Ольга Духніч: «Новонароджена дитина — три кіло парного м'яса. Так у нас не кажуть»

Сьогодні ж соціальні норми не дозволяють sweet people навіть зображувати мертвих дітей у певних контекстах. Ситуація з карикатурою, яка використала образ померлого сирійського хлопчика, для цього найяскравіший приклад.

Оцей потонулий трирічний хлопчик із Сирії Айлан Курді. Він нещодавно став героєм карикатур журналу Шарлі Ебдомінер — скорочено Шарлі Ебдо. Багато людей вирішили: який кошмар! Хіба можна сміятися із загиблої дитини?! Совісті у вас немає! На шматки вас порвати мало! Стріляти вас треба! Спалювати живцем у клітках! І коли я пояснив, що, власне, це чорний гумор, сміх тут досить таки умовний, а сам хлопчик – зовсім не є його об’єктом, мені відповіли: у будь-якому разі абсолютно заборонено використовувати у карикатурах мертвих дітей. Це табу! І я подумав, а хіба в нас є табу? Табу — це ж щось із словника полінезійських аборигенів. Там, де табу, там вже і мумбу-юмбу, і полювання на мамонта.

Але чи насправді табу на певні речі є корисним для суспільства? Чи не є вони лише відлунням пересторог неосвічених та забобонних людей? Чому ми тоді повинні дослухатися до них? Для того, щоб відповісти на ці непрості запитання, ми зустрілися для запису чергового подкасту із серії «Філософський Барабан» із психологом Ольгою Духніч.