Візуал із фото Лілії Грабовської, Валерії Литвинової, а також героїні кампанії «Це також її професія» Лілії за рулем трактора. Зверху логотипи Громадського радіо, Швеції, Sida, Helvetas
Анастасія Багаліка: Наскільки глобальний дефіцит є у професіях, які вважались традиційно «чоловічими»? Яких фахівців роботодавцям зараз бракує найбільше?
Лілія Грабовська: Роботодавці потребують кваліфікованих робітників. Якщо ми говоримо глобально про умовно «чоловічі» професії, ми маємо найбільшу потребу в електрогазозварниках, операторах верстатів ЧПК, операторах деревообробних верстатів.
Оскільки я працюю в Державній службі зайнятості, я завжди бачила на першому місці вакансії щодо водіїв категорії С, С1 — це важкі автомобілі, — а також водіїв трамваїв, тролейбусів, автобусів.
Анастасія Багаліка: Валеріє, а що ви помічаєте?
Валерія Литвинова: Дослідження ринку праці, яке ми чотири роки поспіль проводимо спільно з Державною службою зайнятості та Федерацією роботодавців, з року в рік фіксує розрив між потребами ринку і тим, як на цю потребу може відповідати людський капітал. Останнє дослідження 2025-2026 років показало також концентрацію жінок в управлінсько-гуманітарних сферах.
Понад 60% жінок працюють у сфері освіти, управління, фінансів тощо. Професії, які стосуються інженерії, деревообробки, металообробки, автомобілебудування, залишаються такими, де продовжують домінувати чоловіки, однак через великі втрати людського капіталу, спричинені війною і міграцією, заповнити цю прогалину стає все важче.
Анастасія Багаліка: Згідно зі статистикою, чи помітно, що жінки заповнюють цю потребу? Вони перекваліфікуються і йдуть в професії, де до повномасштабного вторгнення їх було мало, чи ні?
Лілія Грабовська: 100% йдуть. Ми маємо декілька програм, за якими жінки можуть опанувати професії, які умовно вважалися «чоловічими».
Насамперед це програма для 7 категорій наших громадян — ваучерна програма, у рамках якої жінка самостійно обирає ту професію, за якою має пройти навчання. Станом на сьогодні ми видали майже 9 000 ваучерів, з них трохи більше 6 000 — це жінки, тобто 70%. Найбільше з них навчаються на водійок автотранспортних засобів категорії С і трактористок. Є також електрогазозварниці, слюсарки, сантехнікині.
Анастасія Багаліка: Оскільки ви вже згадали про систему ваучерів, я вас попрошу розказати більше, адже це можливість для перенавчання, яку пропонує держава. Хто і як може нею скористатися?
Лілія Грабовська: Ваучерна програма створена для 7 категорій громадян України:
Є декілька входів для цієї програми: найшвидший — зайти на сайт Державної служби зайнятості і за 5 хвилин заповнити онлайн-заявку.
У переліку є 100 професій і 61 спеціальність, які визначені наказом Міністерства економіки, за якими можна пройти навчання за ваучером. Після подачі онлайн-заявки протягом трьох діб фахівець служби зайнятості зв’язується з громадянином, який подав заявку, і організовує подальшу спільну діяльність з отримання ваучера.
Також людина може звернутися в найближчий центр зайнятості й одразу отримати консультацію фахівця. Якщо людина не може безпосередньо прийти до центру зайнятості, вона надає свій запит онлайн і фахівці проводять співбесіду дистанційно.
Анастасія Багаліка: Глобальний струс, який відбувся з ринком після початку повномасштабної війни, імовірно, вже не дозволить нам повернутися до попередньої моделі, коли існували глобальні дискримінаційні тенденції, зокрема стосовно жінок.
Валерія Литвинова: Абсолютно. До того ж ринок праці зацікавлений у щонайменше збереженні існуючого людського капіталу, а щонайбільше — у його поверненні з-за кордону.
Що може мотивувати людей повертатися в Україну: по-перше, розуміння, що тут є гідно оплачувана робота, по-друге, можливість отримання або збереження власного житла. Це сприятиме тому, щоб людський капітал відновлювався.
