«Для багатьох 2014 рік став стартом дуже різних подій: хтось переїхав до іншої країни, у багатьох дуже змінилися життя. І я б хотіла показати саме обличчя людей через ці історії цих людей, їхні портрети, показати, що це — звичайні люди, яких ми бачимо серед нас. Але у них є травматичний досвід 2014 року, який вплинув на їхнє подальше життя, на прийняття рішень. Досвід, який формує особистість», — впевнена Катерина Мостова.
Вона — фотографка з Луганська, переселенка. Розповідає про свій документальний фотопроєкт «2014». Його ідея виникла випадково. Якось у компанії її знайома, теж переселенка, згадала деякі моменти, які їй довелося пережити в окупованому місті. Катерина помітила, як відреагували на її розповідь співрозмовники, які не жили і не бували у зоні збройного конфлікту. Тоді Катерина дійшла висновку: попри те, що війна триває восьмий рік, і, здавалося б, про неї кожного дня розповідають медіа, людям цікаво слухати саме очевидців.
Тож далі — історії трьох учасників фотопроєкту Катерини Мостової. У 2014 війна забрала у них дім і залишила по собі багато важких спогадів. Попри це, вони готові згадувати і розповідати про окупацію своїх міст тим, кому не байдуже.
Героям проєкту Катерина поставила 6 запитань. Зокрема, спитала про те, що найбільше вразило їх під час гарячої фази війни або ж в цілому під час перебування на окупованій території. Самій же фотографці врізалась у пам’ять подорож, коли у вересні вона поїхала із Дніпра до Луганська забирати машину та зимові речі. На той момент у місті вже близько 40 днів не було зв’язку, електрики та води. До того ж, були серйозні перебої із постачанням їжі.
«Мене не було там 2 місяці. Я виїхала із Луганська наприкінці червня, була відсутня липень і серпень. Я була у шоці від того, як за два місяці змінилося місто. Навіть не фізично. Так, було багато зруйнованих, пошкоджених будівель. Мене дуже сильно здивували люди. Ті знайомі, яких я зустрічала, за ці два місяці постаріли на 20 років, тому що вони сиділи під обстрілами. Мені здається, найскладніше було те, що ніхто не знав, коли це скінчиться. Ця невизначеність», — каже Катерина Мостова.
Друге, що вразило Катерину — це тварини, які бігали містом голодні та виснажені.
«До того ж мені було страшно чути тишу. Ми навіть не уявляємо, наскільки місто шумне, ми звикаємо до цих звуків. А тут я приїжджаю, а там тиша гробова. І вона у місті і вдень. Хоча, вдень ще хоч щось якось (шумить — ред.), а ввечері, коли сутеніє, починаючи з 18, просто темрява і тиша. І це місто. Тобто, ти не десь у полі, а це ти у місті, де жило півмільйона людей. Для мене це було дуже страшно», — пригадує вона.
Катерина хотіла якомога швидше виїхати з міста. Наступного дня вона і планувала зробити це разом з друзями. Але вони не врахували той момент, що виїзд о 5-й ранку, як домовлялися, неможливий — у місті ще діє комендантська година. Зв’язку не було, тож узгодити подальші дії компанія теж не могла.
«До сьомої була комендантська година. Потім я поїхала на те місце, де ми домовилися зустрітися, написала записку на папірчику, приклеїла скотчем до стіни та поїхала шукати інших. Я навіть не знала, де живе одна з дівчат. Тобто, знала приблизну адресу, знали будинок, де вона живе. Я туди приїжджала, потім на місце, де ми домовлялися зустрітися. Туди-сюди їздила.
І потім, коли я була близько її будинку, до мене підійшов хлопець і спитав: „А ви раптом не шукаєте таку то й таку?“. Кажу: „Так“. А він і відповідає: „Вона також бігає, шукає вас“. Дуже дивно жити без так звичних речей, як зв’язок, вода, світло. Але, відверто, все це можна пережити. Та очі тих людей, які сиділи два місяці під обстрілами, без надії, ось це я, мабуть, ніколи не забуду», — додає Мостова.
Учасниця проєкту Катерини, луганчанка Анастасія Мухіна за фахом інженерка. У Луганську працювала на трубному заводі. Був у її житті і період роботи за кордоном — на Кіпрі. На момент 2014 року Анастасія жила вдома, у Луганську. Якоїсь миті вона вирішила для себе, що нікуди не поїде від війни, а залишиться у місті і передаватиме інформацію про бойовиків українській армії.
«У 2014 році я самостійно намагалася боротися проти окупанта, самостійно малювала листівки українською, розмовляла з людьми і казала, що не треба за Росію, тому що це буде Придністров’я, а, може, ще гірше», — ділиться Анастасія.
Вийти на зв’язок з українською армією, згадує вона, все-таки вдалося. Зокрема, Анастасія передавала розвідці списки людей, причетних до угруповання. 10 лютого 2018 року Анастасія Мухіна мала перетнути лінію розмежування і прийти на підконтрольну уряду територію. А 8 вона вирішила розклеїти залишок проукраїнських листівок.
