istpravda.com.ua
Про об’єднання УНР і ЗУНР, яке сталося 22 січня 1919 року говоримо з істориками Григорієм Стариковим і Іваном Хомою.
Василь Шандро: 22 січня – це важлива дата в українському історичному календарі. Мусимо тут також згадати про Четвертий універсал Центральної Ради, який ми вважаємо свого роду декларацією незалежності. Акт Злуки було проголошено в Києві наступного року. Багато хто з ваших колег вважає це радше символічним кроком. Чи можемо ми зараз говорити про події 1917-1919 років як про такі, які заявили про Україну на карті Європи?
Григорій Стариков: Треба розводити історичну подію і її подальшу міфологізацію і наповнення сенсами. Це правило діє для всіх подій і для всіх країн.
З приводу Злуки і «першої незалежності» варто зауважити, що 22 січня – це дата внесення Четвертого універсалу на розгляд Центральної ради. Саме ж голосування відбувалося в ніч з 24 на 25 січня. Акт Злуки насправді був виголошений на Софійській площі 22 січня і ратифікований Трудовим конгресом 23 січня.
Акт Злуки не отримав в короткотерміновій перспективі динамічного розвою. Саме тому наголошують на його символічності. Але інвестиції бувають як термінові, так і довготермінові. Це теж не варто забувати.
Діячі ЗУНР при зустрічі були не в захваті від діячів УНР. Треба розуміти різницю контекстів в яких розвивалися Галичина і Наддніпрянщина. Перша – в тілі Австро-Угорщини, друга – в тілі Російської імперії. Це різний стиль керівництва, різний менталітет. В Галичині побутувати антипольські настрої і русофільство, а в Наддніпрянщині – навпаки. Та й в особистісному плані Винниченко не подобався Цегельському, а Левицький не сприймав Швеця чи Макаренка. Але вони піднялися над своїми антипатіями заради ідеї, яку сповідували.
Наталка Соколенко: Чи була дискусія між західноукраїнськими і наддніпрянськими політиками про те, чи варто робити об’єднання?
Григорій Стариков: Дискусія була і там, і тут. Політичні еліти з обох боків були федералістськими. Галичина взагалі довго розігрувала російську карту, шантажуючи австро-угорський уряд. Федералізм був дуже популярним і в Наддніпрянщині. Наприклад, Сергій Єфремов, який зараз вважається самостійником, під час проголошення Четверного універсалу вважав, що незалежність зараз не на часі і був категорично проти.
Також цей акт на 1919 рік був не тільки омріяним, але й вимушеним. Еліти з обидвох боків фактично не контролювали свої території і шукали союзників де тільки можна.
Василь Шандро: Представники ЗУНР були більшими державниками, менеджерами управлінцями, які знали, як управляти країною?
Григорій Стариков: Конституція Австро-Угорщини відкривала двері у владу депутатам з Галичини ще задовго до проголошення ЗУНР. Тому політики там вже давно були. А в Наддніпрянщині все виникло в 1917 році. Центральна Рада – це ж, фактично, громадська організація. Вони набували необхідний їм досвід в процесі всіх цих подій.
В Росії теж Ленін, Троцький, Каменєв – це були люди з великим політичним, опозиційним багажем, зв’язками за кордоном. А такі люди, як Винниченко, Грушевський – це богема, історик. Петлюра – колишній вчитель. Досвід вони здобували але час грав не на користь УНР.
Василь Шандро: Як сприймалися тогочасним суспільством події 1917-1919 років? Чи були це кроки виключно для еліти? Що говорили люди?
Григорій Стариков: Люди сприйняли ці події з великим ентузіазмом. Пам’ять про 1919 рік жила в народі. Основна заслуга людей, які зробили Акт Злуки – це закладення інвестиції в майбутнє, дуже довгограючої інвестиції.
Наталка Соколенко: Чи розуміли тоді, що це за інвестиція?
Григорій Стариков: Акт Злуки був пафосним державницьким документом. Попри весь прагматизм політиків у них був певний сентимент до цього возз’єднання, як до історичної події. Яскравим прикладом є Євген Коновалець, який сформував найбільш боєздатну частину з вояків з Галичини але присягнув на вірність Києву і залишився вірним присязі.
Василь Шандро: Чи стала Україна суб’єктом міжнародної політики?
Наталка Соколенко: Можливо про ті події писала західна преса?
Григорій Стариков: Американська преса тоді менше стежила за подіями на континенті, а європейська писала і багато. Визнання УНР державами Антанти і Четвертного союзу почалося ще з 1917 року. Четвертий універсал мав закріпити офіційне визнання і переслідував також і зовнішньо політичну мету.
Василь Шандро: До нас зараз приєднується історик зі Львова Іван Хома. Хочемо запитати пана Івана, як сприймалися події 22 січня 1919 року у самому Львові?
Іван Хома: Відзначу, що на той період Львів вже був окупований польськими військами і всі приготування до Акту Злуки велися в Станіславові, сучасному Івано-Франківську. Волю ЗУНР до об’єднання підтверджували саме там. Західноукраїнські політики хотіли безпеки, щоб доїхати до Києва. Забезпечили його фактично Євген Коновалець і Січові Стрільці.
Василь Шандро: Чи мав Акт Злуки якусь вагу для подальшого державотворення?
Іван Хома: Мій колега цілком слушно зауважив критичний погляд на події. Це аванс для наступних поколінь, які мають боротися за ідею соборності України. З академічної точки зору Акт Злуки – це ще не дієве об’єднання, тому що до листопада 1918 року між УНР і ЗУНР не було політичної комунікації. До об’єднання вдалися у скруті. УНР програвала більшовикам, ЗУНР – Польщі.
Злука продемонструвала бажання і прагнення до соборності. Інструментів і знань, як це зробити на той момент бракувало. Державотворчий процес після 22 січня 1919 року не став набагато сильнішим.
Галичани, коли приїхали в Київ 22 січня 1919 року, були вражені, що Київ був українським, на будинках були українські вивіски. Це Євген Коновалець постарався, змінив вивіски своїм указом, щоб Київ зустрів галичан з українським обличчям. За 70 км від Києва тоді вже стояли більшовики, тому святкування зараз сприймаються як недоречні. Але з відстані часу ми краще розуміємо, що таке соборність і як її відстоювати.