Анастасія Багаліка: Наразі ситуацій, де жінки стикаються з відверто печерною дискримінацією, не так багато, як могло б бути років 15 тому. Однак все ж із певними стереотипами, нерівностями в комунікації жінки стикаються. Як ви вважаєте, якими є сучасні стереотипи?
Лілія Грабовська: Я особисто потроху доходжу до старшого віку. Я за освітою залізничниця — це важка професія, яка була і чоловіча, і жіноча. Згадую часи, як я обирала свій шлях, і я дуже добре пам’ятаю слова бабусі та мами, які казали: «Як це, куди? Ти ж дівчинка, треба йти або в освіту, або в медицину». І на цьому всі питання закривалися.
Якщо брати жінок старшого віку, на них дуже впливали сімейні стереотипи, коли батьки конкретно визначали, куди ти маєш піти. Молодші ж жінки менш «законкретизовані» з боку сім’ї на якусь окрему професійну діяльність.
Зараз важливу роль відіграє бажання жінки — і, звісно, матеріальне забезпечення. Сьогодні роботодавці «важких» професій готові платити набагато більше жінці, ніж вона могла раніше отримувати, працюючи вчителькою або медпрацівницею.
Два тижні тому я була у Львові: там ми готуємо трактористів різних категорій. І ми маємо цілу групу, шестеро жінок, які за власним бажанням і за власні кошти прийшли навчатись. Одна з них — дружина військового, який зараз на службі. У них є своє господарство, де необхідно обробляти землю. Вона каже: «Я не можу знайти тракториста, який приїде і зробить мені ту роботу, яку потрібно. Минулого року я з цим зіштовхнулася, цьогоріч я вирішила, що краще сама навчусь, це буде набагато простіше. Але ж я не одна в селі, то в мене є подруги, вони також дружини військових». І вони собі вчаться керувати важкими тракторами.
Технічна чи робітнича професія для жінки не має подаватися як подвиг або вимушений крок. Це може бути звичайний професійний вибір, сфера, яка людині цікава, відповідає її здібностям і дає можливість реалізуватися.
Анастасія Багаліка: Валеріє, чи траплялися історії, коли перенавчання успішне, а пошуки роботи — ні?
Валерія Литвинова: Стереотипи є з двох боків. Коли якась професія складна, там є велика техніка — трактор, комбайн, то це ніби автоматично означає, що це щось важке, де потрібна фізична сила.
Жінки починають думати, що ця професія не моя, бо вона фізично важка. Роботодавець часто думає, що якщо це жінка, вона може не впоратися з виконанням певної роботи. У великого бізнесу, як правило, сучасна техніка, ті ж трактори вже дуже автоматизовані. Усе набагато простіше і не потребує тої самої фізичної сили, чого багато хто боїться.
Анастасія Багаліка: Коли читаєш про досвід жінок, які зараз у пошуку роботи, зрозуміло, що роботодавці досі можуть запитати про те, чи жінка заміжня, чи має вона дітей. Це доволі архаїчні речі, які відкидають нас у досвід, який був далеко до російського вторгнення, коли ринок і справді так мислив. Чи часто подібне зараз відбувається, з ваших спостережень?
Лілія Грабовська: Як на мене, роботодавець, який не поважає себе і не хоче мати на своєму підприємстві укомплектований штат, буде так робити.
Звісно, таке можливо, однак я чую про такі випадки все рідше. Роботодавці, які потребують фахівців на свої підприємства, роблять багато для того, щоб отримати кваліфікованого робітника.
У нас є програма перенавчання жінок, де ми під замовлення роботодавця шукаємо жінку, яку направляємо на навчання, і потім вона працевлаштовується у цього роботодавця. Ми формуємо процес навчання, застосовуючи дуальну форму: 30% працюємо з теоретичною частиною, 70% — практично на підприємстві роботодавця. Якраз у цей проміжок часу в роботодавця є можливість побачити, що з себе представляє жінка, а у жінки є можливість побачити, що з себе представляє роботодавець.
У цьому році таке навчання проходило майже 800 жінок: серед них маємо тільки один випадок, коли ми жінку працевлаштували до іншого роботодавця, а не того, де вона проходила практику.
Анастасія Багаліка: Чи часто до вас приходять жінки, які раніше не працювали?
