І взагалі тут все горить, все чудово. І, що головне, місто дуже зелене. Тут взимку вийшов — і поїхав на лижах», — каже Юрій Хромушин.

Із Санкт-Петербурга до Майдану

Фотограф та антрополог із Санкт-Петербурга Вадим Лурьє до війни не мав тісних зв’язків ні з Луганщиною зокрема, ні з Україною в цілому. Якось після школи у 1984 році він приїхав на канікули до друзів батьків до Києва. Провів у цьому місті близько двох тижнів, а далі — влаштував собі подорож західною Україною.

Вадим Лурьє. Фото В. Петрова

«Моя перша поїздка була тоді, але вона, звісно, покрилася павутинням часу. У мене чудові спогади про замки, Чернівці, про Київ, але я тоді практично ні з ким не познайомився, просто гуляв містами», — згадує росіянин.

Освіжити своє враження від України Вадим Лурьє вирішив у січні 2014-го року. Разом із друзями вирушив до Одеси і провів там майже три тижні. Згадує: протистояння як такого на той момент у місті не було. Та й мета у нього була інша — не працювати, а відпочивати. Втім, в Одесі він познайомився із представниками одеського осередку Євромайдану. Спочатку ходив на їхні зустрічі, а потім і на провладні мітинги. Зокрема, за російську мову. Потім Вадим поїхав додому, а повернувся у березні, коли в Україні відбулися важливі і болючі події.

«Коли я повернувся, вже почалися жорсткіші події. Я, як і багато моїх знайомих, сиділи і дивилися усі стріми. Читали своїх знайомих і друзів, які почали з’являтися. У мене були хороші знайомі у Києві — етнографи, антропологи, історики і тоді виникла ідея (підкреслю, що вона виникла до лютневих подій у кінці січня) зробити у Києві семінар з культури протесту. Ми почали готувати цей захід. Його провели врешті-решт. І, коли відбулись ті події, все змінило забарвлення», — впевнений чоловік.

У ту березневу поїздку до Києва Вадим Лурьє багато гуляв та фотографував людей, будівлі, зібрання. Повернувшись до Санкт-Петербурга, помітив у стрічці новин, що один з міжнародних фондів проводить виставку «Жінки Майдану». Вадим переглянув архів, відібрав з десяток і відправив організаторам.

«Одну обрали — там дівчина сидить на парапеті, який у переході на Майдані Незалежності, навколо Майдан того часу. Там ще була якась реклама банку із зображенням Лесі Українки і ця дівчина була на неї схожа. Цю фотографію обрали. Мені надіслали запрошення. І тоді, коли вже були якісь запрошення серйозніші для росіян, я попросив мені прислати. І запрошення на таку доволі урочисту подію «Вас запрошують на виставку з вашою фотографією на головній площі країни». Мені було дуже приємно. Там було багато інших чудових фотографій. Це було важливою подією у моєму житті», — ділиться Вадим Лурьє.

Знайомі та друзі радили Вадимові бути обережними у поїздках до України, питали, чому він їздить туди.

«Я відповідав, що у мене там друзі, що я маю це бачити, що багато абсолютної неправдивої інформації навколо, що складно відрізнити правду від брехні. Тож, я маю побачити все сам і сам маю все зрозуміти. Хоч я не ЗМІ, не лідер суспільної думки, але сам для себе я маю це зрозуміти. І це країна близька і географічно, і за багатьма параметрами, і там у мене вже друзі з’явилися, або були, і для мене це важливо», — каже Вадим.

Фотопроєкт

Згадуючи 2014 рік і те, як швидко розгортались події і поляризувалися стосунки між Україною і Росією, Вадим Лурьє зауважує: неможливо було залишатися осторонь, потрібно було для себе щось вирішити та прийняти. На вулицях Санкт-Петербургу з’явилися так звані ополченці, тобто бойовики. І хоча провладні російські ЗМІ не писали про них багато, не помітити їх було складно.

