facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Як і чому радянська державна безпека знищувала ветеранів війни?

Як у Радянському Союзі сорокових фабрикували судові справи на ветеранів Червоної Армії? Чому вони становили небезпеку для режиму?

Як і чому радянська державна безпека знищувала ветеранів війни?
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 6 хвилин

Письменниця Олена Захарченко розповіла історію брата своєї бабусі, кинутого за грати за вигадане вбивство вигаданого комуніста.

Лариса Денисенко: Як ти зацікавилася цією історією?

Олена Захарченко: Ця історія для мене була дуже великим шоком. Я дала запит в архів СБУ просто, щоб почитати справу Максима. Я знала, що він був засуджений. В родині не знали, за що. Він прийшов з війни, це ми знали. Він пройшов Берлін і отримав нагороди. А потім в один вечір за ним прийшли, його забрали і більше його ніхто не бачив. Тоді вони намагалися розпитати, що з ним сталося, але ніхто нічого їм сказати так і не зміг. За деякий час їм сказали, що він помер. Але вони навіть не знали, де це сталося. Пізніше, коли вони були вислані в Сибір, вони намагалися там розпитати, чи він там не помер. Але і там їм ніхто нічого так сказати не міг.

Я просто хотіла прочитати його справу. Я сподівалася, що мені дадуть справу, я її відкрию, там буде якесь звинувачення — участь в УПА, як завжди. Я дуже здивувалася, коли побачила, що це дуже об’ємна справа. По ній проходило 6 чоловік. Я прочитала їхні прізвища, вони мені були незнайомі.

Потім я почала читати справу. Спочатку мені здалось, по допитах, що він випадково потрапив у цю компанію.

Оцей комуніст з міста… Я щиро повірила, що він був таким комуністом. Через те, що там описано, як вони всі зізнаються. Описано, як вони зустріли його на вечорницях і вивели за хату. Вони детально розвідають, як вони його вбивали. І я подумала, що він випадково потрапив у цю компанію, і через те так сталося. Але потім я прочитала записку Максима в кінці. Він все заперечує. Він каже, що протоколи він навіть не читав, а просто підписував їх під тиском. Причому пише він російською мовою з вставками українських слів. Видно, він вивчив російську в армії.

Андрій Куликов: Звідки він родом?

Олена Захарченко: З Рівного.

Отже, я подумала, що він потрапив у цю компанію. Чомусь всі вони його вбивали, а він ще й повісив тому комуністу на шию картоплю. Яку картоплю? Де він її взяв, йдучи на вечорниці? Ну, таке. Я читала далі. І от — подають на реабілітацію. В 60-х роках КДБ дуже старанно проводить розслідування. Вони опитують людей. Ніхто не знає такої людини.

Лариса Денисенко: Тобто начебто вбитого?

Олена Захарченко: Так. Я гортаю назад, і бачу підклеєну довідку про те, що така людина працювала у «столовому тресті». Після того опитування такої людини там не працювало. Я бачу довідку про те, що такий-то проживає за такою-то адресою. Після того — виписки з домової книги про те, що він ніколи не проживав за тією адресою. Потім КДБ знаходить людину, яка працювала під цим прізвищем. Тобто це було робоче прізвище їхнього співробітника, яким він користувався, коли ходив по селах. Вони звертаються до його дружини та дочки, які живуть десь в Росії, і питають, чи його вбили. «Та ні, не вбивали, він живий», — відповідають їм. Тобто в 60-х проводять розслідування, але все одно відмовляють цим людям в реабілітації.

Я далі гортала цю справу, бо мені було цікаво, чому їх взяли і звинуватили. Єдине спільне між ними: всі вони були фронтовики. І не просто фронтовики: вони брали Берлін, в усіх були подяки від Сталіна.

Андрій Куликов: А не було ознак того, що вони зустрічалися із союзниками?

Олена Захарченко: Кожен з них зізнається у вступі в УПА. Але ці визнання настільки білими нитками шиті… Наприклад, щодо Максима сказано, що його агітував вступити в УПА брат його діда під тим самим прізвищем. Але такого брата не було, його просто не існувало.

Андрій Куликов: Справа в тому, що ті радянські бійці і бійчині, які дійшли до лінії зустрічі із союзниками (зустріч на Ельбі), вони якраз і підпадали під особливий контроль. Тому що вони говорили з людьми з іншого світу. Вони не просто воювали, вони зустрілися з канадцями, американцями, британцями і так далі. І багато хто з них потенційно розглядався репресивними радянськими органами, як людина, яка могла бути заражена ліберально-демократичною ідеологією.

Лариса Денисенко: Можливо, ці шестеро там зустрічалися?

Олена Захарченко: Ні. Вони навіть в різний час повернулися додому.

Люди, які поверталися з війни, приносили якісь трофеї. Коли Максим повернувся з війни, він приніс зошити та ручки.

Лариса Денисенко: З чого почалася ця справа? Хтось заявив про вбивство. Можливо, знайшли тіло комуніста, якого не існувало, як ми вже з’ясували.

Олена Захарченко: НІ, тіло не знайдено. Я читала ці допити. Вони — як п’єса. Вони настільки живі, що я навіть не повірила. Я уявляла собі якогось репресованого письменника, який сидить і оце все пише. Вийшло дуже літературно.

Лариса Денисенко: Можливо, ти помітила стилістичну різницю у їхніх свідченнях?

Олена Захарченко: Справді, вони говорять однаково. Видно, що це писала одна людина. Але для кожного з них придумані якісь деталі. Автор в кожному вбачав особистість, і кожен з них має свій мотив. Тобто це не просто так, це така творча робота.