«Так сталося, що за 300 метрів, з іншого будинку, мене побачила людина, яка працювала в „МГБ“. Її зацікавило не те, що я почепила якусь об’яву, а те, що я її сфотографувала. Він послідкував зі мною. Мене затримали. Три дні допитували. Не тільки у будівлі ОБОП (колишня будівля батальйону „Беркут“), а й у моїй хаті», — пригадує вона.
На свободу Анастасія Мухіна потрапила аж 29 грудня 2019 року під час великого обміну утримуваними. Згадує: робітники СІЗО розбудили їх дуже рано, дозволили взяти тільки одну валізу. Багато речей забрали.
«У мене серед молитов грецькою мовою були записані прізвища і телефони тих, кого я вважала за потрібне тут здати. Все забрали. У тому числі, наші документи», — додає жінка.
Родина іншого учасника проєкту, Дмитра, до війни мала кафе у Донецьку. Невеличке, на шість столів. У 2014 році з міркувань безпеки його довелося закрити. Спочатку чоловік поїхав до окупованого Криму — там запропонували роботу. А вже у грудні родина переїхала до Києва. У столиці дружині Дмитра запропонували роботу. Міркує, чи є сенс повертатися до рідного міста.
«Можу я повернутися до Донецька чи не можу повернутися? Я, звісно, можу. Але постає інше питання: що там робити? Після всіх подій, які відбуваються там зараз і ще, ймовірно, відбудуться, від міста не залишиться нічого, що можна було б підтримувати. Інфраструктури немає. Економіки немає. Виробництво все або вивезене, або пограбоване, або зруйноване. Шахти зупинені, печі на заводах вимкнуті. Якщо одна працює, то це добре. Їхати та відновлювати, аби там могли жити люди — так, можу, але їхати туди жити… Скоріше за все, я буду туди просто приїжджати відпочивати душею. Якось так», — розмірковує він.
Діти, говорить Дмитро, пам’ятають Донецьк, але не згадують. Сам він не вважає за потрібне зараз говорити із малими про війну. Вони з дружиною вивезли їх з міста якомога раніше — подалі від бойових дій.
«Донецьк я люблю, як своє рідне місто. Я прожив у ньому все життя. Так, звісно, мені боляче розуміти, щоб там зараз таке відбувається. Але 2014 рік зробив мене стресостійким. Усе своє життя я практично безвиїзно прожив там. Я там усіх знав, все знав і почувався там комфортно. Коли ж я поїхав, мені довелося фактично все починати з нуля. Тобто, мені потрібно було шукати нове житло, нову роботу, заводити нових друзів, зв’язки. І взагалі став інакше дивитися на світ після цього всього», — ділиться чоловік.
Нині Дмитро працює у технічній підтримці компанії «Мегого». Нові колеги дивуються, коли Дмитро, поміж іншим згадує, 2014 рік та свій виїзд з міста.
«Ми пару разів поговорили, я розповів їм пару історій, які були зі мною чи моїми друзями. Хлопці, звісно, здивувались. Оскільки вони про таке не знали, не чули. Їм в основному по 22 роки. Коли все починалося, вони були молодші на сім років. Вони навіть не замислювалися, що щось схоже може відбуватися, а, якщо і чули, то не вдавалися у деталі. А зараз подорослішали, почали цікавитися, почали дивуватися: „Ого! Виявляється, було так, а нам не казали“», — розповідає переселенець.
Ще одна героїня проєкту — луганчанка Тетяна. До війни вона працювала офісною співробітницею. Компанія, у якій жінка працювала саме перед війною, мала партнерів у Львові. Саме Тетяна тримала із ними зв’язок.
«Уже коли почалися бойові дії, коли вже стріляли, львів’яни телефонували мені і питали: «Ну що, останню машину розмитнимо?». Я казала: «Хочете ризикнути?». Звісно, що ні, не ризикували», — каже вона.
У Луганську Тетяна прожила до вересня. На той момент у місті не було ні зв’язку, ні води, ні світла. Проблеми були із в’їздом до міста та виїздом із нього. У будинку, де жила жінка, було бомбосховище. Люди туди спускалися, а двоє чи троє мешканців взагалі почали там жити.
«Стояли ліжка. Навіть з дитиною якась жінка там була. Там жили ті, кому влучило у будинок чи квартиру. А ми рідко спускалися, тому що ніхто не вірив. Думали: „Ну, почали, ну постріляють…“ А, коли вже прилітав снаряд такий, що трясся будинок і реально було страшно, тоді, звісно, бігли», — розказує жінка.
На тлі вибухів Тетяна робила ремонт у квартирі, висаджувала квіти на балконі. Вона була впевнена, як і частина її знайомих, що зараз «всі домовляться». Та й їхати особливо не було куди. До родичів у Росію, говорить Тетяна, не бачила сенсу їхати. Бо це інша країна з іншими законами, а вона не є її громадянкою.