«Одним з таких яскравих прикладів такого неминучого проникнення цієї реальності у лаковану дійсність стало виникнення у Петербурзі «Музею Новоросії». Цього стало настільки багато, що на нього не можна було не звертати увагу. Це стало важливим для усіх», — впевнений чоловік.

Серед тих українських друзів, які з’явилися у Вадима після 2014-го, переселенка з Луганська Катерина Сірік. Саме з нею вони замислилися над тим, що можна зробити для Донбасу, як правильно та об’єктивно розповісти про його ідентичність.

Від себе додам, що імідж, який сформувався у переселенців у 2014 році в Україні, не сильно сприяв прийняттю їх громадами. Тут можна відзначити кілька чинників: і непрофесійну роботу медіа, і забобони, які у суспільстві існували щодо різних регіонів країни, і чого вже там — окремі переселенці (навмисно чи ні) робили такі речі, які не завжди відповідали букві закону чи нормам моралі. За словами Вадима Лурьє, у Росії так само не дуже розуміли, хто ці люди.

«У нас не було концепції поїхати до „гарячої“ точки, щоб знімати людей, які там знаходились з різних сторін. Цього було вдосталь. А ось представити Донбас як регіон з культурної точки зору, ось тут було величезна діра. І ми спробували подумати у цьому напрямку. І у нас одночасно виникла ідея, що потрібно поїхати на підконтрольну територію, поспілкуватися з переселенцями, місцевими, походити до них у гості та попитати у них дозволу на знайомство з їхніми фотоархівами», — говорить Вадим Лурьє.

Місцевим жителям ця ідея сподобалася — вони спілкувалися із Катериною та Вадимом, допомагали із контактами земляків. Так і виник проєкт «Донбаський сімейний архів». Працюючи над проєктом Вадим Лурьє здійснив кілька експедицій на Луганщину. Кожна з них тривала понад два тижні. Як результат — вони з Катериною оцифрували близько півсотні сімейних архівів жителів Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного, Воронового, Золотого, Щастя та Станиці Луганської. Це близько одинадцяти тисяч світлин.

«Станиця Луганська мене вразила, самою собою, тим, що там відбувається, як там все влаштовано, як там все близько, яка там залізнична колія, яка веде в нікуди, як люди йдуть вздовж цієї дороги до своїх домівок. Я там був під час поминальної неділі і там була родина, яка прийшла на могилу сина, який загинув в АТО. Ось Станиця Луганська — те місце, куди мені ще хочеться повернутися. І Щастя хочу взнати більше, тому що там я був тільки проїздом», — згадує фотограф.

А ще було 3-4 тисячі фото з артефактами — це і зворотні сторони світлин з вітальними чи прощальними текстами. Або ж красивий альбом, коробка від цукерок чи взуття, листи, вітальні листівки, артефакти, пов’язані із народженням дитини, запрошення на весілля. На думку Вадима Лурьє ось ці фотоархіви і є архівами у значно ширшому сенсі.

«Фотографії робили для роздачі знайомим. Це було не тільки фотографування на пам’ять. У світлин була абсолютно конкретна задача. Їх дарували друзям-знайомим. Саме тому у фотоархівах так багато портретів, які не можуть впізнати нинішні власники цих фотоархівів. Це фотоархіви бабусь та дідусів. Їм якісь знайомі подарували і нащадки не знають, хто ці люди. А це якісь люди тих років», — говорить він.

Яку ж цінність ці сімейні архіви мають для їхніх власників? По-різному, говорить Вадим Лурьє. Кілька разів у нього з Катериною Сірік виникало відчуття, що, якби не їхня цікавість, ці архіви були б втрачені, адже світлини діставали зі старих сімейних будинків, де ніхто не живе. Але це, скоріше, виняток. До того ж, люди охоче ділилися історіями своїх родин.

«В основному, мені діставалися дуже охайно збережені альбоми чи окремі коробки з фотографіями, адже це стосувалося технічної інтелігенції, як, до прикладу, у Рубіжному — люди, які працювали у НДІ. У Лисичанську це були люди з родини вчителів. Мені привозили архіви вимушені переселенці, те, що вони встигали вивезти з тих міст. І, звісно, до цих фотографій вони ставилися значно турботливіше, ніж місцеві, адже це та частина історії їхніх сімей, які вони встигли вивезти», — додає він.

Команда не ставила за мету оцифрувати фото 90-х. Приділяли увагу світлинам середини 60-х — кінця 70-х, коли фотоапарати та плівка стали доступними, а життя — трохи легшим і люди почали подорожувати. Нині через пандемію експедицію на Луганщину Вадим Лурьє поставив на паузу і обробляє ту інформацію, яку вже вдалося зібрати. Частину фотографій можна переглянути на сайті проєкту.

«Коли я виступав з розповіддю про донбаський фотоархів на одній з конференцій мене так прямо і спитали: „Навіщо треба було їхати туди, аби досліджувати фотоархіви, адже це можна було робити в іншому місці?“. Я відповів, що запит виник саме там, і я поїхав туди і зібрав архів саме там. Окрім культурної складової важливе значення має дослідження цього регіону у нинішній ситуації, його важкого стану», — пояснив чоловік.

Допоможіть дізнатися про ще одного Лурьє

Бувало так, що, переглядаючи архів однієї родини, Вадим Лурьє розумів, що бачив десь цих людей раніше, і виявлялося, що це друзі родини, чий фотоархів він передивлявся до того. А одну з історій Вадим Лурьє буквально попросив озвучити у програмі і сподівається на допомогу слухачів у невеличкому розслідуванні.

«Коли ми з Катериною обговорювали, що ми можемо дізнатися про фотографію, а вона шукала багато сюжетів та людей для цього, вона одного разу відправила мені посилання і сказала: «Диви, що тут є!» І виявилася дивовижна річ, що одним з перших, а, можливо, першим фотографом Лисичанська, у якого було перше фотоательє у Лисичанську, була людина, з таким прізвищем, як у мене — Соломон Іонович Лурьє. Як вдалося дізнатися? Його ательє у Лисичанську було приблизно з 1906 по 1916 роки, його фото є у краєзнавчому музеї Лисичанська, яке датується 20-ми роками. А далі його історія губиться. Я намагався знайти його у списках репресованих і загиблих у Велику Вітчизняну, але, на жаль, нічого не знайшов. Ось, я хочу дізнатися якомога більше про цю людину, про його фотоательє», — з запалом розповідає фотограф.

Весь час, поки ми розмовляли із Вадимом Лурьє, я думала, як спитати його про перевірку на блокпостах, про реакцію людей на те, що він росіянин. Чи взагалі, звертав хтось на це увагу. Але він сам про це заговорив.

«Це був потяг до Слов’янська, звідки я сів у маршрутку. Я їхав сам. Мене зустріли у Сєвєродонецьку. І я, не сказати, що боявся, я не боявся, але я почувався ніяково. Це, ймовірно, був 2016 рік. Ми перетинаємо якийсь блокпост, я передаю свій російський паспорт і думаю, як на мене зараз подивляться, що скажуть. Та нічого не сказали, ніяк на мене не подивилися, і поїхав я далі. І вже коли я втретє приїздив, доїхав до Станиці Луганської і я почувався значно більше у своїй тарілці. Вже я тут не вперше, можу поговорити з людьми. Я не відчуваю якогось дискомфорту. Ці люди мені не чужі і потрібно спілкуватися, треба бачитися, спілкуватися. Не тому, що це якось протидіятиме тому, що відбувається на офіційному рівні. Ні. А тому, що люди повинні спілкуватися одне з одним незалежно від будь-чого. І це спілкування взаємно цікаве. Сподіваюсь, що я був цікавим цим людям, а вони мені. І у цьому головний для мене висновок», — розповідає фотограф.

Вадим Лурьє та Катерина Сірік відкриті до співпраці, тож, якщо ви хочете поділитися своїми родинними світлинами або передати дослідникам іншу, цікаву, на вашу думку, інформацію, їхні контакти є на сайті проєкту. Долучайтесь.

Валентина Троян, Далі буде, Громадське радіо

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису