«Громадське радіо»
Поетапний досудовий та судовий рух справи, що стосується трудових прав внутрішньо переміщеної особи у дванадцятому випуску «Гена справедливості».
Історія про те, як вищий навчальний заклад Донецька, який переїхав на підконтрольну Україні територію, не хотів визнавати, що жінка, яка перебуває у декретній відпустці, не є їхньою співробітницею. Як йшло листування? Які докази прийняв суд? Які документи і як здобував клієнтка та адвокат? Чи сприяє вирішенню справи в досудовому порядку Міністерство освіти і науки України?
В студії «Громадського радіо» чоловік Марини Дмитро та адвокат Олег Базиленко.
Лариса Денисенко: Ви можете не прив’язуватися до населеного пункту або до того вищого закладу, де працювала ваша дружина, але розповісти історію, з якими проблемами ви стикнулися, коли приїхали до Києва або ще там, і що довелося вирішувати на рівні судового розгляду?
Дмитро: Сама проблема началась с радостного события — в 2013 году, когда войны в Украине еще не было, мы ушли в декрет. Когда начались обстрелы в 2014 году мы еще находились в декрете. Поскольку это был киевский район города Донецка мы вывезли семью сразу же. И Слава Богу, что именно так произошло, потом в дом был ряд попаданий.
Все это время жена была в законном декрете, у нас и мыслей не было, что мы столкнемся с проблемами, когда придет время из этого декрета выйти. Когда три года истекли, мы обратились в наш вуз, который выехал из зоны конфликта. Там нам сказали «мы вас не знаем». Начали разбираться — оказалось, что наши документы просто потеряли. Конечно, всякое может быть, мы говорим «давайте как-то восстановим, пойдите нам на встречу». Сказать, что не пошли на встречу — это сказать ничего. То есть максимально вставляли палки в колеса, максимально делали все, чтобы эту проблему не решить.
Нам сказали «молодцы, мы не ожидали, что привезете. Теперь едьте за приказами»
Показательно, например, когда в официальной переписке нам указывают, что «поедьте туда. Мы сами, конечно, не поедем — боимся, съездите сами, возьмите там вашу трудовую книжку, привезите нам». Мы просили людей, трудовую книжку таки достали — это заняло больше месяца, потом двое суток на блокпостах провели. Но когда мы ее привезли, ее отказались принять под подпись с аргументом «нам ректор говорит ничего не подписывать. Хотите — оставляйте, а там как повезет: или примем, или порвем». А, во-вторых, сказали «молодцы, мы не ожидали, что привезете. Теперь едьте за приказами». У нас многодетная семья, переселенцы — это неправильный термин, правильный — беженцы.
В итоге нам пришлось обратиться в суд. И Слава Богу, что у нас в государстве есть такая возможность — обратиться в Центр правовой помощи и получить эту квалифицированную помощь.
Лариса Денисенко: А загалом, декретні кошти виплачувались за цей час? Чи теж були якісь проблеми з виплатами?
Дмитро: Помощь по рождению ребенка до сих пор платится, но ее же платит не вуз, а собез.
Лариса Денисенко: Але ж там фіксується, де людина працювала до того.
Дмитро: Конечно, фиксируется, в Пенсионном фонде это все записано. И когда я по телефону и в официальной переписке говорил начальнице отдела кадров, что можно же обратиться в Пенсионный фонд, она мне отвечает «а почему я должна это делать?».
Лариса Денисенко: Ви спочатку самостійно з ними переписувались, а вже потім звернулись за правовою допомогою?
Дмитро: Мы почти восемь месяцев с ними переписывались, они отвечали с максимальной задержкой каждый раз.
Лариса Денисенко: Пане Олеже, ви можете прокоментувати цю ситуацію — що попервах ви зробили?
Олег Базиленко: Я побачив, що вони дійсно звертались дуже багато разів, в тому числі письмово, але були фактично відписки. Всі державні чиновники, а також керівництво відповідного університету безпідставно відмовляло цій сім’ї у вирішенні їхнього питання. Байдужість чиновників мене дуже здивувала, бо по всім телеканалам, радіо нам кажуть, що є проблема і ми її вирішуємо на всіх рівнях, допомагаємо всім людям.
Складність вирішення цієї ситуації полягала у відсутності документів — як довести, що людина працювала в цьому Донецькому технічному університеті у певний час, якщо цей університет був перебазований в інше місце. Щодо вирішення цієї проблеми було дуже багато питань і, в даному випадку, вона була вирішена тільки шляхом подання позовної заяви до суду, а також відповідних процесуальних дій, які ми здійснили.
Суд прислухався і виніс позитивне рішення
На щастя, суд прислухався і виніс позитивне рішення. Але хочу сказати «але». Я сподівався долучити до справи Міністерство освіти і науки, але суду також була надана формальна відписка. Тобто люди з чотирма дітьми, у чужому місті, без відповідних документів залишились сам на сам з цією проблемою. Тож довелося залучати свідків, готових довести, що людина дійсно працювала. На жаль, керівництво університету теж повело себе дуже цікаво — прислали представника, який яро доводив судді, що Марина не працювала, що вони не мають права, що немає якихось документів.
Лариса Денисенко: А яких ще документів бракувало, щоб підтвердити ті трудові стосунки, які були? Дмитро розповів, що знайшли трудову книжку, це офіційний документ, там є посилання на накази.
Олег Базиленко: Я припускаю, що проблема у корупції, яка є у нас в державі. Я так розумію, що коли вуз перемістили у інше місце, ректор та інше керівництво брали тих людей, які їм потрібні. В даному випадку мене дуже вражає, що така кадрова політика держави ще існує.
Лариса Денисенко: Дмитре, чи віднайшли ви бодай одного колегу Марини, який був би готовий підтвердити, що вона працювала?
Мы нашли и заведующего кафедры, и еще людей, которые пострадали от такого произвола
Дмитро: Мы нашли и не одного, но ,поскольку суду было достаточно показаний одного свидетеля, мы привлекали только одного. Но мы нашли и заведующего кафедры, и еще людей, которые пострадали от такого произвола. Понятно, что мы им рассказали, что можно эту проблему таким вот образом решить, но шума никто не поднимал.
Лариса Денисенко: Які ще претензії до вас висловлювались з боку університету?
Дмитро: Сейчас они явно не идут нам на встречу. Честно скажу, я надеялся, что им просто нужно законное основание для того, чтобы, допустим, выписать новую трудовую книжку, но я так вижу, что они хотят идти до конца. То есть они подают апелляцию, дальше еще, возможно, будут какие-то действия.
Лариса Денисенко: Пане Олеже, ви виграли цю справу на рівні першої інстанції і зараз подана апеляція. Загалом, що не влаштовує вищий навчальний заклад? Вони досі не погоджуються з тим, що пані Марина там працювала?
Олег Базиленко: Марина надавала судді трудову книжку і суд дійсно пересвідчився, що є трудові записи, в яких вказано, що пані Марина дійсно працювала в цьому закладі. Але, на жаль, представник вузу чомусь не сприйняв вказану інформацію і вважає, що, якщо немає наказів і тому подібне, це не є дійсною інформацією. Але я вважаю, що це більше для того, щоб не створювати прецедент, який може надати можливість іншим громадянам ефективно захищати свої права в суді.
Лариса Денисенко: Власне, пані Марина хотіла би просто підтвердити свій трудовий стаж і останнє місце роботи чи поновитися на роботі і почати викладацьку діяльність?
Дмитро: Еще одно радостное событие — мы хотим уйти еще в один декрет. То есть так получилось, что из того, в котором мы были, мы попадаем в следующий. Поэтому особенно удивительно это отношение — вынося за скобки какие-то общечеловеческое понятия — что вуз ничего не теряет, ему не нужно предоставлять рабочее место, не нужно никого подвигать, ему ничего не надо делать, только дать одну бумажку.
Лариса Денисенко: Якщо говорити про суд — які аргументи він схвалив і прийняв до уваги, на чому базувалося рішення?
Олег Базиленко: По-перше, суд прийняв те, і ми на цьому наполягали, і це загальновідомий факт, що це збройний конфлікт, що вуз опинився на території збройного конфлікту. Тобто люди документально довели, що вони є переселенцями. Також суд звернув увагу на ті докази, що людина подала трудову книжку, що вона працювала, що у неї багатодітна сім’я. Також суд звернув увагу на показання свідків. Тобто належні, допустимі докази у даному, такому нестандартному випадку були надані.
Лариса Денисенко: А коли інша сторона наполягала, що потрібні ще накази, як суд на це реагував?
Олег Базиленко: Вони наполягали на тому, що немає наказів, які б підтверджували, що пані Марина пішла у відпустку по догляду за дитиною до трьох років, що у 2015 році щодо неї нема інформації у пенсійному фонді, і що вона працювала по строково-трудовому договору. Я вказав, що, якщо людина пішла у декретну відпустку, то при чому тут строково-трудовий договір, її не можна було звільнити з роботи. Пані Марина надала всі документи, я вважаю, що, якщо університет не міг отримати накази, то він мав би показати звернення до міністерства освіти і науки, що він намагається домовитись, показати, що намагається вирішити ці питання. На жаль, я побачив тільки стіну.
Лариса Денисенко: Які питання ставив суд перед вашою клієнткою чи відповідачами?
Позов був про визнання бездіяльності університету незаконною
Олег Базиленко: Суд ставив питання у фактах, у яких дійсно слід надати пояснення. Марина підтвердила, що вона письмово зверталась з цією проблемою і їй було відмовлено. Тому що позов якраз і був поданий про визнання бездіяльності університету незаконною, а не поновлення на роботі, так як Марина не була звільнена. Що суд і зробив — він визнав ці дії, бездіяльність університету, незаконними.
Дмитро: Люди должны начать себя защищать. Я думаю, что это по-простому звучит, но смысл в том, что если молчать, на вас будут ездить. Если не молчать, они тоже боятся. Да тяжело, да работа, у кого-то какие-то другие обязанности, может быть нет времени, очень сложно с финансами, все равно нужно брать волю в кулак и доводить это все до конца. Тогда такого отношения не будет.
Хочу еще один пример привести. Когда забирали трудовую книжку на оккупированной территории — то, что осталось от вуза функционирует — там все проводилось по их так называемых законах, они поставили свою печать. Естественно — предприятие отдало трудовую книжку, они сделали то, что должны были сделать. И когда эту книжку мы привезли в наш вуз, увидев эту печать, нам сказали «так вы же подделали. Мы сейчас в милицию на вас подадим, если будете писать эти письма». В общем, это вопрос отношения. Если человек занимает какую-то должность, он должен соответствовать ей не только профессионально, но и морально, своими качествами.