Вірю, що як тільки з полону повернеться моя невістка, ми зможемо повернути з «Азовсталі» і тіло мого сина — Людмила Суботіна

Про історію прикордонника Андрія і військовослужбовці полку «Азов», письменниці Валерії Карпиленко знає вся Україна. Їхня світлина з обручками, зробленими на незламному заводі «Азовсталь», облетіла весь світ. Андрій загинув. Валерія — у полоні. Їхня історія — у черговому випуску програми «Звільніть наших рідних».

Ведучі

Анастасія Багаліка,

Ігор Котелянець

Вірю, що як тільки з полону повернеться моя невістка, ми зможемо повернути з «Азовсталі» і тіло мого сина — Людмила Суботіна
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2023/01/hr-znr-2023-01-10_subotina.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2023/01/hr-znr-2023-01-10_subotina.mp3
Вірю, що як тільки з полону повернеться моя невістка, ми зможемо повернути з «Азовсталі» і тіло мого сина — Людмила Суботіна
0:00
/
0:00

Валерія Карпиленко — письменниця, захисниця «Азовсталі», нині у полоні. Валерія стала на захист Маріуполя у лавах полку «Азов». 5 травня на «Азовсталі» одружилася зі своїм коханим — прикордонником Андрієм Суботіним. 7 травня Андрій загинув. Під час виходу українських військових з «Азовсталі» Валерія потрапила у полон.

Про долю кохання і страшної розлуки навіки ми поговорили із мамою Андрія — Людмилою Суботіною.

«Я можу з гордістю говорити про своїх дітей….»

Людмила Суботіна: Сьогодні я з гордістю можу говорити про своїх дітей. Мій син Андрій — прикордонник, його дружина Валерія — військовослужбовця полку «Азов», і я можу говорити, що це наша сучасна і могутня молодь. Вони мають свої життєві принципи і ніколи їм не зрадять. І коли чуєш з їхніх вуст слова «Слава Україні!» або «Все буде Україна», то це та сила, яка поборе все заради щастя нашої країни. Вони завжди мали щирі бажання бути корисними справі, якій присвятили себе, і це їх дуже вирізняло від інших.

Історія їхнього кохання знайома, мабуть, кожному в Україні і вже на сьогодні — за кордоном. Їхні обручки, які Андрій зробив із фольги для своєї Лєрочки, не залишають байдужими людей, які цінують щирі почуття.

На момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну Андрій служив у прикордонному загоні у місті Маріуполі, а Лєрочка працювала у пресслужбі Національної служби з надзвичайних ситуацій. У 20-ї числах лютого Андрій дуже просив Лєрочку, щоб вона залишила місто і виїхала. Він підготував автомобіль, вони зібрали деякі речі, але я розуміла, що Лєра не зможе виїхати і тільки з однієї причини — вона занадто сильно любила свого Андрія і ніколи б його не залишила на якійсь відстані, щоб вона його не змогла відчувати.

23-24 лютого, коли Андрій вже вийшов на позиції, щоб захищати місто, ми зрозуміли, що він вже не буде повертатися додому. І Лєра зібрала свій рюкзак, вдягла камуфляж та пішла до полку «Азов», щоб боронити своє місто.

Місце з’єднання і розлуки…

Людмила Суботіна: Вони зустрілися з Андрієм на «Азовсталі», коли 26 березня Андрій отримав поранення лівого стегна і руки. Його доставили до тимчасового шпиталю, який був розташований на «Азовсталі». Йому там надали допомогу і вночі він прибіг до Лєрочки. Там він запропонував їй вийти за нього заміж. Для нас це було не те що несподіванка, ми просто розуміли, в яких вони жахливих умовах, що вони навіть в ті страшенні хвилини хочуть підтримати один одного.

Андрій довго не затримався в шпиталі і пішов на позиції до своїх побратимів. Зв’язку з ними майже не було, мабуть, лише пару разів вони змогли нам зателефонувати. Вони нас заспокоювали, казали, що все добре, що все спокійно, але ми прекрасно розуміли, що робиться і які бомби летять на той «Азовсталь».

Андрій постійно просив, щоб я трималася, не плакала і переписувалася з Лєрою. Ми з нею переписувалися, але зв’язок був дуже несталий, тому листування було коротким. Вона завжди писала мені щось позитивне, наприклад, що від Андрія їй приносили записки, що він міг передати їй цукерку або ложку кави. На фото, які вони інколи присилали, вони були усміхнені, і це нас спонукало до великої надії, що все має бути добре. Принаймні, я собі жодного разу не дозволяла подумати про щось страшне, щоб їм відчулася якась не позитивна енергія. Так ми підтримували один одного, хто як міг.

Коли побачили фото дітей з обручками із фольги, ми зрозуміли, що настали такі моменти, коли вони хапаються за соломинку якогось щасливого життя. 5 травня Андрій прибіг до Лєрочки пізно ввечері з документами від командира, вони зробили декілька своїх фото і начальник пресслужби записав невеличке відео, де вони розказали про свої почуття, розказали за свої обручки.


Після Андрій пішов на позицію. Більше вони не бачилися. Андрій загинув 7 травня о 01:45.

Ще три дні ми переписувалися з Лєрочкою, її побратими нічого не казали про втрату. Вона продовжувала писати записки Андрію, побратими брали їх, запевняли, що передадуть, і тільки 10 травня вони сказали їй правду. Звичайно, для неї це був великий удар, тому що Андрій для неї був усім. Це ті почуття, про які варто говорити та писати книги. І на сьогодні вже написана пісня про них — «Кохання – сталь». Є вірш, присвячений їм. Є казка, яку написала Ірина Мацько — «Птах любові». Це все про них, тому що їхні почуття не залишали байдужими тих, хто їх бачив і чув про них.

«Я дуже чекаю того, хто відчув останній подих мого сина…»

Людмила Суботіна: На сьогодні ми нічого не знаємо про Андрія, крім того, що він загинув на «Азовсталі» і його тіло залишилося там. Єдина людина, яка в останню мить його тримала за руку — його побратим — зараз перебуває у полоні. Я його дуже чекаю, так само як і свого сина, і Лєрочку. Я не знаю, чи зможу його про щось запитати, але, принаймні, я його зможу обійняти, і він єдиний, хто відчував останній подих мого сина.

  • Єдина людина, яка в останню мить його тримала за руку — його побратим — перебуває зараз у полоні

17 травня Лєрочка вийшла з «Азовсталі». Ми знаємо, що для неї це було дуже складне рішення. І взагалі, чесно кажучи, для мене полон — це коли людину захопили, коли вона склала зброю і підняла руки та здалася у полон. У їхньому випадку це була зовсім інша ситуація — це було рішення держави і вони виконали наказ.

На сьогодні я не можу сказати, чи у нас в державі або на міжнародному рівні робиться все, аби визволити їх з полону. Я не можу оцінити цю роботу. Якщо люди повертаються, то, певно, робота робиться, просто вона не публічна. Але, як матері, мені хочеться, щоб мої діти були зі мною. Проте за вісім місяців додаткової інформації від всіх служб, куди ми подали запити на своїх дітей, не було.


Читайте також:  «Чекаю…». Три історії рідних полонених військових полку «Азов»


«Вона сама себе створила…»

Людмила Суботіна: Вона дуже мужня людина. Вона сама себе створили у цьому житті. Вона — сирота. На жаль, її мама померла, коли їй було три рочки, батько помер, коли вона була школяркою. Якийсь час вона жила з бабусею. Вона закінчила університет із відзнакою, вона — кандидатка наук, вона пише вірші. Це настільки багатогранна і творча людина, що ти не можеш уявити, як це все одночасно може вміститися у цій людині. Вона може бути і суворою та мужньою, водночас може бути ніжною. Навіть якщо її не знати дуже близько, то коли ти візьмеш у руку збірку, яку вони з Андрієм випустили у 2020-му році  — «Квіти і зброя» — можна по її поезії простежити її життя, яке було складним, коли вона втрачала близьких. Далі можна простежити їхній період життя з Андрієм, коли їй було дуже комфортно. Вона знала, що у неї завжди є захист і є з ким порадитися.

За весь цей час, поки Лєрочка у полоні, сили, які вона має для боротьби, її внутрішнє ставлення до батьківщини, дає їй можливість витримати. Я дуже вірю, що найближчим часом ми зможемо її обійняти. Вона напише для нас усіх ще не один вірш. Її вірші особливі. Їх можна читати, переказувати, але так, як їх читає сама Лєра, ніхто не може передати. Тому що кожен вірш — це її історія життя.

  • Вона напише для нас усіх ще не один вірш

Війна назавжди розірвала наші життя. Якщо сьогодні хтось думає, що мені дуже хочеться жити, то я скажу, що це не так. Приходить ранок і я не знаю, з чого мені розпочати день. Єдине, що я сама собі завжди кажу, що я маю виконати те, що просив Андрій. А він просив мене триматися, просив бути мужньою. І я завжди кажу на усіх можливих платформах про своїх дітей, про всіх полонених, що їх потрібно повертати, не забути за них. Вони виконали свій обов’язок перед нами і батьківщиною. Тому ми максимально повинні робити все для їхнього звільнення.

На жаль, наші сподівання розсипалися, коли їх забрали у полон. Ми дуже сподівалися на міжнародні організації, але вони показали себе бездієвими і розписалися у своєму безсиллі. Проте я все ж таки думаю, що світ має показати свою сильну позицію у питанні визволення наших людей.

  • Ми дуже сподівалися на міжнародні організації, але вони показали себе бездієвими і розписалися у своєму безсиллі

Статус військовополоненої

Людмила Суботіна: На початку червня, коли у нас були створені інституції, що збирали інформацію про полонених і безвісти зниклих, я подала до кожної інституції інформацію про те, хто я, і все, що я знала про Лєру. Я скрізь по базах значуся, що я — мати її чоловіка, тому що у неї близьких родичів немає.

На сьогодні є підтвердження, що Лєра перебуває у полоні. Вона була дуже довго в Оленівці, і тільки в кінці жовтня їх етапували в Таганрог. Більше інформації про неї немає. Вона жодного разу не виходила на зв’язок, вона не телефонувала нікому, і все, що ми знаємо про неї — від її посестер, які були з нею в камері в Оленівці, як чули її із сусідньої камери в Таганрозі. Єдине, що всі кажуть, що їй складно, але вона дуже тримається. Лєра розповідала за нас, за доньку Андрія, ділилася своїми враженнями, і коли я зараз телефоную, представляюся і запитую – чи ви знаєте щось про Лєру, то вони відповідають, тому що Лєра їм про мене казала.

Чи підтверджує Валерію Росія?

Людмила Суботіна: У неї підтверджений статус військовополоненої, але Росія про неї взагалі нічого не говорить. Єдине, що ми знаємо, що вона вийшла з «Азовсталі», бо є відео, і є підтвердження її побратимів і посестер, що вона перебувала в Оленівці, а далі — у Таганрозі.

Що говорять про Лєру?

Людмила Суботіна: Зрозуміло, що психологічний стан її важкий через втрату Андрія. Проте її посестри кажуть, що іноді вона навіть жартує. Наприклад, в Оленівці їй якийсь час дозволили пекти хліб. І вона, жартуючи, говорила: «Оце було б диво, якби у моїй трудовій книжці записали, що я — пекарка, а насправді я – кандидатка наук». Тобто вони виживають по-своєму. Слухають один одного і відчувають один одного.

Мрії…

Людмила Суботіна: Я тільки і думаю про ті часи, коли Лєра вийде з полону. Я не розділяю своє життя від неї. Ми тільки і чекаємо, коли вона вийде. Вона для нас — донечка. Я завжди буду поряд із нею. Я думаю, що вона відчує нас, відчує, як ми її чекали і відчує, що для нас вона дуже важлива. Тому я навіть не хочу думати, що це буде моє життя і її життя. І я впевнена, що вона дуже скоро прийде до тієї думки, що вона повинна світу донести те, що в неї було в житті, ті почуття, що вона пережила з Андрієм. Сподіваюся, що вона дуже скоро видасть свою нову збірку.


Читайте також: Не здаватися, вірити й чекати» — поради рідним полонених від мами звільненого азовця «Ореста»


Що зараз допомагає триматися?

Людмила Суботіна: Для мене особливо важлива думка, що до мене повернеться Лєра. Чомусь я собі так вирішила, що як тільки ми повернемо Лєру, то обов’язково повернемо й Андрія. Можливо, він і зараз десь там далеко охороняє її і боронить, можливо, він не може її полишити там, тому і тіло його ми не можемо забрати. Чомусь такі думки до мене приходять все частіше.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США


При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS