«Моя історія дуже коротка: я потрапила у «розстрільний список». Я все ж таки не вірила до кінця, що мені щось загрожує, бо стільки, скільки я зробила для своєї громади, навряд чи хтось зробив ще, але так сталося…» — про те, як довелося виїжджати з Торезу на Донеччині Світлана Олєйнікова досі просить не згадувати.
«У мене було три «капелюхи»: я займалася, по-перше, бізнесом. Він у мене завжди був — автобуси (перевезення) і школа англійської мови. Другий «капелюх» — це викладання у вищому навчальному закладі. І третій — громадська діяльність, — я була координаторкою агенції регіонального розвитку у своєму місті: шукала проєкти, залучала грантові кошти на розвиток міста, потім ще відкрила одну молодіжну організацію, бо я працювала у ВНЗ і бачила цю потребу», — згадує жінка.
Тоді, у 2014 році, створення «ДНР» хоч і не було для Світлани чимось неочікуваним, та все одно до останнього не вкладалося в голові.
«Коли була створена так звана «ДНР», я, звичайно що, розуміла, що щось відбувається і має статися. Бо це були такі одіозні люди, які брали активну участь в усіх громадських слуханнях, і вони відрізнялися від тих, хто хоче просто розвивати свою область. У мене до них було неоднозначне ставлення. Ну уявіть, для когось, можливо, це було секретом у 14 році, що на Донбасі є проросійські течії, але ми це все спостерігали дуже багато років. У 2006 році після першого Майдану вони заснувалися, Росія постійно вкидала у них фінансування і, після того, як я вже приїхала до Києва, одна з моїх знайомих розповіла, що хлопець з «ДНР» казав, що вони з 2006 року щомісяця їздили на вишколи у Ростовську область і готувалися до цього дійства, так би мовити», — говорить Світлана Олєйнікова.
Та попри очевидну нерівність сил та підготовки, «здавати» рідне місто не хотілося. Коли почався Майдан, Світлана поїхала до Києва, аби на власні очі побачити, що відбувається в столиці та зрозуміти, по який бік барикад вона сама.
«Коли всі пішли на Майдан, я спершу не розуміла, що відбувається, але я бачила, що всі мої друзі там, всі підтримують, і я приїхала впевнитися особисто, бо я дуже рідко вірю словам, мені треба особисто впевнитися. Я приїхала, познайомилася з людьми на Майдані, і поїхала додому вже з упевненістю, що я так само підтримую принципи демократії», — розповідає вона.
Вже тоді за неї почали переживати близькі. Казали: «Навіщо підтримуєш? Для чого тобі все це?». Один із таких діалогів, пригадує Світлана, був дорогою до ще не окупованого Донецька із дядьком.
«Свєточка, чому ти підтримуєш, чому в себе саме така позиція?. І я йому сказала, що я відчуваю і роблю вибір завжди серцем, і зараз моє серце відчуває, що ось так воно почувається максимально комфортно. Це от позиція, коли ти за свою правду готовий на все», — каже жінка.
Ця позиція була публічною. Разом із колегами та друзями Світлана організовувала проукраїнські акції у Торезі, бо не могла залишатися осторонь.
«Було багато людей, які допомагали ці акції організовувати, у нас була штаб квартира в Дніпрі, і охочі з Донецької та Луганської областей могли приїздити брати якісь роздаткові матеріали, мирні такі зібрання робити. А потім ми побачили вже у березні мітинги з російськими прапорами, і це вже неможливо було витримувати. У мене маленькі діти, тому до Донецька на акції я не їздила вже, а ось у Торезі 8 березня ми вийшли з дівчатами-колегами показати свою позицію … Я ішла в цей «розстрільний список» методично», — згадує вона.
Далі Світлана виїхала в іншу країну. Потім — життя геть в іншому регіоні України. І лише за деякий час, коли до столиці почали з’їжджатися друзі, пригадує Світлана, вона вирішила теж поїхати до Києва. Бо тодішнє місто, яке вона не хоче називати, стало тісним для жінки. Спершу майже два роки Світлана працювала у громадській організації, що опікувалася проблемами переселенців — «Крим SOS».
«Я займалася грантами для розвитку бізнесу, в тому числі я займалася тим, аби ті, хто звернувся до нас, отримали різні види допомоги, і, зокрема, гранти на розвиток бізнесу. За більш ніж рік я виявила, що до нас зареєструвалися близько 3 тисяч переселенців, які хочуть відкрити власну справу, але до отримання грантів дійшли тільки близько 200 людей. І це не тому, що не було цих коштів, а, перш за все, тому, що в них були власні страхи, відсутність знань і відсутність інших навичок, які допомагають відкрити власну справу», — розповідає Світлана.
Побачивши, наскільки великий запит на допомогу та які основні перепони стають на шляху у переселенців під час відкриття власної справи, Світлана разом ще з двома переселенками з Донеччини вирішують відкрити свою ГО «Міжнародна агенція змін», аби навчити людей не боятися та вірити у свої сили.
«І оскільки ми всі вихідці з Донецької області, займалися громадською діяльністю двоє з нас все своє життя і я займалася розвитком громад, то в 2016 році, коли ми вже стали на ноги, то зрозуміли, що стигматизація переселенців продовжується — перш за все, ними самими. Тому що деякі психологічні проблеми не виникають на рівному місці, не всім вдалося з ними впоратися і зрозуміти, що треба далі розвиватися, жити. Ми стали проводити відкриті лекції для всіх, хто хоче відкрити власну справу — це була і теорія, і різні заняття, мозкові штурми, консультації. Працювали ми по програмі «Рівний рівному», бо ми самі переселенці і ми не просто розповідаємо теорію, а це практика. Ми показали, як ми повернулися до бізнесу», — згадує жінка.
Так, одна зі співзасновниць ГО «Міжнародна агенція змін» Ольга Лекова під час першого року лекцій на власному прикладі навчала охочих як відкрити бізнес. Переїхавши до Києва, вона ризикнула відкрити студію дизайну, інтер’єру та ремонту. І досягла успіху. Каже: статус переселенця ніяк на вплинув на її бізнес.
«Найголовніше — це те, чим би тобі хотілося займатися, важливо йти за своєю мрією, бо якщо обрати щось «не своє», потім все одно будеш шкодувати решту життя. Тому слідувати за своєю ідеєю і мрією — це дуже важливо, навіть якщо люди тобі говорять, що це не працюватиме. Просто зі мною так було. Друге — це не звертати уваги на те, що не буде вистачати фінансів. Якщо правильна ідея — фінанси підтягнуться. Насправді фінансова складова не найважливіша, я починала свій бізнес без будь-яких фінансів, просто на рівному місці. Я просто поступово напрацьовувала свої зв’язки, своїх клієнтів. З моменту, як ми створилися, кожен рік у нас кількість клієнтів збільшується в 2-3 рази, тобто це для мене була ціль. Спочатку ми використовували просто безкоштовні ресурси для залучення клієнтів, для просування, зараз їх дуже багато і я не бачу сенсу використовувати якісь платні варіанти просування», — ділиться підприємиця.
Тоді у 2017 проєкт діяв за чіткою схемою: 12 місяців — 12 лекторів, 50 на 50 теорії та практичних настанов, пригадує Ольга, та найголовніше для неї самої було донести, що найважливіше, починаючи власну справу, щиро вірити у неї та свої сили.
«Ризик може бути завжди, що «прогориш», може не вийти, може не вистачити фінансування, може ідея бути недоречна, таке теж може бути. Буває, що гориш чимось, а насправді це не те, чим би ти хотів займатися. Ми, коли створювали бізнес — це була зовсім інша ідея, ніж та, з якою ми працюємо зараз. Якоюсь мірою це теж великий ризик, головне — не зупинитися, продовжити, вибрати те, чим ти хочеш займатися», — наголошує вона.
Тоді, викладаючи, пригадує Ольга, серед учнів зустрічала і переселенців, і корінних киян, і це надзвичайно тішило.
«Тому що для киян дуже мало проходило таких заходів, принаймні у той період, ніж для переселенців. Для переселенців тоді було дуже багато таких бізнес-проєктів, котрі могли розкрити їхній потенціал, а місцеві, скажімо так, про це навіть не знали. Дуже багато людей хотіли відкрити свій бізнес, але не розуміли, що їм потрібно, не розуміли своїх сильних якостей. У когось були ідеї, в когось ні, переважно були ті, в кого багато ідей, і їм було потрібно вибрати щось одне», — згадує жінка.
Тоді, окрім бізнес-коучів, доводилося бути ще трохи психологами, бо у багатьох пережитий досвід втрати всього нажитого через війну не давав без остраху починати щось нове.
«І для того, щоб підтримувати наших учасників проєкту, ми робили такі менторські програми, можна сказати, клуби із самодопомоги. Ми збиралися невеличкими групками і працювали разом, щоб зрозуміти, що в нас однакові проблеми, однакові страхи. Підприємці, знаєте, це такі особливі люди, які готові кожного дня до фейлу. Коли в 2014 році багато людей пройшло через „Крим SOS“, вони боялися іти далі. Люди, яким пропонують просто так 5 000 доларів, м’яко кажучи, скептично ставилися. І якщо ти цей страх подолав, то потім у тебе вже немає ніяких кордонів», — говорить вона.
Зараз стратегія організації змінилася — пояснює Світлана. Над нею працювали останні пів року. Нині планують допомагати людям шукати фінансування. Пояснює: у сучасному суспільстві відсутність коштів — не вирок. Завжди можна звести людей з грошима та ідеями.
«Ми вибрали розвиток громад як пріоритет, залишили розвиток бізнесу, і ще один напрямок — втілення міжнародних практик, тобто ми вирішили йти на більш професійний рівень. Зараз у нас є безкоштовна платформа, яка навчає молодь і всіх бажаючих фандрейзингу. Тобто як залучати кошти. Це буде спільнота, менторська підтримка, і стаді-тури хочу зробити», — ділиться планами підприємиця.
Платформа називається — fundraiser. Світлана каже — це перша фандрайзингова платформа в Україні. Тобто через неї підприємці чи організації можуть шукати фінансування на свої проєкти. Та це не єдина складова. Зареєструвавшись, компанія отримує доступ до відеолекцій та навчальних матеріалів, які допоможуть самим трохи краще розібратися у залученні коштів на свої ідеї. І найголовніше — усе це безкоштовно.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS