Говорили з Альоною Лук’янчук, сімейною психотерапевткою.
Альона Лук’янчук: Навіщо ми взагалі намагаємось слідкувати за дітьми?
Ми боїмось, що вони залізуть кудись не туди або проведуть там забагато часу, не спілкуючись з однолітками. Боїмось, що вони побачать щось таке, чого нам би не хотілося. Питання навіть не у тому, що дитина у карантині сидить у гаджеті. Дитина, яка сидить вдома 24 години на добу, — це стрес. Тому питання не утому, скільки дитина сидить у гаджеті, а скільки часу ви можете якісно проводити з дитиною, розважати її. Можна дивитись мультики, говорити про уроки, цікавитись життям дитини. Можна всього цього не робити — і тоді не важливо, сидить він в телефоні чи сидить у кутку.
Якщо ми говоримо про молодший шкільний вік, то ми до кінця не розуміємо, як гаджети змінять наше життя — нема поняття кібербезпеки для дітей, які обговорювались би у школах і в кожній родині було б розуміння, на які сайти дитина ходить, а на які — ні. У випадку зі старшими дітьми, підлітками, то немає сенсу контролювати. У підлітків все життя зараз — це спілкування з однолітками, навіть якщо намагатись контролювати, то ти станеш ворогом номер один. Це призведе до наявності таємниць і втрати довіри. Чим молодша дитина — тим більше повинно бути сумісного дозвілля, час проведений в інтернеті має збільшуватись по мірі дорослішання дитини.