Лариса Денисенко: А який основний мотив? Чому незнайомі між собою люди підійшли до знайомого чи незнайомого комуніста? Що вони від нього хотіли?

Олена Захарченко: Бо він був комуністом, і вони хотіли вдіяти йому якесь зло. Вони його викликали і вбили.

Лариса Денисенко: Чому справу вела служба КДБ? Вони цікавилися тільки злочинами людей, які належать до комуністичної верхівки. Ця вигадана людина ким там була?

Олена Захарченко: Ця вигадана людина працювала у «столовому тресті». І все.

Лариса Денисенко: Очевидно, тут є якийсь політичний мотив, котрий на них чіпляли.

Олена Захарченко: Під час першого допиту кожен з них зізнається в участі в УПА. Кожен з них каже, що йому дали зброю, а потім він ту зброю десь загубив. Так як зброї при них не було знайдено, хтось казав, що закопав її на городі, хтось казав, що загубив, хтось — що віддав сусіду.

Лариса Денисенко: Що ще є у справі, окрім свідчень цих шістьох людей? Можливо, є характеристики, можливо, ще хтось давав свідчення?

Олена Захарченко: Є свідчення тієї жінки, в хаті якої були ці вечорниці. Вона теж каже, що бачила, що він в неї сидів. Вона не знає, хто він. Він вперше до неї прийшов. Вони до нього підійшли і забрали його за хату. Але цю жінку теж засудили. І теж на 25 років. А потім їй скоротили термін. Але 10 років їй все одно залишили.

Андрій Куликов: 25 років дали всім учасникам і цій жінці?

Олена Захарченко: Всім учасникам, і в тому числі їй.

Андрій Куликов: Це на той час був найвищий ступінь покарання. А який це був рік?

Олена Захарченко: 1947 рік.

Андрій Куликов: Де можна буде прочитати про це у художній формі?

Олена Захарченко: Я не знаю, чи в мене вийде про це написати. Можливо, трохи пізніше. Бо зараз для мене це дуже емоційна тема. Я була шокована цією справою. Я не чекала її такою побачити.

Андрій Куликов: В 60-х Максима не реабілітували.

Олена Захарченко: Він вже помер. Він помер одразу в тюрмі.

Андрій Куликов: Але у нас є такий інструмент, як посмертна реабілітація. В 90-х роках хоча б його реабілітували?

Олена Захарченко: В 90-х роках їх реабілітували. Причому дуже просто. Один з них повторно подав на реабілітацію. Ніякого слідства не проводилось. Оскільки слідство було проведено в 60-х роках, і було виявлено, що тіла немає, а складу злочину не існувало, то вирішили реабілітувати їх всіх разом. Тобто справа навіть не переглядалася.

Лариса Денисенко: В 90-х один з них був живим, і цим займався саме він, а не його родина?

Олена Захарченко: Так. Я погортала його справу. Він був дуже активним. Характеристики з таборів свідчать про те, що він постійно підіймав бунти проти начальства і влаштовував страйки. В 50-х всіх їх звільнили умовно достроково, а його залишили до кінця. В 60-х він вперше подавав на реабілітацію, а в 90-х — вдруге. Тобто він був найбільш активним з них.

Андрій Куликов: Які у вашій родині збереглися спогади про те, як Максим брав участь у війні?

Олена Захарченко: Він був мобілізований. Всю війну на нього чекали. Люди, які поверталися з війни, приносили якісь трофеї. Коли він повернувся з війни, він приніс зошити та ручки. Менші діти ходили до школи і їм фактично не було на чому писати. І от Максим прийшов і приніс зошити та ручки. Ми ними писали. Коли я повідомила родині, що піду в архів, мені сказали: «Може, там буде хоч одна його фотографія? Бо немає жодної». Там був його військовий квиток.

Лариса Денисенко: І жодних фотографій більше не було?

Олена Захарченко: Ні. Єдине що я знайшла, це та записка, в якій він все заперечував. Він її сам писав олівцем. Це єдине, що залишилося від нього у цій справі.

Лариса Денисенко: У тебе немає бажання спробувати встановити контакт з родичами інших людей з цієї шістки? Можливо, в когось є більше свідчень.

Олена Захарченко: Я виписала адреси, де вони жили в 90-х. Мені хотілося б. Але мені трохи тривожно. Родичі можуть бути налаштовані проти цього.

Максим був художником, гарно малював.

Лариса Денисенко: Скільки років їм було на той час?

Олена Захарченко: Коли їх судили, їм було вже за 20.

Лариса Денисенко: Напевно, дуже важко буде говорити з родичами цих людей. Але, з іншого боку, ти це прочитала і багато чого для себе з’ясувала. Про долю Максима ти мало знала. Тепер ти знаєш більше

Олена Захарченко: Ну, говорили про те, що він був дуже талановитий. Він був художником, гарно малював.

Андрій Куликов: В який спосіб можна отримати доступ до архівних документів?

Олена Захарченко: На сайті архіву СБУ є електронна пошта. На цю електронну пошту потрібно написати лист про те, що ви хочете ознайомитися зі справою. Треба написати прізвище, ім’я та по-батькові людини, а також рік, коли людина була засуджена. Рік можна написати приблизно.

Поділитися

Може бути цікаво

Перукарня і психологи: як працює соціальний центр у Бородянці після окупації

Перукарня і психологи: як працює соціальний центр у Бородянці після окупації

З авокадо і без: як змінився збірник рецептів для шкіл від Клопотенка

З авокадо і без: як змінився збірник рецептів для шкіл від Клопотенка