Що це таке і як його розкриває національне законодавство України та міжнародне право, ми розпитали в наших гостей. Це дві представниці ГО «Жіночі перспективи», психологиня Марта Чумало та адвокатка Галина Федькович.
Лариса Денисенко: Часто питають: чому ми говоримо про гендерно-обумовлене насильство, а не говоримо – «статеве насильство» чи «домашнє насильство». Чому потрібно виокремлювати і специфікувати це як гендерно-обумовлене насильство?
Марта Чумало: Зараз ми спостерігаємо таку тенденцію, що ми відходимо від цього визначення «гендерно-зумовлене» насильство, ми переходимо до визначень «за ознакою статі»: насильство за ознакою статі, дискримінація за ознакою статі. Проте ми маємо наполягати на тому, що ці явища все ж таки гендерно-зумовлені. В корені цього переходу є те, що ми маємо активізацію зараз антигендерних рухів, які активізувалися з процесом ратифікації Стамбульської конвенції. І визначення «гендер», яке тепер в нас входить в законодавство, викликало такий великий спротив, що ми зараз навіть спостерігаємо, що в нових законах, зокрема про спорт, вичищається будь-яка згадка про гендер.
Чому все ж таки насильство є гендерно-зумовленим? Насильство не є ознакою статі, жодна людина за своєю статі не народилася схильна до тієї чи іншої поведінки, за виключенням якихось невеличких відхилень. Насильницька поведінка є конструюваною, тому ми говоримо про гендерно-зумовлене насильство. Ми звертаємо увагу на те, що більшість насильників є чоловіки, але це не є ознакою їхньої статі, це є набутою ознакою в результаті їхньої гендерної соціалізації, коли хлопчики і чоловіки входять в цю культуру маскулінної домінантності чи токсичної маскулінності, коли чоловік має відповідати нормам, де він контролює і має владу. І з цього кореня виростає його насильницька поведінка.
Лариса Денисенко: Весь минулий і цей рік пройшов під таким символічним знаком законодавства, котре скероване на протидію домашнього насильства, зокрема воно стосується сексуального насильства, сексуальних злочинів. Які є новели, які працюють із січня 2019-го року і будуть поступово набувати чинність? Та що змінилося в спектрі гендерно-обумовленого насильства, домашнього насильства і всіляких сексуальних складових?
Галина Федькович: Хочу дещо продовжити до того, що сказала Марта. Насильство щодо жінок вчиняється не тому що вони жінки біологічно, а тому що в нас в суспільстві прийнята культура зґвалтування, прийнята культура толерування і прийнятності домашнього насильства, сексуального насильства, тому це гендерна природа, і аж ніяк не біологічно-статева природа.
Починаючи з 2018-го року ми маємо радикальні зміни в законодавстві, яке стосується домашнього насильства і сексуального насильства. В новому законі про домашнє насильство перший раз звернено увагу на те, що це насильство має гендерну природу, тому що закон каже, що домашнє насильство непропорційно більше зачіпає жінок. І вперше закон формулює пріоритетність безпеки постраждалих осіб над правами кривдників. В рамках цього закону ми маємо такі нововведення, як обмежувальні приписи, котрі виносять суди. На жаль, є проблема з виконанням цих рішень суду, але все-таки це позитивний момент. Термінові заборонні приписи поліція виносить буквально кілька місяців, але вже також якась практика є.
Стосовно сексуального насильства, то безперечно видна зміна. Зараз сексуальне насильство і ґвалтування кваліфікується виключно за відсутністю добровільної згоди постраждалої особи. Тобто всі сексуальні дії, які відбувалися без добровільної згоди постраждалої особи, є порушенням прав, і за це передбачена кримінальна відповідальність. Але піднімаються питання і маніпуляції з цього приводу, мовляв, доказів немає, як же ж це можна звинувачувати лише на підставі заяви. В Швеції, наприклад, закон каже, що необхідно звертати увагу на те, яким чином, діями чи вербально, чи якимось іншим способом була надана ця згода. При розслідуванні цих злочинів в інших країнах звертається увага на з’ясування того, з чого кривдник зробив висновок, що ця згода була надана. Тобто людина має пояснити, чому він вважав, що згода була, і що він зробив для того, щоб переконатися, що ця згода є. Тобто я не бачу жодних проблем, просто потрібно адекватно напрацьовувати практику.
Лариса Денисенко: Дуже часто люди, до котрих приходить людина, яка зазнала домашнього насильства, починають цю людину сканувати – вірити чи не вірити, і навіть не словам, а зовнішньому вигляду. Маю на увазі тут і адвокатів і адвокаток, і поліцейських, і систему безоплатної правової допомоги. На що потрібно вказати таким людям, щоб вони не травмували, щоб не висловлювали недовіру, щоб не сканували людину і не приходили до якихось хибних висновків, зосереджуючись на зовнішньому вигляді жінки, яка прийшла.
Марта Чумало: В цьому велику роль відіграє рівень поширення стереотипів про те, що я сама винна, що мене б’ють, і ці всі «норми» щодо прийнятності насильства. Зараз мені згадалася історія, коли до нас прийшла жінка, я з нею почала говорити, і вона каже, що не могла до нас раніше прийти, тому що чекала, коли зійдуть синці, бо їй соромно за те, що про неї подумають, коли побачать в такому стані.
По-перше, треба розуміти, що те, що жінка, яка почала говорити з будь-ким – з подругою, сусідкою, мамою, з будь-якою випадковою людиною – робить значні зусилля, щоб почати про це говорити. І це вже досить велика її внутрішня перемога, і це така інтенція на вихід з тієї ситуації, в якій вона знаходиться. Це дуже значний крок в бік вирішення, коли людина розриває це коло мовчання і починає говорити. І тут важливо, щоб друга сторона, яка слухає цю історію, стримала свої бажання оцінити, дати поради, взяти і відразу їй допомогти вирішити цю ситуацію. А просто дала цей простір відреагування, щоб людина, яка говорить, мала цей простір безпеки, щоб вона почала розбиратися, що вона хоче, в яку сторону вона хоче рухатися у вирішенні цієї проблеми. І наша функція у створенні цього простору і демонструванні тих доріг, по яких вона може йти. Вибрати цю дорогу вона має сама, зважаючи на небезпеку, тому що ми знаємо, що як тільки жінка починає звертатися до правоохоронців чи до юристів, може бути так, що це збільшує ризик для її життя. Тому разом з нею варто оцінити ці ризики, подумати про план безпеки, що вона може зробити для того, щоб перебувати в безпеці, і потім вже думати про те, в який спосіб вона може рухатися по тій чи іншій дорозі.
Заклик такий: я завжди допускаю, що те, що я чую, може насправді відбуватися, це дуже ймовірно. Можливо це для мене і для мого оточення є неприйнятним, але те, що я чую, я пробую зрозуміти, і вірю, що є причини, які привели до цієї ситуації.
Лариса Денисенко: Часто колеги і колежанки говорять, що я починаю жінці допомагати, а вона хоче, щоб це припинилося і припиняє це. І тоді я відчуваю себе професійно ошуканим чи ошуканою, тому що людина не має твердості. Також говорять про те, що є проблема з доказовістю: можна побачити неозброєним оком сліди побиття, викликати поліцію тощо, а що робити, коли це економічне насильство, психологічне насильство — як це доводити?
Галина Федькович: З доказуванням психологічного насильства в нас досі проблеми, не дивлячись на те, що в нашому законодавстві психологічне насильство є з 2002-го року. Але ми вже маємо багато постанов про притягнення до адміністративної відповідальності за психологічне насильство, тобто є і доказується.
Ми практикуємо у своїй роботі таким чином: ми пояснюємо наслідки психологічного насильства, якщо мама переживає за те, що діти вночі не сплять, що зранку невідомо як вони підуть в школу, якщо в неї піднімається тиск і вона п’є пігулки і не знає, чи завтра зможе вийти на роботу тощо. Тобто всі ці страхи і переживання безперечно наносять шкоду психологічному здоров’ю потерпілої особи, і за ці дії кривдник має нести відповідальність.
В статті Кримінального кодексу серед наслідків вказано погіршення якості життя потерпілої особи. Я дуже рада, що ми маємо цю норму, адже що таке якість життя особи визначено Всесвітньою організацією охорони здоров’я, і там якість життя сприймається як комплекс: фізичне здоров’я, психічне здоров’я, суспільні зв’язки. Є певні індикатори того, що це є домашнє насильство, і ми використовуємо це для обґрунтування шкоди, нанесеної протиправними діями. Так само завдана психологічна шкода може доказуватися, наприклад, висновками психологів чи судово-психологічною експертизою.
Зараз ми маємо нову норму, коли діти-свідки вважаються дітьми, які постраждали від домашнього насильства. І тут найважче доказати, адже в нас, незважаючи на те, що в заяві чітко вказується, що були присутні діти, що діти намагалися захистити ту маму, що вони вночі не сплять, діти з протоколу випадають. Я вважаю, що тут завдання юридичної спільноти – звертати увагу правоохоронних органів на те, що діти не мають пропадати в цій системі. Діти, які є свідками насильства, які є фактично постраждалими, не мають випадати з цієї системи.
Таким чином ми не можемо казати, що неможливо зібрати ці докази. Якщо нормально працюють правоохоронні органи, то вони притягають кривдників до відповідальності.
Марта Чумало: Після прийняття нового наказу Міністерства охорони здоров’я, значно зросла роль закладів охорони здоров’я. І ми зараз дуже часто опираємося в доказуванні на ті виписки, які ми отримуємо в закладах охорони здоров’я, щодо стану, наприклад, здоров’я дітей. Якщо дитина почала мати нетримання сечі або почала затинатися чи замикатися, тобто фіксується якась шкода закладом охорони здоров’я, то це є, з мого погляду, таким важливим доказом в суді.
Крім того, є докази, які протягом життя збирає сама жінка, збирає неумисно, але так виходить. Наприклад, жінка має цілі зошити, списані записами про те, на що вона витрачає гроші, до копійки, навіть до витрачання грошей на маршрутку. І ця жінка каже, що чоловік її покарав, тому що вона їхала в маршрутці, яка зламалася, вона пересіла в іншу маршрутку, і – увага!!! не забрала ці гривні у водія першої маршрутки та витратила зайві кошти на дорогу. Це є економічним насильством.
Ця радіопрограма створена за фінансової підтримки Уряду Канади у рамках проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні. Погляди представлені у цій програмі є особистими думками учасників програми, і не обов’язково відповідають позиції проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», Канадського бюро міжнародної освіти або Уряду Канади.