https://www.facebook.com/reportittostopitukraine/?fref=photo
Про кампанію «Руки геть!» говорить її засновниця Марічка Крітенко. Далі тему доступного та безпечного транспорту для всіх коментують Юлія Сачук (віце-президентка ВГО людей з інвалідністю «Генерація Успішної Дії») та активістка Даша Коржавіна.
Ірина Славінська: Ми починаємо наші гендерні півгодини у рамках кампанії протидії сексизму «Повага» за фінансової підтримки уряду Швеції.
У нашому фокусі сьогодні прикладна річ — громадський транспорт. Спробуємо відстежити, як функціонування громадського транспорту та його безпека може допомогти у ситуації і з рівністю, у тому числі і з гендерною. І виявимо, як багато людей зачіпає ця сфера нашого життя.
Для відправної точки візьмемо новину про створення ініціативи «Руки геть» — про сексуальні домагання у громадському транспорті. І про цю ініціативу я дізналась з сайту «Повага», де було опубліковано матеріал про петицію, яка з’явилась. 23-річна киянка Марічка Крітенко — творчиня цієї петиції.
«Руки геть»: що це за ідея, як все почалося?
Марічка Крітенко: Ініціатива почалась влітку, після того, як прийшов момент, коли одних розмов стало мало, з’явились розмови: коли жінки у транспорті стикались з відвертими сексуальними домаганнями.
Наслідки можуть бути різні: хтось може посміятись, хтось поплакати.
Ірина Славінська: Мені важко уявити собі людину, яка сміється після того, як відчує чужу руку у себе на сідницях.
Марічка Крітенко: Можливо, сміх — це психологічний жест, щоб захистити себе самостійно. Ми стикались з тим, що ніхто не буде на нашому боці. Ні за мене, ні за моїх подруг ніхто не заступився.
Нам писали коментарі вже потім чоловіки, що вони заступались за жінок у подібних ситуаціях. Я можу лише порадіти. Наслідки можуть бути різними: у когось може накопичуватись стрес, який виллється у проблеми у подальшому житті.
Наша ініціатива почалась з того, що була потреба говорити про цю проблему. Бо є різниця між «хотів познайомитись» і відвертими домаганнями.
Є проблема, яку треба обговорювати. На першому етапі нам з сестрою здавалось, що буде легко: проблема є, про неї всі говорять.
Ірина Славінська: І тут можна згадати київську ініціативу, яка не одинока, бо у великих містах, Парижі, Лондоні, існують кампанії з протидії насильству і домаганням у транспорті. Є випадки, коли замість боротьби уникають подібної ситуації: наприклад, роздільні вагони для чоловіків та жінок.
Але водночас є інформаційна кампанія, яка жінкам пояснює, що можна просити про захист та говорити про це, а чоловікам пояснює, що насильству у громадському транспорті — не місце.
Марічка Крітенко: Розділені вагони — це дуже радикальна міра.
Спочатку треба виховувати в людях негативне ставлення до цієї проблеми. Щоб жінки відчували силу, щоб вони знали, що за них можуть заступатись.
Ірина Славінська: І так народжується питання петицій. Треба більше про це розповісти.
Марічка Крітенко: Ми звернулись до цього сектору — звернення до влади через петицію. Поволі набираємо підписів: це і чоловіки теж. Петиція має на меті запустити соціальну рекламу, яка має бути у громадському транспорті.
Але поки наші руки зв’язані. Швидко чогось досягти досить важко.
Ірина Славінська: Зокрема, виправити кодекси, додати відповідальність за подібну агресію. Я пригадую, як влітку, коли з’явилась ця петиція, у мене у Фейсбуці під перепостом з’явилась жвава дискусія, бо тема недостатньо висвітлена: люди обговорювали свій досвід. Незабаром у дискусії з’явилась нардеп Вікторія Войцицька. Я так зрозуміла, що є інтерес і з боку законотворців. Не зв’язувались з вами нардепи, їхні помічники?
Маричка Крітенко: Я як юрист, як зіштовхнулась з цією проблемою, побачила, що у законодавстві немає ніяких санкцій щодо порушення статевої свободи особистості і її права на честь та гідність. Не було до кого звертатись, а це треба повністю змінювати. І це була одна з наших вимог до влади і законодавства: визначити коло дій, які є протиправними і назначити санкції.
З партії Вікторії Войцицької звернулись до нас, з комітету нормотворчості простягнули руку помочі. На нашій зустрічі ми зрозуміли, що говорити про спектр дій які є протиправними, поки що рано. Почати потрібно з розвитку в суспільстві негативного ставлення до сексуальних домагань.
Зараз ми розробляємо анкетування для осіб, які відчули на собі сексуальні домагання, бо для звернення до законодавства, нам потрібна статистика, яку мусимо звідкись брати. Тому в роботі з психологами, соціологами, юристами, політиками ми хочемо створити глобальне опитування.
Андрій Гарасим: Чи є якійсь рекомендації для людей, що їдуть у транспорті і стають свідками таких дій?
Маричка Крітенко: Будь-яке зауваження має значення. Те, що ми знаємо від психологів, соціологів та з власного досвіду свідчить про те, що для деяких збоченців (якщо вже говорити про людей, які мають відповідні психічні відхилення), зауваження — це вже санкція, покарання. Якщо ви просто зробите йому зауваження, жінці вже буде легше, що це не вона винна. Вона має продовжувати жити.
Ірина Славінська: Ми продовжуємо говорити про безпечний для всіх громадський транспорт. У нас є ще співрозмовниці. Поговоримо про простір свободи руху. Тут варто нагадати, чому безпечний транспорт насправді стосується багатьох? І проблема доступності цього транспорту для людей з інвалідністю корелює з проблемою доступності решти людей.
Юлія Сачук: Безпечний транспорт — приклад того, що ми називаємо «універсальним дизайном»: коли світ зручний для кожного, дизайн усіх речей, в центрі уваги якого знаходиться людина і який враховує потреби кожного і кожної. Те, що зручно для людей з інвалідністю, є зручним і безпечним для людей, які інвалідності не мають.
Зараз в Києві 55% мешканців входять до групи людей з обмеженою мобільністю. Це люди з інвалідністю, мами з візочками, люди похилого віку.
Ірина Славінська: До речі, в умовах нерозчищених тротуарів у Києві, мені здається, і вся решта додається до групи обмеженої мобільності.
Юлія Сачук: Так, обмежена мобільність може торкнутись кожного. Наприклад, коли ти не знаєш іноземної мови в новій країні, це теж обмежена мобільність.
Коли говоримо про універсальний дизайн ще на етапі розробки, потрібно враховувати інтереси всіх людей.
Ірина Славінська: Громадський транспорт наскільки безпечний для вас особисто?
Юлія Сачук: Для мене це небезпечний простір, починаючи з доступу до зупинок, закінчуючи перебуванням у самому транспорті, повністю зіштовхуєшся з перешкодами. У мене — порушення зору, Даша — повністю незряча. І потрапити на зупинку, зорієнтуватись, який транспорт приїхав, знайти вільне місце, зрозуміти, яка зупинка, — це все погано, бо необлаштовано.
Тут насамперед має бути і встановлення тактильних ліній на зупинках, і зовнішнє озвучення транспорту, коли не тільки всередині звучить зупинка, а й зовні, коли під’їжджає трамвай, наприклад. А у нас це хаотично. Люди з інвалідністю повинні розраховувати на власну кмітливість.
Ірина Славінська: Даша, розкажіть про ваш досвід користування транспортом? Наскільки він для вас зручний, дружній?
Даша Коржавіна: Я хочу сказати про безпечність не тільки фізичну, бо безпека має бути і моральною. Наприклад, це стосується стресів: коли ти приходиш на зупинку і намагаєшся сісти у транспорт. Дійсно, починається все з того, що ти не знаєш номер тролейбусу. Ти повинен питати у людей. На моїй практиці я лише один раз зіткнулася з тролейбусом, який називав свої зупинки. У Києві. На лінії Лісова-Братиславська.
З іншого боку, щодо сексуальних домагань. Я особисто з цим зіткнулась. Я з цього посміялась, тому що намагаюсь не піддаватись стресу. Але це залишило певний відбиток, бо ти з більшою обережністю починаєш ставитись до людей, які хочуть допомогти.
Я переходила в метро, мені запропонував допомогу якийсь чоловік. Я не бачила, звісно, обличчя — не могла зрозуміти одразу, що він у стані алкогольного сп’яніння. Спочатку на словах чіплявся, потім він сів в один вагон зі мною, потім намагався мене поцілувати. Я відштовхувалась. А з боку людей не було ніякої реакції.
Марічка Крітенко: Це, з чим ми стикаємось. Нас обвинувачують в тому, що ми феміністки, що хотіли б більше уваги. Але потерпають слабші.
Потерпають ті, хто слабший: діти, люди з обмеженими можливостями.
Ірина Славінська: Чи є взагалі в цій розмові про безпечний транспорт гендерний вимір?
Юлія Сачук: Я хотіла додати. Київський трамвай, якій зараз розрекламований, що він доступний. Ще на початкових етапах, я вела перемовини з людьми, які були причетні до виробництва. Коли я питала, чи буде забезпечене зовнішнє озвучування, мені координатор казав: «Навіщо це треба?» та «Що це у вас за жіночі забаганки?». Це дуже відомий громадський діяч, на заводі «Електрон», саме з питань доступності цього трамваю.
Андрій Герасим: З представниками київської влади спілкуєтесь? Вони йдуть назустріч?
Юлія Сачук: Ми їм артикулювали цю проблему, сподівались до останнього, що проблема з озвученням буде вирішена, бо в тендерних умовах була відповідна вимога. Але по факту — не було. Ми потім зв’язувались з трамвайним депо, нам пообіцяли, що щось зроблять. Зараз ми готуємо запити до Київради та виробника.
Даша Коржавіна: На жаль, у нас влада реагує тільки на словах. Ми ці питання підіймаємо останні 10 років. Всі починають лише говорити, що це потрібно, але дій немає. На сайті Київради виклали програму з доступності, але тільки на фотографіях. Вона вже недоступна.
