Що це означає? Розповів заступник міністра освіти та науки Єгор Стадний.
Єгор Стадний: Розпочнемо з причини. Мало хто знає в Україні, що держава оплачує бюджетне місце, даючи набагато більше коштів, ніж студенти-контрактники. Платники податків за одного студента бюджетника платять в середньому 41 тисячу гривень. Водночас студент-контрактник заключає договори в середньому на 16,5 тисяч гривень. Виходить, що держава платить у два з половиною рази більше за студента-бюджетника, ніж платить за себе студент-контрактник.
Здавалося б, у чому проблема? Ми маємо ситуацію, коли в студента-бюджетника, не питаючі його, забирають частину грошей, і субсидіюють ту нестачу коштів, яку не сплатив студент-контрактник. Тобто студенти-контрактники платять не просто нижче, ніж платить бюджет, а нижче собівартості, і цю різницю покривають за бюджетні кошти. Тобто дітям, які вступають на бюджет із вищими конкурсними балами, ніхто не пояснює, що ті кошти, які дала держава на їхнє навчання, університет перерозподілив, зокрема, і на те, щоб навчалися студенти-контрактники, які вступають з гіршими балами. Це перша проблема, яку ми вирішуємо.
Друга проблема. Коли ми як держава, як платники податків, платимо 41 тисячу, ми покриваємо ту вартість підготовки з нормальною оплатою праці, але викладачі їх не дістають. Тому що з тих грошей береться частина і перекладається на навчання контрактників. Тобто держава ніби заплатила, але ні студенти не отримують тієї якості вищої освіти, яку держава оплатила, ні викладачі не отримують тих зарплат, які по суті держава оплатила.
Третя проблема, яку ми вирішуємо. Це демпінг, який створюють недобросовісні університети. Отже, мало того, що в середньому ціна за контракт нижча, але якщо ми візьмемо ситуацію у різних містах, ми завжди знайдемо університет, який на програму, наприклад, менеджменту ставить 9 тисяч за рік, в той час, як є університети, які ставлять 18 тисяч. Якби не було оцього державного фінансування, то той університет, який ставить меншу ціну, по якості програвав би, але є державне фінансування, яке завуальовує цей ефект. А той університет, який ставить більшу ціну, щоб зберегти якість освіти, нормальні зарплатні викладачам, програє, тому що там більша ціна.
Ми запроваджуємо індикативну собівартість лише на 38 спеціальностях. 83 інших спеціальності будуть зі старими цінами на контракт. Яка різниця між цими групами спеціальностей? Ці 38 – це як раз ті спеціальності, які користуються найбільшим попитом і на яких є перевиробництво. Це право, менеджмент, міжнародні відносини, журналістика, маркетинг, психологія, туризм, готельно-ресторанна справа тощо. Тобто ті спеціальності, про які вже кажуть – ну скільки можна на них вступати? Таким чином ми кажемо: якщо у вас є хист до інженерних, природничих, технічних спеціальностей, то вони зараз є привабливішим, ніж те саме право, де ціна буде вищою, по-друге, на ринку праці на одну вакансію юриста є 13 претендентів, а інженера не знайдеш. Таким чином ми зрівноважуємо цей попит.
Окрім цього, ми не знижуємо кількість бюджетних місць. Вони є співмірними з тією кількістю випускників, які випускаються зі школи.
Також діє знижка 18% на контракт. Тобто діти, як мають батьків, що працевлаштовані, сплачують податок на дохід фізичних осіб, можуть отримати податкову знижку.
Увесь цей комплекс заходів, у першу чергу, покликаний, щоб ми не били по якості та щоб фінансове забезпечення вищої освіти не страждало.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.