Лілія Грабовська: Є жінки, які знаходяться в декреті з однією дитиною, потім з другою, з третьою певний проміжок часу. Є ще жінки, які фізично не можуть вийти на роботу — мають дитину з інвалідністю або близьких, які потребують догляду.
Наразі ми з цим також працюємо: є державна програма, яка створює можливості для таких жінок. Однак нам треба буде прикласти забагато зусиль, щоб допомогти зрушити їх з місця. Також потрібно роботодавця схилити до тієї історії, що є такі жінки, з якими необхідно трохи по-іншому попрацювати, які, можливо, матимуть окремі графіки.
Відповідь на кадровий дефіцит — це не відповідальність однієї інституції. Потрібна взаємодія держави, роботодавців, професійної освіти, громадських організацій та міжнародних програм. Колаборація усіх гравців допоможе цим жінкам «вийти» з дому або працювати дистанційно.
Будьмо чесними, без поштовху вони цього не зроблять. Якщо жінка має чоловіка з достатком, який може закрити усі матеріальні потреби сім’ї, нащо їй виходити на роботу? Зазвичай они кажуть, що «якщо буде у цьому матеріальна потреба, то я піду, але до того часу — ні».
Валерія Литвинова: Погоджуюся, нечасто такі жінки роблять крок у сторону зайнятості, тому що це стрес, обов’язки, відповідальність, дискомфорт. Особливо, коли тривалий час цього дискомфорту немає.
Минулого року ми у Helvetas провели цікаве дослідження, щоб оцінити жіночий людський капітал у розрізі гендеру, аби зрозуміти потенціал цієї категорії для процесів повоєнного відновлення.
Якщо дуже коротко, вірогідність, що жінки, які мали досвід роботи, найманої праці, підприємництва, стануть знову економічно активними, значно вищий, ніж коли такого досвіду не було або він був дуже давно, десятиліття тому. Витягнути таких людей на ринок дуже складно.
У нас були фокус-групи, і мені запам’яталася одна цитата жінки, у якої не було об’єктивних причин сидіти вдома, але були певні страхи, психологічний бар’єр йти працювати.
Вона казала: «У мене зараз син — студент, він вчиться, і я йому кажу: «Сину, ти ж вчися, бо ти ж будеш мене утримувати в перспективі, щоб ти був нам обидвом годувальником». Тобто вона не розглядає у майбутньому варіант виходу на роботу. Це вже було в умовах повномасштабної війни і погіршення економічної ситуації. Багатьох зусиль вартуватиме реінтеграція цих жінок на ринок.
Анастасія Багаліка: Чи не залишаються жінки після участі в програмах перенавчання сам на сам? Чи є з боку Державної служби зайнятості або з боку координаторів комунікаційної підтримки хтось, до кого можна звернутися зі своєю ситуацією?
Лілія Грабовська: Жінки не залишаються сам на сам. Ми працевлаштовуємо їх по завершенню навчання в усіх програмах, крім ваучера: близько 90% жінок отримують роботу. Окрім того, за кожною жінкою в нас закріплений фахівець, який займається її працевлаштуванням і проводить опитування через 6 місяців, через рік після програми. Я згадувала про жінку, яка працевлаштувалась, а потім звільнилася. Вона прийшла до нас, і ми влаштували її в іншу компанію, де вона має хороші стосунки з роботодавцем і добре працює.
Валерія Литвинова: У нас є попередній моніторинг, тобто оцінка ситуації, потім подальший моніторинг. Наші навчальні програми змішані: теорія може бути онлайн, але практика наживо. Це сприяє зародженню соціальних зв’язків.
Зараз в областях, де працює Helvetas у контексті підготовки дорослих, ми дуже заохочуємо наших регіональних партнерів залучати роботодавців уже на етапі навчання, водити учасників курсів на ознайомчі візити, щоб у них були контакти з регіональним бізнесом і вони могли далі йти на роботу. І це працює: половина групи зазвичай після проходження курсу вже має офер.
Проєкт «Стійкість: розбудова сталого та інклюзивного ринку праці в Україні» реалізує Helvetas за підтримки Швеції (Sida). Проєкт працює не лише з темою жіночої зайнятості, а ширше — з відновленням та розвитком українського ринку праці.