Дмитро Штибліков, 47 років – житель міста Севастополь. Працював у Центрі сприяння вивченню геополітичних проблем і євроатлантичного співробітництва Чорноморського регіону «Nomos». Періодично його авторські тексти друкувалися в українських виданнях. Штиблікова затримали у Севастополі 9 листопада минулого року. ФСБ стверджує, що Штибліков був членом диверсійно-терористичної групи Головного управління розвідки Міноборони України. Його звинуватили в плануванні диверсійних актів на об’єктах військової інфраструктури і життєзабезпечення Криму. 16 листопада цього року так званий «Севастопольській міський суд» під головуванням судді Нікітіна Геннадія Володимировича засудив Штиблікова до п’яти років колонії суворого режиму та штрафу у 200 тисяч рублів.
Олексій Бессарабов, 47 років – житель Севастополя. Він проходив службу в інформаційно-аналітичному відділі морського розвідувального центру Військово-морських сил України, а після цього працював у центрі «Nomos» разом і Дмитром Штибліковим. Він багато друкувався у ЗМІ як експерт, зокрема писав про проблеми Чорноморського флоту Російської Федерації, який базувався у Севастополі. Олексія затримали 9 листопада минулого року. У той день були затримані ще двоє осіб – Дмитро Штибліков та Володимир Дудка. Вони були знайомі між собою до арешту, що допомогло співробітникам ФСБ зробити з них «диверсійно-терористичну» групу для російської пропаганди.
Ведучі — брат політв’язня Євгена Панова Ігор Котелянець та сестра Олега Сенцова Наталія Каплан.
У нашій студії – колега політв’язнів Олексія та Дмитра, експерт з енергетичних питань Михайло Гончар.
Ігор Котелянець: Ви живете в Києві, а колись працювали в Севастополі разом з Дмитром і Олексієм. Що це був за етап у вашому житті?
Михайло Гончар: Прекрасний етап. Окрім всього іншого, що сказано про Дмитра і Олексія, вони були і журналістами. Тому що центр «Nomos» був заснований у Севастополі у 2003-му році, а з 2005-го року став видавати журнал «Чорноморська безпека», унікальний не тільки в Україні, а і в цілому в Чорноморському регіоні, тому що тематично висвітлював проблематику безпеки в Чорноморському регіоні.
Я приєднався до центру «Nomos» у 2006-му році в якості директора енергетичних програм.
Що роблять люди, коли йдуть у відставку чи на пенсію, чи звільняються зі Збройних сил, особливо, коли вони молоді і енергійні? Вони створюють щось своє: хтось іде в бізнес, хтось хоче продовжувати займатися тим, до чого душа лежала. Дмитро і Олексій за своєю природою натури були схильні до аналізу написання статей. Наприклад, Олексій Бессарабов отримав журналістську освіту, окрім того, що він був військовим.
І Дмитро, і Олексій разом із Сергієм Куликом, який очолював центр «Nomos» і був головним редактором «Чорноморської безпеки», були енерджайзерами цього видання. Так сталося, що з військовою кар’єрою в хлопців не склалося з різних причин, за станом здоров’я, перед усім. З Дмитром на початку 2000-х стався взагалі такий випадок, коли він дивом залишився живим. На одному з полігонів, коли новобранець невдало вистрелив з гранатомета, постріл не відбувся, граната залишилася в трубі. Дмитру довелося розряджати і граната вибухнула. Він отримав каліцтво і дивом залишився живий. Далі про воєнну кар’єру вже не йшлося.
Коли у 2008-му році відбулося російське вторгнення в Грузію, Дмитро Штибліков написав по гарячим слідам в одному номері «Чорноморської безпеки» фундаментальну статтю, де пророкує такою назвою: «Російсько-грузинський конфлікт: наступна – Україна».
Ігор Котелянець: Ви розповідаєте, що в редакції займалися вивченням питань безпеки Чорноморського регіону. Це передусім стосувалося того, що там знаходився російський Чорноморський флот?
Михайло Гончар: Звичайно. Тепер я думаю, що ми чудово всі розуміємо, чому це було важливо. Те, що відбувалося в Криму в 90-ті роки, особливо навколо Севастополя, згадайте 93-ий рік і проголошення Держдумою РФ російського статусу Севастополя, вже тоді привертало увагу. І багато хто розумів, що Севастополь як місце базування Чорноморського флоту та Крим в цілому – це вразливе місце для України. І через те, що в 97-му році було легалізоване перебування Чорноморського флоту на території України, зокрема в Севастополі, це був фактор ризику. Адже будь-яка іноземна військова присутність, навіть якщо це присутність дружньої держави, це завжди фактор ризику. Тому увага була цілком зрозуміла і логічна. Тим більше у випадку з Росією, яка ніколи не приховувала свої імперських амбіцій, що «Крим-наш». Це зараз вони це сказали відкрито, а згадаємо 95-ий рік, так звану «мєшковщину», коли відбулася перша потужна спроба сепарувати Крим, проголосити незалежність в Криму, навіть обрали псевдо президента Мєшкова.
Не те, що поза межами України, навіть в органах влади самої України не було розуміння, що там відбувається в Криму. Тому був запит на такий неупереджений аналіз. І в цьому наші хлопці і знайшли своє застосування.
Коли у 2008-му році відбулося російське вторгнення в Грузію, Дмитро Штибліков написав по гарячим слідам в одному номері «Чорноморської безпеки» фундаментальну статтю, де пророкує такою назвою: «Російсько-грузинський конфлікт: наступна – Україна».
Потім у 2009-му році був ще один матеріал надрукований, де йшов аналіз військових доктрин Росії з висновком, що Росія готується до війни. І перелік тих, хто може бути потенційними об’єктами російської уваги.
Ігор Котелянець: Тобто якісь ознаки вже були?
Михайло Гончар: Ознаки були і їх бачили. Особливо це відчувалося у Севастополі, де була російська військова присутність. Проте немає пророка у своїй вітчизні.
Тому наш центр «Nomos» був в прицілі командування Чорноморського флоту, оскільки ми проводили відкриту діяльність. На свої конференції та круглі столи завжди запрошували «чорноморців», які, правда, завжди сиділи і записували, а не виступали, а потім, очевидно, писали рапорти про підривну діяльність з боку проНАТівського центру, яким був «Nomos». А раз НАТівський центр, то вони точно там щось готували.
Ігор Котелянець: І це входить в картинку пропаганди, коли вона шукає якихось людей, що підходять за певними параметрами.
Михайло Гончар: Так, мовляв, що тут треба доводити? Тут і так все зрозуміло – вони ще в 2000-ні роки займалися тим, що тут створювали якусь антиросійську мережу.
Коли відбулася окупація Криму, запрацював інший механізм: на основі того, що створений такий фон, де є «вороги народу», їх стали виявляти. Розпочалося с Сєнцова і Кольченка, далі – затримки кримських татар по «справі 26-го лютого», і понеслось. Цей маховик розкручується і далі, зараз вже нараховують 61 особу – це ті, кого називають бранцями Кремля.
А для різноманіття ми бачимо шпигунські справи, диверсійні справи, Хізб ут-Тахрір не дає їм покою. Тому наші колеги потрапили під цей репресивний молот. І найближчим часом, я думаю, і по Олексію Бессарабову буде винесене судове рішення. Зараз йому продовжений термін перебування під вартою на три місяці. В цій справі немає ніяких незалежних адвокатів, вони не були допущені, і тому, що відбулося насправді, яким чином здійснювався тиск, ми зможемо дізнатися, коли побачимо колег на свободі. А зараз ми маємо справу з інтерпретаціями, які подаються від так званих «офіційних речників» окупаційної «влади».
Звісно, зараз ми в Киві відновили випуск журналу «Чорноморська безпека», який був перерваний у 2014-му році. Зрозуміло, що ми не мали морального права і бажання в нас не було перереєстровуватися за окупаційним законом. Ми тоді вирішили згорнути діяльність і згодом відновити її, що цього року і відбулося. І перший відновлений номер «Чорноморської безпеки» вийшов на весні, зараз вже в друкарні наступний номер, де опублікували статтю Дмитра Штиблікова 2008-го року, яку я згадував. Звісна справа, що бракує їх, бракує Олексію Бассарабова, тому що він як професійний журналіст давав важливі поради з точки зору організації і самого процесу випуску журналу.
В цьому номері ми робимо фокус на Кримі, на порушеннях прав людини, на тій міжнародній і нашій внутрішній діяльності, яка здійснюється на захист бранців Кремля. Тому що ми розуміємо, що питання бранців України, які позбавлені волі, є проблемним, особливо в контексті тих, хто перебуває на території Криму. Адже якщо наші полонені на Донбасі якось фігурують в рамках Мінського процесу, хоч хтось ними займається, то ті, хто позбавлений волі в Криму, просто, як у вакуумі.
Ігор Котелянець: Ви говорили про пророчу статтю Дмитра Штиблікова. Як ви вважаєте, чи якось торкає це нашу владу, що от були такі люди зі стратегічним баченням, на них ніхто не звертав увагу, а тепер вони стали жертвами. Чи робить наша влада щось для того, щоб звільнити цих людей, і як їх можна звільнити?
Михайло Гончар: На мій погляд, для того, щоб досягти якогось певного ефекту, потрібні концентровані зусилля. Щоб були концентровані зусилля, потрібно, щоб була відповідальна особа. В нас виходить так, що в кожному відомстві є хтось умовно відповідальний, маючи ще 20 напрямків діяльності. Тому потрібно, що все-таки на четвертому році війни було усвідомлення того, що має бути введена спеціальна посада, людина, яка буде займатися питанням звільнення. Якщо хтось вважає, що кілька десятків бранців – це не суттєва проблема, то варто зауважити, що це людські життя. А чого в цій державі варто людське життя? Якщо ми говоримо, що найвища цінність – це людське життя, то потрібен зовсім інший підхід. Зверніть увагу: коли росіяни викрали естонського офіцера, яка була увага до цієї проблематики в Естонії! На що пішла ізраїльська влада, домагаючись визволення одного військовослужбовця!
Європарламент в своїй Резолюції всіх політв’язнів назвав поіменно. І я запитую наших парламентарів: а де відповідна резолюція нашого парламенту? Де перераховані всі? Є якісь заяви окремих парламентарів, але немає цілісного документа, подібного тому, який прийняв Європейський парламент.
Повну версію розмови можна прослухати в доданому звуковому файлі.