«Громадське радіо»
Що робити українським ув’язненим, яких Російська Федерація переміщує на свою територію з Криму, запитаємо в експерта Регіонального центру з прав людини та Гельсінської спілки адвоката Романа Мартиновського.
Лариса Денисенко: Росія вважає Крим своєю територією. Навіщо переміщувати ув’язнених далі?
Роман Мартиновський: Є декілька причин, чому так відбувається. Наприклад, в Криму немає жодної жіночої колонії. Також виникла проблема з відбуванням покарання тих осіб, які засуджені до довічного ув’язнення,та тих осіб, яким визначено суворий режим покарання.
І, звичайно, є випадки, які ми неодноразово фіксували, коли ув’язнених кримчан відправляють в Росію за відмову приймати російське громадянство та підписувати документи на отримання російського паспорту.
Ірина Славінська: Чим така позиція їм загрожує, і що вони виграють, не відмовляючись від отримання російського громадянства?
Роман Мартиновський: В тих засуджених, які не приймають російське громадянство, залишається більше шансів на повернення для відбування покарання в Україну. Ті особи, які змушені були це громадянство прийняти, стикнуться з певною правовою колізією стосовно їх можливого повернення на територію України для відбування покарання.
Лариса Денисенко: Яка ситуація з колоніями для неповнолітніх в Криму?
Роман Мартиновський: Ця ситуація також є складною, адже в Криму немає колонії для неповнолітніх, тому, нажаль, всі засуджені особи, які не досягли 18-річного віку, відправляються відбувати покарання на територію РФ.
Теж саме стосується осіб, які страждають на певні захворювання. В Криму обмежені можливості утримування таких людей у колоніях. За часів України ув’язнені, які страждали, наприклад, на туберкульоз відправлялись відбувати покарання на материк, зараз їх везуть до РФ.
Лариса Денисенко: Що можуть робити як самі засуджені, так і їх члени родин за для того, щоб або оформити документи для екстрадиції, або залучити консульських співробітників для полегшення життя засуджених кримчан, вивезених в РФ?
Роман Мартиновський: Насправді, є велика кількість юридичних проблем, і, можливо, цим пояснюється той факт, що на протязі 2-х років не був вироблений механізм повернення громадян України на батьківщину із російських в’язниць.
Що потрібно робити? Перш за все, має бути активнішою позиція родичів, адже вони мають передбачене Конвенцією право звернутися до Міністерств юстиції обох країн — Росії і України і ініціювати питання повернення громадянина.
Лариса Денисенко: Про яку саме Конвенцію йде мова?
Роман Мартиновський: Можна посилатись на одну з трьох відповідних Конвенцій або на всі три: Мінську Конвенцію 1993 р, Конвенцію ООН 1978 р. і Європейську Конвенцію 1983 р.
По-друге, має бути, активна позиція засуджених, які мають знати, що вони можуть відбувати покарання на території України. Є випадки, коли українські громадяни, відбуваючи покарання в Росії протягом 5-ти і більше років, навіть не знають, що мають право відбувати покарання на території України. Хоча Конвенція зобов’язує державу, яка постановила вирок стосовно іноземця, роз’яснити йому його право стосовно відбування покарання в країні громадянства.
Також засуджені повинні звертаються до Консульства України, до МЗС України та до керівництва місць відбування покарань з вимогою, щоб їх відвідував український консул. Завдяки цьому ми будемо точно знати, яка кількість людей відбуває покарання в кожній з колоній. Адже, якщо консул приходить у колонію стосовно одного чи двох засуджених, в нього є всі можливості довідатись, яка кількість українських громадян відбуває покарання саме в цій колонії і надалі слідкувати за їх долями.
Чому це важливо? На сьогоднішній день ми маємо достовірну інформацію, яка підтверджує наявність 2200 осіб, яких було переміщено з території Криму для відбування покарання в РФ. Але за непідтвердженими даними, таких осіб вже близько 7000.
В нас є інформація щодо 27 установ відбування покарання в РФ, в які відправляються наші громадяни з Криму. Але, коли ми говоримо про 2200 засуджених, які потрапили з Криму до Росії, то спираємось на дані тільки 16-ти виправних закладів РФ. По ще 11-ти установам в нас даних немає, ми лише знаємо, що там є наші громадяни, але точна кількість поки що не встановлена.
Я хочу зауважити, що більшість ув’язнених хочуть повертатись в Україну, і не тільки через те, що в РФ більш суворі умови. Адже багато, хто з в’язнів перебували на контрактній дистанційній формі навчання в українських вишах, а в РФ їх навчання припинилось. Також ув’язнені, перебуваючи на території РФ, позбавлені можливості отримувати інформацію та читати літературу українською мовою.
В мене є звернення в’язнів, які відбувають покарання в Ростовській області, яке вони просили мене зачитати:
«Ми народились в добрій, чесній і рідній нашій країні – Україні. Ми є громадянам своєї коханої і єдиної країни. З моменту народження і по сьогоднішній день переживаємо і підтримуємо Україну у всіх її починаннях. Від щирого серця радіємо, що є народи, які простягають руку допомоги в нелегкий час для нашої батьківщини. З вдячністю шлемо їм привіт і низькій уклін, і сумуємо про втрати, які несе наша земля.
Сумніше за все усвідомлювати, що ми нічим не можемо допомогти нашим братам і сестрам. І, хай одного разу ми оступилися, але не на мить не засумнівались в тому, що ми є українці. Хочемо, щоб кожна людина знала, які б труднощі нас не спіткали на шляху, ми завжди були, є і будемо синами своєї єдиної батьківщини України. Для нас вона завжди була і буде одна, ріднесенька.»