Мені сказали, що мій чоловік загинув, але я не повірила і згодом змогла підтвердити, що він у полоні — дружина військовополоненого

Як борються за звільнення з полону рідні бійців 79 бригади?

Ведучі

Анастасія Багаліка,

Ігор Котелянець

Мені сказали, що мій чоловік загинув, але я не повірила і згодом змогла підтвердити, що він у полоні — дружина військовополоненого
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2023/01/hr-znr-2022-12_30_ridni-desantnykiv.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2023/01/hr-znr-2022-12_30_ridni-desantnykiv.mp3
Мені сказали, що мій чоловік загинув, але я не повірила і згодом змогла підтвердити, що він у полоні — дружина військовополоненого
0:00
/
0:00

Про це ми поговорили у черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» з дружинами полонених десантників 79-ї бригади Альоною і Тетяною.

Довідка: 79-а бригада окрема десантно-штурмова бригада — з 2014 року бере активну участь у відбитті російської агресії. Пункт постійної дислокації — місто Миколаїв. Після повномасштабного російського вторгнення у лютому 2022 року бригада задіяна у боях на різних ділянках фронту. Так, у листопаді бійці 79-ї бригади брали участь у звільненні правобережжя Херсонщини і самого Херсону. Багато бійців бригади перебувають у російському полоні. Їхні рідні організувати спільноту, де допомагають один одному.

Історії бійців 79-ї бригади….

Альона: Мій чоловік, Владислав, 24 лютого став на захист нашої батьківщини, і 79-та бригада на той момент була в обороні Миколаєва. Миколаїв вистояв, завдяки мужності як раз наших чоловіків.

Після оборони Миколаєва він був перенаправлений на схід, і в один момент прийшло повідомлення, що «все добре, але немає де підзарядити телефон». Більше на зв’язок він не виходив.

Тетяна: Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми були у Житомирській області. Проте так склалося, що ми переїхали до Миколаєва, тому що там жила моя мама. Нам було страшно їхати, якщо чесно, адже розуміли, що агресору потрібен південь і що є ризик потрапити під окупацію. Проте головне для нас було — бути разом.

Мій чоловік з першого дня прагнув захищати батьківщину, але я його до останнього відмовляла, адже я боялася, що він не повернеться. Я просто не уявляла, що я буду потім робити і як з цим буду жити. Проте кожного ранку, коли ми пили каву, мій чоловік говорив: «За цю каву хтось із захисників віддав сьогодні своє життя». Він постійно казав: «Я не можу спокійно сидіти, знаючи, що я потрібен на фронті. Я мушу йти і захищати Україну».

  • Кожного ранку, коли ми пили каву, мій чоловік говорив: «За цю каву хтось із захисників віддав сьогодні своє життя»

Так він пішов на війну і спочатку був під Миколаєвом. Ми часто тоді спілкувалися, проте у подальшому його відправили на Донбас, і наше спілкування знизилося до мінімуму. Інколи він просто відправляв «+», щоб я знала, що він живий, розмовляти ми не могли. Час від часу він телефонував і говорив, що все добре, не варто хвилюватися. Він постійно так казав, бо знав, наскільки я переймаюся.

Але коли востаннє ми з ним спілкувалися, це було 5 липня, він, як завжди, сказав всього два слова: «Не переживай. Все добре». Проте я в слухавку чула такі страшні вибухи, які наче вони в метрі від нього зривалися. Він мені натякнув, що може так бути, що зв’язок взагалі може бути відсутній, і він може не дзвонити тижнями.

Після того я телефонувала – телефон був відключений. Я йому писала повідомлення, вони були доставлені, але не прочитані. Я себе заспокоювала, що він, певно, без зв’язку, тому він не бачить повідомлень.

За чотири дні мені почали писати його побратими і запитувати, коли я останній раз спілкувалася з чоловіком. Я почала тривожитися, що щось відбувається вже не те. Страшний момент був, коли мені прийшло повідомлення від побратима, де він написав, що надійшла інформація, що мій чоловік, Леонід, загинув. Це був крик болю, крик відчаю, істерика, плач і я не розуміла, що мені робити. Я була закордоном, далеко, і я не була готовою до такої інформації.

Але, коли я почала телефонувати на грачу лінію 79-ї бригади, мені казали стандартні слова, що чоловік перебуває на завданні і з ним може не бути зв’язку до 10-15 днів. Коли я їм відповіла, що мені побратими сказали, що мій чоловік загинув, вони сказали, що такого не може бути, мовляв, по базі освідчується, що він на завданні.

Побратими у той час мені доводили інформацію, що у тому населеному пункті, де був мій чоловік, був важкий бій і надійшла інформація, що він загинув. Я зібрала речі і приїхала в Україну. Через побратимів дізналася номер командиру батальйону, зателефонувала йому, і він мені сказав, що у нього теж є інформація, що Леонід загинув.

Пошук….

