«Громадське радио»
Лариса Денисенко: Розпочнемо із новоствореного центру реабілітації дітей з інвалідністю. Учора був день відкритих дверей. У чому відмінність цього закладу від аналогічних у Києві?
Юрій Крикунов: Насправді новоутворений центр задекларував, що є мультидисциплінарним центром. Тобто, в основі його діяльності лежить одночасно медична, соціально-педагогічна і професійна реабілітація дітей із вадами або інвалідністю. Перед тим, як відкритися центр збагачувався досвідом схожих закладів, які існують в Україні, Німеччині та Швеції. Ми спробували взяти найкращий досвід. Те, що змогли втілити у життя – втілили. З моєї точки зору вийшов надсучасний заклад, оснащений за останнім словом техніки.
Але гарне приміщення і оснащення – це лише третина майбутнього успіху. Важливо також фахово підібраний колектив і достойне фінансування як самого центру, так і колективу. Щоб низьке фінансування їх не штовхало на таке ганебне явище як хабар, щоб вони цим не принижували ні себе, ні батьків тих дітей, з якими вони мають працювати.
Андрій Куликов: Де розташований центр і хто його сусіди?
Юрій Крикунов: Ви знайшли больову точку. Якби місто будувало приміщення з нуля, то, мабуть, це було б інше. Ми маємо ситуацію із дуже довгим шляхом, який почався ще у 2000-их, коли взагалі виникла ідея цього центру. Далі була довгобудова, яка була завершена на 97% чи 98% у 2008 році. Не вистачило якихось там копійок. Чому тоді не вклали кошти у заморозку проекту, чи не добудували його – я не готовий це оцінювати. Це питання до правоохоронців і до попередніх влад. Сьогоднішня влада, Віталій Кличко і його команда, менше ніж за рік з моменту початку робіт закінчили цей тендер блискуче.
Його точна адреса – вулиця Олени Теліги, 37ґ. Це недалеко від метро Дорогожичі. Він знаходиться у дворах. Навколо нього п’ятиповерхові хрущовки, але у центру є своя власна територія, якої вистачає. Із приміщення витягнули максимум, але для організації повноцінної професійної реабілітації місця нам не вистачило. У нас вистачило місця на декілька комп’ютерних класів і щось на кшталт цифрової поліграфічної лабораторії або майстерні. Звичайно, на майстерні типу швачної, столярної або в’язальної нам не вистачило місця.
Ми можемо забезпечити соціальну реабілітацію діток. У нас заплановані приміщення, де будуть макети соціального життя. Ми будемо навчати цих дітей займатися, наприклад, пранням. Тобто, самостійного життя. Але на повноцінну професійну реабілітацію у нас місця не вистачило. Тому майбутній найближчий проект Департаменту соціальної політики КМДА – це знайти площадку і побудувати логістику, де діти, які пройшли курс реабілітації і вийшли на стадію, коли треба їм надавати професійну реабілітацію – вони змогли її отримати.
Андрій Куликов: А де гарантія, що коли запрацюють такі майстерні – це не буде розцінено як експлуатація дитячої праці? Якого віку діти у цьому центрі?
Юрій Крикунов: У цьому центрі ми плануємо брати дітей у віці від трьох років і до того віку, який зараз вважається дитячим для людей із вадами розвитку. Уже прийнято рішення, що такий вік складає до 25 років. Ми поки що кажемо собі, що хочемо до 18 років.
Де гарантія того, що це не назвуть експлуатацією? Раніше казали у радянські часи, що гарантію дає тільки ощадна каса. А зараз її нема – і нема гарантії. Сподіваюся, що батьки таких дітей самі будуть зацікавлені у тому, як ми їх будемо навчати. Батьки, що мають дітей із інвалідністю кажуть, що їх найбільше лякає не те, що дітей треба вести по всьому життю, а той момент, коли не буде кому опікуватися. Вони бояться, що станеться із їхніми дітьми потім.
Завдання держави у тому, щоб розповісти батькам, що на їхній долі справді випало надзавдання і що вони не самі на цьому льоду. Ми кажемо, що 95% успіху по реабілітації – це робота із батьками. І робота батьків із своїми дітьми. Ми можемо тільки навчити батьків і зробити перші кроки. А коли дитина стає дорослою – ми маємо її соціалізувати, якщо є шанс це зробити, – це одне надзавдання. Інше полягає у тому, щоб суспільство приймало цю соціалізовану людину.
Лариса Денисенко: Чи є у вас статистика щодо кількості дітей із вадами розвитку у місті? І з якими вони проблемами стикаються, якщо так можна сказати?
Юрій Крикунов: Ми не можемо знати скільки у нас є дітей з інвалідністю. Так само як ми не знаємо точної кількості дорослих дітей з інвалідністю. Я можу сказати, що на сьогоднішній момент на обліку тільки діти із церебральним паралічем – їх понад тисячу.
Найбільші проблеми з якими вони стикаються? Не можна сказати, що є у них якась загальна проблема. Людина з інвалідністю – це така сама людина. І кожна родина має свою проблему. Для когось це проблема придбати їжу, для когось – знайти памперси або прокладки, ще для когось – як поїхати відпочити з іншою здоровою, чи який візок інвалідний краще обрати. Тобто, у кожного своя проблема.