«В Україні родичів у мене не було. Ті подруги, яким я дзвонила у Київ, слухавку на той момент не брали. Вже коли я переїхала, ми навіть спілкувалися. Але тоді, коли була канонада, ніхто чомусь не брав слухавку, ніхто не передзвонював. Тож їхати особливо не було куди», — говорить вона.
Тетяна згадує момент, коли українські військові підійшли впритул до Луганська та оточили його з трьох сторін. Тоді серед містян ходили чутки, що сторони домовилися і бойові дії незабаром скінчаться. Зо два тижні українські бійці стояли на підступах до Луганська.
«І всі ці два тижні з боку Росії околицями Луганська (що підтверджують люди, які там живуть, знайомих же всюди повно) йшла техніка. „Дивимося у шпарину між будинків, всю ніч йде бойова техніка“, — говорять люди. І йшла весь тиждень», — додає Тетяна.
Неподалік тетяниного будинку бойовики стріляли із ракетно-зенітної установки «Град». Тоді люди швидко тікали до бомбосховища. Жінка ділиться своїми спостереженнями щодо того, як змінюються люди у таких небезпечних для життя умовах.
«Люди, коли починається війна, припиняють спілкуватися взагалі. Тому що кожен на свою удачу сподівається. Я їхала в автобусі — те саме: заходиш, нахилився, перехрестився, хух: „З Богом! Поїхали!“. Люди не хочуть розповідати. Вони всього бояться. Щойно з’являється страх — закінчується спілкування», — впевнена Тетяна.
Своїми історіями для проєкту «2014» поділилися 14 переселенців та переселон. У тому числі, і сама авторка. Катерина не виключає, що у майбутньому фотопроєкт може стати книгою, коли більше людей розкажуть свої історії.
Важливий безпековий момент — світлини декого з учасників проєкту у розфокусі. Ці люди небезпідставно побоюються за долю своїх рідних, які залишилися на окупованій території. Або ж за свою, адже вважають, що розкривши себе на фото, вони на тривалий час або назавжди закриють собі дорогу додому.
«Він аполітичний і документальний. Моє завдання просто показати життя людей, які були у Луганську, Донецьку, Криму у 2014 році. Розказувати, що взагалі відбувалося у їхніх життях і що сталося далі. Коли я в’їжджала у Луганськ, було кілька разів, коли мене надовго зупиняли, питали, чи везу я з собою камери, перевіряли телефони. Я стояла там по півгодини.
Я розумію, що у подальшому це може викликати якісь негаразди і питання у людей, оскільки там (на окупованих територіях — ред.) потрібно прославляти „республіку“, а не показувати, як люди українські прапори стелили на підлогу, як ходили беззубі з автоматами. Тобто, я думаю, це (проєкт Катерини — ред.) йтиме у розріз з тією інформаційною концепцією, яка є там. І, я думаю, так, це може стати перепоною для мого відвідування цієї території», — каже Катерина Мостова.
Під час інтерв’ю з учасниками та учасницями проєкту Валентина Троян спитала кожного про те, чому вони вирішили долучитися до нього. Адже, якщо Анастасія Мухіна не приховувала ні обличчя, ні інформації про себе, то Тетяна та Дмитро — з тих, хто обрали анонімність.
«Я хочу долучитися своєю історією, щоб люди знали не тільки про „Ізоляцію“ Донецька, а й у кожному відділенні були свої підвали, де катували людей. Катували струмом, прив’язували руки до ніг і били по п’ятках. І таке було. У мене було таке, що я не могла торкнутися грудної клітини — так вона боліла», — каже Анастасія.
«Я вважаю, важливо аби люди знали, що насправді, знали, що відбулося, у кого яка історія, тому що історій дуже багато. Всі вони різні. По телебаченню цього не розповідали. Від самого початку у мене був такий посил, щоб всі зрозуміли, що донеччани, які приїхали, — такі самі люди, як і ті, хто живе тут. Коли я потрапив до Києва, я тривалий час не міг знайти роботу. Дуже довго. Я 9 місяців шукав, проходив співбесіди: звичайні, багаторівневі, колективні, будь-які. Коли справа доходила до оформлення документів, все завершувалося з причини моєї донецької прописки. Хотів би, мабуть, донести, що всі ми — однакові, всі ми —люди. І всі ми маємо право нормально жити», — ділиться Дмитро.
«Мені б хотілося, аби всі, хто це не пережили, хто не бачили це все, зрозуміли: „Все залежить від тебе. Твоє майбутнє залежить від тебе“. Тобто, щоб не помилялися ті, хто думає, що прийде якийсь дядя з прапором і побудує їм країну. Щойно приходить війна, навіть, якщо ця війна, як тобі здається з благими намірами, і з абсолютною правдою, «скрєпами» — все, буде погано. Тобі, твоїм дітям і майбутньому. Майбутнього з війною немає», — вважає Тетяна.
Валентина Троян, як переселенка, також долучилася до проєкту, адже всіляко підтримує тих, хто документує розповіді очевидців війни на Сході України та окупації Криму. А також пояснює, чому, попри зниження інтенсивності обстрілів, частина з нас вже ніколи не зможе повернутися додому.
Валентина Троян, Далі буде, Громадське радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
0