Тетяна: Я не вірила. Я почала гортати всі пошукові канали, всі пошукові групи. Я думала про те, що він перебуває десь у лікарні без свідомості, можливо, і на окупованій території його хтось ховає. У перші місяці я кожного дня телефонувала у всі лікарні України. Почала моніторити всі Телеграм-канали українських і російських інсайдерів. У офіційних соціальних мережах я почала виставляти фото, що я розшукую свого чоловіка. Мені надсилали багато фото людей, схожих на мого чоловіка, але то був не він.

Мій розпорядок дня був такий: вдень я дзвонила по лікарнях і державних установах, а вночі я дивилася Телеграм-канали, де виставляли наших захисників, навіть загиблих. Це були страшні фото, але я мусила їх переглядати. Я придивлялась до всього: до руки, до ноги, до одягу, до чобіт — до всього. Бо якщо б він там і опинився, я мала його забрати, щоб поховати з гідністю та честю.

  • Мій розпорядок дня був такий: вдень я дзвонила по лікарнях і державних установах, а вночі я дивилася Телеграм-канали, де виставляли наших захисників, навіть загиблих

На одному із каналів у соціальній мережі Фейсбук я побачила, як виклали фото українських військовополонених. Там я побачила і впізнала погляд свого чоловіка. Не передати словами мій стан у той момент: я і плакала, і кричала, і раділа, тому що він живий. Я вірила у те, що він живий.

Я написала адміністратору групи, де була зроблена фотографія, на що він мені відповів, що то Оленівка. Мені стало страшно, тому що фото виклали після теракту в Оленівці, а я не знала, за який період це фото. Єдине, що я згадала, що бачила цей фрагмент фото, коли був сюжет на російських пабліках про «азовців».

Я поїхала до нашого миколаївського військкомату, написала заяву і на підставі моїх доказів там змінили статус мого чоловіка з «безвісти зниклого» на полоненого. За тиждень після того, на російському Телеграм-каналі я знову побачила свого чоловіка. Там була світлина людини із закритими очима, зі зв’язаними руками і ногами, але я його впізнала.

Де наразі Леонід?

Тетяна: На даний час мого чоловіка внесено в реєстр оборонців України, які перебувають у полоні, та в список на обмін. За цей час, за півроку його полону, у мене не було з ним жодного зв’язку. Я не знаю, де він, що з ним і в якому стані. А коли ти не знаєш, у якому стані твоя рідна людина, це психологічно дуже важко.

Коли наступає день обміну, ти чекаєш — а раптом він зараз зателефонує і скаже, що він вже в Україні. Я радію за ті родини, які зустрічають своїх рідних, але кожна сім’я, до якої не повернувся її захисник, запитує: «А чому не мій?».

  • Кожна сім’я, до якої не повернувся її захисник, запитує: «А чому не мій?»

Кожного разу, коли обмінюють наших захисників, я надсилаю фото мого чоловіка в родини звільнених бійців, запитуючи, а чи не бачили вони мого чоловіка. І коли був обмін 3 листопада, я надала фото свого чоловіка одній мамі, син якої повернувся з полону, і через тиждень вона мені зателефонувала зі словами: «Мій син впізнав вашого чоловіка. Вони були разом. Він живий». Це надало сил йти далі.

Мій чоловік не підтверджений ні Російською Федерацією, ні Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, але є така надія на те, що його звільнять.

Як працює спільнота у пошуку рідних бійців 79-ї бригади?

Альона: Точної цифри, скільки бійців перебуває у полоні, у нас немає, адже не всі рідні, переживаючи звістку про те, що боєць зник безвісті чи перебуває у полоні, знаходить у собі сили комунікувати з іншими. Багато хто з людей закривається.

Хоча наше об’єднання сімей зниклих безвісти та військовополонених внутрішньо підтримує кожного члена, надає рекомендації — куди звернутися, як звернутися, як написати звернення. Ми допомагаємо один одного. Адже коли мій чоловік потрапив у полон, не було дорожніх карт, ми просто свій власний досвід передавали один одному.

Ми беремо участі у мирних акціях на підтримку військовополонених та зниклих безвісти.

Інструкції, актуальні для родин полонених

Альона: Перше  — це питання статусу. Насамперед людині надається статус людини, зниклої безвісти. Дуже рідко, коли людині військова частина надає статус військовополоненого. Через військкомати і територіальні центри підтримки можна передавати фото і відео полону, вони передають на військові частини і тоді змінюється статус.

Дуже велике прохання до членів сімей зниклих безвісти та військовополонених: якщо у вас є якась наявна інформація, обов’язково повідомляйте її нашим структурам — Національне інформаційне бюро, Координаційний штаб. Захисників багато, і найбільші детективи у цих справах — це ми самі. Чим більше інформації буде у наших держаних органів, тим легше їм буде з розшуком та встановленням їх місцеперебування і поверненням наших захисників додому.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США